Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 5

Спорудив навкіл огорожу з камінців, а поруч на стовпчику причепив оголошення, написане червоним чорнилом, щоб застерегти моїх родичів. Там стояло: "ОБИРЕЖНО – ГНІЗДО ЩИПАВКИ – ПЕЛЬНУЙТЕ!" Варте уваги те, що два грамотно написаних слова стосувалися біології. Майже щогодини я прискіпливо оглядав щипавку. Частіше перевіряти її я не наважувався з остраху, що вона може покинути гніздо. Помалу купка яєць під нею росла, і щипавка, очевидно, звикла до мене. Мені навіть здалося, що вона почала впізнавати мене і ми подружилися.

На превеликий жаль, мене спіткало гірке розчарування. Малята вивелися вночі. Я гадав, що після всіх моїх зусиль і постійного чатування самочка могла б побаритися трохи й дочекатись мене. Однак вони вже з'явилися на світ – чудовий виводок слабеньких комашинок, наче виточених із слонової кості. Вони спокійно роїлися під материнським тілом, повзали між її лапками, а найсміливіші навіть вилазили їй на клішні. Це було зворушливе видовище. На другий день дитсадок спорожнів: вся моя люба сімейка розбрелася навсібіч. Згодом я зустрів одного з малят; воно, звісно, виросло за цей час, зміцніло й потемнішало, а проте я одразу впізнав його. Воно спало, занурившись у трояндові пелюстки, і, коли я його розбуркав, здивовано підвело догори клішні. Може, то було вітання, дружній привіт, але, найпевніше, воно просто застерігало свого потенційного супротивника. Та я йому все пробачив. Адже воно було зовсім юне, коли ми бачились востаннє.

Незабаром я заприятелював із сільськими дівчатами, які вранці й увечері проїжджали повз нашу садибу. Ці жваві, яскраво вбрані пампушечки сиділи на незграбних, капловухих віслюках, і їхній сміх та балачки гучно відлунювались серед олив. Уранці дівчата, схожі на гарненьких кольорових папужок, приязно всміхалися мені і голосно вітались, а фуксій, ризикуючи впасти зі своїх скакунів додолу, і простягали мені різні подарунки: бурштинове гроно винограду, тепле від сонця, чорні як смола достиглі фігові плоди з оранжевими тріщинками або ж велетенського кавуна з рожевою льодистою серцевиною.

Спливали дні, і я поступово навчився розуміти їхню мову. Спершу з суцільного потоку слів виринали лише окремі звуки. Аж ось несподівано ці звуки набули певного значення, і поволі, затинаючись, я почав сам вимовляти їх, а трохи згодом уже складав незграбні речення з граматичними помилками. Наші сусідки були в захопленні, немовби я говорив їм найвишуканіші компліменти. Перехилившись через огорожу, вони напружено слухали, як я силкуюсь вимовити вітання чи простеньку фразу. Коли мені це вдавалося, вони радісно всміхалися й плескали в долоні. Скоро я запам'ятав імена дівчат, дізнався, хто кому рідня, яка з них заміжня, а яка збирається одружуватись, та інші подробиці. Мені розповіли, де стоять їхні хатини в оливкових гаях, і, коли нам з Роджером траплялося проходити там, уся родина, галаслива й привітна, вибігала надвір стрічати нас; одразу ж виносили стільця, щоб я міг посидіти з ними в затінку й покуштувати винограду.

Острів непомітно, але владно причаровував нас, обсипав магічним пилком. Кожен день ніс у собі вічність, незворушний спокій; хотілося, щоб він ніколи не кінчався. Та потім ніч знову скидала свої темні шати, і новий день чекав на нас, блискучий, яскравий, мов дитяча перебивна картинка, з таким самим відтінком нереальності.

3. ЧОЛОВІК ІЗ ЖУКАМИ-БРОНЗІВКАМИ

Вранці в мою спальню крізь віконниці пробивалося золоте сонячне сяйво. Ранкове повітря пахло димом від кухонної печі, дзвінко співали півні, долинав гавкіт собак, і бриніла уривчаста меланхолійна мелодія дзвіночків, якщо череду кіз на той час виганяли на пасовисько.

Снідали ми в садку, під невисокими помаранчевими деревами. Небо о цій порі чисте і ясне, не жагучо-синє, як о полудні, а молочно-опалове. Квіти ще дрімають, троянди всі в краплинах роси, нагідки щільно закриті. За сніданком завжди було тихо й спокійно, бо зрання нікому не хотілося розбалакувати. І тільки тоді, коли кава, грінки та яйця збадьорювали нас, ми потроху оживали й розповідали одне одному, що кожен з нас збирається робити сьогодні і чому збирається робити саме те, а потім палко сперечалися щодо доцільності наших планів. Я ніколи не брав участі в цих дебатах, бо знав напевне, що робитиму, і намагався чим скоріш покінчити з їжею.

– Ти неодмінно мусиш отак запихатися? – питав Ларрі знервовано.

– Їж повільніше, синку, – стиха казала мама. – Спішити нікуди.

Нікуди спішити? А коли Роджер нетерпляче очікує біля садової хвіртки, дивлячись на мене кмітливими карими очима? Нікуди спішити, коли серед олив перші сонні цикади вже настроюють свої скрипочки? Нікуди спішити, коли острів, прохолодний, ясний, мов світанкова зоря, чекає на свого дослідника? Проте навряд чи можна було сподіватися, що мої родичі приймуть цю точку зору, отож я намагався жувати повільніше, аж поки їхню увагу відволікало щось інше; тоді я знову квапливо набивав повен рот.

Скінчивши нарешті сніданок, я вислизав із-за столу й прямував до брами, де мене стрічав запитливий погляд Роджера. Разом з ним крізь чавунну огорожу ми дивилися ген-ген на оливкові гаї. Я натякав Роджерові, що, можливо, не варто сьогодні йти на прогулянку. Він палко заперечував, махав обрубком хвоста і тицявся носом в мою руку. Авжеж, казав я, ліпше нам нікуди не виходити. Мабуть, скоро почнеться дощ – і я занепокоєно вдивлявся в чисте блаватне небо. Роджер, нашорошивши вуха, також зиркав угору, а потім кидав на мене благальний погляд. Я правив своєї: ну, може, зараз дощу й не буде, зате пізніше неодмінно почнеться злива, тож найрозумніше посидіти з книгою в садку. Роджер у відчаї хапався за хвіртку великою чорною лапою і знову прикипав до мене очима. Його горішня губа вигиналась у наймилішій усмішці, відкриваючи білі зуби, а короткий хвіст тремтів од хвилювання. Це був його основний козир, – адже він знав, що я не встою перед такою кумедною гримасою. Я припиняв дражнити собаку, брав сірникові коробки й сачок для метеликів; садова хвіртка рипіла, випускаючи нас, і Роджер стрімголов мчав повз оливи. Його глибокий голос захоплено вітав новий день.

На початку мого знайомства з островом Роджер був моїм незмінним супутником. Разом ми наважувались мандрувати все далі й далі: відкривали тихі безлюдні оливкові гаї, що їх треба було дослідити й запам'ятати, пролазили крізь миртові хащі, де мешкали чорні дрозди; заходили у вузькі долини, оповиті густими таємничими тінями кипарисів. Роджер був для мене ідеальним товаришем, – відданим без екзальтації, сміливим без агресивності, розумним, добродушним і терплячим до всіх моїх вибриків. Якщо, бувало, я ослизнусь десь на росяному крутому березі, Роджер підбігав тої ж миті, видавав короткий смішок, пильно зиркав на мене, мерщій співчутливо лизав руку, стріпувався, чхав і усміхався мені своєю чарівною усмішкою. Коли я надибував щось цікаве – мурашник, гусеницю на листку, павука, що згортав муху в шовковий сповиток, – Роджер сідав і чекав, поки я закінчу досліджування. Коли йому здавалось, що я надто забарився, він підходив ближче, тихенько цявкав, позіхав і починав крутити хвостом. Якщо нам траплялась абищиця, ми, не гаючи часу, рушали далі; але, зустрівши щось варте уваги, я строго зиркав на Роджера, і він миттю настроювався на серйозний лад. Вуха в нього опускались, він понуро плентав до найближчих кущів, розлягався в затінку й кидав звідти на мене мученицький погляд.

Під час мандрівок ми з Роджером заводили численні нові знайомства. Скажімо, нам часто стрічався дивакуватий, розумово відсталий хлопець з лицем, схожим на кулястий приборкувачку. Вбраний він був у подерту сорочку, лискучі голубі саржеві штани, підкачані до колін, та старезний котелок без полів. Забачивши нас, він квапився через гай, чемно підіймав свого недоладного капелюха і вітався дитячим, мелодійним голосом. Я промовляв кілька принагідних фраз, а хлопець стояв із відсутнім виразом на обличчі і притакував. По тому знову ввічливо підіймав капелюха і зникав за оливами.

Познайомились ми також з веселою, огрядною Агаті, що мешкала в старенькій хижці високо на горбі. Вона завше сиділа на причілку з веретеном у руках і пряла овечу вовну. Їй давно перевалило за сімдесят, а проте волосся в неї і досі було чорне й блискуче. Вона акуратно заплітала його в коси й накручувала на пару відполірованих коров'ячих рогів – давня традиційна прикраса місцевих селянок. Агаті, схожа на товсту чорну ропуху, сиділа на сонечку в пурпуровій стрічці, вив'язаній на рогах; в руках у неї, мов дзига, крутилося веретено, пальці спритно вправлялися з ниткою, а старечі губи широко розкривалися, – вона співала хрипкуватим, але по-молодечому сильним голосом.

Саме від Агаті я почув наймилозвучніших, найгарніших народних пісень. Вмостившись на сонечку, на старій бляшанці, я ласував виноградом та гранатами з її садка і співав разом з нею. Іноді Агаті замовкала, щоб виправити мою вимову. Ми співали життєрадісну пісню про річку, яка тече з гір, зрошує сади й поля, дарує деревам рясні плоди. Смішно кокетуючи одне з одним, пускаючи бісики очима, ми виводили жартівливу пісеньку про кохання "Облуда".

– Облуда, всюди облуда! – заливалися ми трелями, хитаючи головами. – Але ж я сам підучив тебе розказати всьому селу, як я кохаю тебе!

Потім ми переходили до журливих пісень і заводили, скажімо, повільну ритмічну мелодію "Чому мене ти полишаєш?". Розчулені до глибини душі, ми тремтливими голосами виспівували ліричні, щемливі строфи. А коли починали останню, найжаліснішу частину, чорні очі Агаті наповнювались сльозами, підборіддя тремтіло від хвилювання, і вона притискала руки до своїх повних грудей. І ось згасали останні звуки нашого не вельми гармонійного дуету; Агаті витирала носа краєчком стрічки й зверталась до мене:

– Ну хіба ж ми з тобою не телепні? Га? Справжнісінькі телепні. Сидимо тут на сонечку й співаємо. Та ще про кохання! Я для цього застара, ти замалий, і все ж ми гаємо час і співаємо про любов.

Окрім Агаті, до моїх улюбленців належав літній пастух Яні, високий сутулий чоловік з великим орлиним носом та неймовірними вусами. Вперше я стрів його того спекотного дня, коли ми з Роджером змарнували цілу годину, витягуючи гладку зелену ящірку з її нори в кам'яній стінці.