Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 4

– Який збіса обов'язок? Нападати на беззахисних іноземців? Вважати їх за контрабандистів? Це ти називаєш обов'язком, га?

Він на мить замовк, віддихався, схопив обидві валізи й посунув до дверей. А на прощання видав ще один залп:

– Я тебе знаю, Крістакі, і ти мені тут не розпатякуй про обов'язки. Я не забув, як тебе оштрафували на дванадцять тисяч драхм за те, що ти глушив рибу динамітом, і не бажаю, щоб кожен кримінальник базікав мені про обов'язки!

Ми поверталися з митниці тріумфально, забравши свої речі без перевірки, всі цілісінькі.

– Ці покидьки думають, що вони тут господарі, – коментував Спіро, очевидно, не здогадуючись, що й сам поводиться, мов хазяїн острова.

Отак Спіро і лишився з нами. За кілька годин він перетворився з шофера таксі на нашого захисника, а за тиждень став нашим гідом, філософом, другом. Невдовзі ми вже сприймали його як члена сім'ї, він брав участь майже в усіх подіях, будував разом з нами різноманітні плани. Він завжди був поряд, гучноголосий і насуплений, влаштовував наші справи, уважно опікувався нами і повідомляв маму про все, що, на його думку, вона повинна була знати. Дебелий, незграбний ангел з брунатним обличчям, він піклувався про нас так ніжно, ніби ми були безпорадними немовлятами. Маму він щиро обожнював і скрізь на весь голос співав їй дифірамби, від чого вона страшенно ніяковіла.

– Думайте над своїми вчинками, – повчав нас Спіро. – Маму не можна засмучувати.

– Але чому? – вміло придурювався Ларрі. – Вона ніколи про нас не піклується... то навіщо ж нам її шанувати?

– Побійтесь бога, мастер Ларрі, не треба так жартувати! – бідкався Спіро.

– Він має цілковиту рацію, – з усією серйозністю підтверджував Леслі. – Вона й справді не дуже хороша мати.

– Не смійте так говорити, не смійте! – ревів Спіро. – Мавши таку матір, я б щоранку навколішках цілував їй ноги.

І от ми замешкали в рожевому будинку. Кожен по-своєму пристосувався до нових життєвих обставин. Марго, наприклад, смагла в оливкових гаях у мікроскопічному бікіні, збираючи навколо себе цілий гурт місцевих красенів, які виринали наче з-під землі щоразу, коли потрібно було відігнати бджолу або пересунути шезлонг. Мама натякнула їй, що вважає ці сонячні ванни досить легковажними.

– Адже цей купальний костюм, доню, майже нічого не прикриває.

– Ах, мамо, не будьте старомодною, – нетерпляче сказала Марго. – Зрештою, ми помираємо лише один раз.

На цю несподівану, хоч і правдиву сентенцію мама не знайшла відповіді.

Щоб занести всередину скрині Ларрі, троє міцних сільських парубків з півгодини гріли чуби, а сам Ларрі тим часом метушився коло них, даючи вказівки. Одна скриня була така здоровенна, що її довелося втягати через вікно. Коли нарешті скрині опинилися в кімнаті, Ларрі провів щасливий день, розпаковуючи їх. Забарикадувавшись стосами книг, він цілий день просидів за друкарською машинкою і виходив, мрійливо всміхаючись, тільки попоїсти. Наступного ранку настрій у нього вкрай зіпсувався, оскільки якийсь селянин припнув свого віслюка біля огорожі нашого садка. Раз у раз віслюк стріпував головою і протягло, надсадно ревів.

– Я вас питаю! – обурювався Ларрі. – Хіба це не смішно? Прийдешні покоління будуть позбавлені моєї книги тільки через те, що якийсь йолоп прив'язав цю нікчемну в'ючну тварину під моїм вікном!

– Так, синку, – озвалася мама. – Чому ж ти не проженеш його, якщо він тобі заважає?

– Дорога матусю, мені ніколи ганяти віслюків по оливкових гаях. Я жбурнув у нього брошурою з історії християнства. Що, по-вашому, я іще міг зробити?

– Бідолашне створіння прив'язане, – сказала Марго. – Воно не може саме відв'язатися.

– Мусить бути закон, що забороняв би лишати цих жалюгідних тварин біля людських осель. Нехай хто-небудь з вас забере його звідси.

– А навіщо? – спитав Леслі. – Він нам не заважає.

– Біда з такою сімейкою, – гірко зауважив Ларрі. – Ніякого розуміння, ніякого співчуття.

– Ти теж не надто співчуваєш ближнім, – зронила Марго.

– А все ваша провина, мамо, – суворо заявив Ларрі. – Не слід було виховувати нас егоїстами.

– Отакої! – вигукнула мама. – Нічого подібного!

– Авжеж, ми не стали б такими егоїстами без вашого сприяння, – безжалісно провадив Ларрі.

Врешті-решт ми з мамою відв'язали віслюка й відвели його у долину.

Тим часом Леслі повитягав свої револьвери і заходився стріляти з вікна спальні по старій бляшанці, налякавши нас усіх. Переживши вранці й без того сильне потрясіння, Ларрі заявив, що навряд чи зможе працювати, коли будинок двигтітиме, як від землетрусу, кожні п'ять хвилин. Ображений Леслі сказав, що йому треба тренуватися. Ларрі відповів, що ця стрілянина схожа не на тренування, а на заколот сипаїв в Індії. Мама, нерви якої також страждали від пострілів, запропонувала тренуватися з незарядженим револьвером. Леслі доброї півгодини розтлумачував їй, чому це неможливо. Зрештою, він неохоче відніс свою бляшанку подалі від будинку; постріли тепер звучали приглушено, та все одно не давали нам спокою.

Мама, зірко пильнуючи за нами всіма, знаходила час і для власних справ. Весь дім наповнився духмяним ароматом зілля, різко запахло часником і цибулею, на кухні кипіли численні горщики й каструльки. Мама снувала між ними з тихим бурмотінням, окуляри її зсовувались набік. На столі височіла купа кулінарних книг, куди вона зазирала час від часу.

Мама також залюбки поралася в садку, щось підрізала, обривала, натхненно сіяла й саджала.

Мене садок теж цікавив, разом з Роджером ми відкрили там безліч дивовижних речей. Роджер, наприклад, дізнався, що не варто нюхати шершнів, що сільські собаки тікають валуючи, щойно глянеш на них крізь паркан, і що курчата, які з шаленим кудкудаканням зриваються з кущів фуксії, – то недозволена, хоч і бажана здобич.

Цей іграшковий садок був для мене магічною країною, де в гущавині квітів роїлися небачені досі створіння. В кожній троянді серед тужавих шовковистих пелюсток жили крихітні павучки, схожі на крабів. Їхні прозорі тільця мали відповідний колір квітів: рожевий, винно-червоний, жовтавий. По стеблинах троянд, укритих зеленого попелицею, ніби барвисті іграшки, повзали сонечка – блідо-червоні з чорними цятками, яблунево-червоні з брунатними крапочками, жовтогарячі з сіруватими плямами. Кругленькі, симпатичні, вони повзали по стеблинах і поїдали анемічну попелицю. Бджоли, схожі на пухнастих блакитних ведмедиків, перелітали з квітки на квітку і діловито, заклопотано гули. Чепурні глянсуваті бражники кружляли над стежинами, іноді застигаючи в повітрі на тремтливих крильцях, щоб своїм довгим гнучким хоботком дістати нектар. На світлій ріні доріжок снували великі чорні мурахи, збираючись купками навколо якоїсь дивовижі: здохлої гусениці, трояндової пелюстки або сухого віничка трави, набитого насінням. В гармонії з цим живим світом природи з сусідніх оливкових гаїв долинав нескінченний переливчастий спів цикад. Здавалося, це дзвенить саме полудневе жагуче марево.

Спочатку я просто очманів від цього буяння життя прямо перед нашим порогом і, приголомшений, блукав по саду, патрулюючи ту чи іншу комаху, милуючись чудовими метеликами. З часом, коли я трохи звик до жвавої метушні комах серед квітів, мої спостереження стали більш цілеспрямовані. Навпочіпки або лежачи ниць, я міг кілька годин поспіль спостерігати живий світ навколо мене, а Роджер тим часом сумирно сидів неподалік. Отак мені вдалося відкрити силу-силенну захопливих речей.

Я дізнався, що маленькі павучки-краби можуть змінювати забарвлення незгірш од хамелеонів. Візьміть павучка з винно-червоної троянди, де він сидів, як намистинка коралю, і перенесіть в прохолодну глибину білої троянди. Якщо павучок там лишиться (а здебільшого так і буває), ви побачите, як він поволі знебарвлюється, наче сили його тануть, і за два дні він вже біліє поміж світлих пелюсток, немов перлина.

В сухому листі під кущами фуксій я бачив зовсім інших павуків – маленьких злих мисливців, хитрих і жорстоких, як тигри. Вони походжали по своїй листяній території, блискаючи очицями на сонці, часом зупинялись, підтягалися на волохатих кінцівках, щоб роззирнутись довкола. Помітивши муху, що грілася на сонечку, павук заклякав, потім мляво починав рухатися вперед, безгучно, ближче, ближче, по дорозі прикріплюючи до поверхні листя рятівну шовкову нитку. Відтак, опинившись зовсім поруч, мисливець вичікував, злегка ворушив лапками, кидався прямо на сонну муху і міцно стискав її у волохатих обіймах. Жодного разу я не бачив, щоб павук-мисливець прогавив свою жертву, якщо він заздалегідь обирав правильну позицію.

Всі ці відкриття захоплювали мене до такої міри, що я негайно мусив поділитися з кимось своїм захватом. Отож, стрімголов примчавши додому, я вражав рідню новиною, що рідкісні колючі чорні гусениці на трояндах – то ніякі не гусениці, а малята-сонечка, або яким незвичним способом комахи-золотоочки відкладають яєчка. Це останнє диво мені пощастило уздріти на власні очі. Я помітив золотоочку на трояндовім кущі й дивився, як вона повзає, і милувався її гарними тендітними крильцями, немов із зеленого скла, та прозорими золотистими очима. Аж ось вона спинилась посеред листка, опустивши черевце, посиділа так якусь хвилю, тоді підняла хвіст, і, на мій подив, звідти потяглася тонка ниточка, схожа на світлу волосину. На самому її кінчику з'явилося яєчко. Трохи перепочивши, золотоочка повторила це дійство, і невдовзі вся поверхня трояндового листка ніби вкрилася густим мохом. Скінчивши кладку яєць, комаха злегка поворухнула щупальцями й пурхнула геть у зеленому серпанку своїх крилець.

Але, мабуть, найзахватнішим відкриттям, яке я зробив у цій барвистій Ліліпутії, було гніздо щипавки. Я давно вже прагнув його відшукати, проте марно. Тож, несподівано натрапивши на нього, я шалено зрадів, наче отримав незвичайний подарунок. Гніздо причаїлося під шматком кори (я ненароком зрушив його)– маленька заглибина в землі, вирита, певне, самою комахою. Щипавка сиділа посередині, мов квочка, прикриваючи собою декілька білих яєчок. Навіть сонячні промені не зігнали її, коли я підняв кору. Полічити всі яйця я не зміг, але їх було небагато. Можливо, вона ще не відклала решту. Обережно я поклав кору на місце.

Відтоді я почав ревно оберігати гніздо.