Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 8

– Просто в нього таке захоплення.

– Я не зважав би на джмелів, – підкреслив Ларрі, – якби бачив у всьому цьому бодай якийсь сенс. Але ж це тимчасовий період... років до чотирнадцяти, не більше.

– Цей період почався у Джеррі з двох років, – заперечила мама, – і не схоже, щоб він коли-небудь скінчився.

– Ну що ж, – сказав Ларрі. – Якщо ти наполягаєш і вважаєш за потрібне напихати його марною, необов'язковою інформацією, то, мабуть, Джордж візьметься його навчати.

– От і чудово! – зраділа мама. – Коли ти підеш до нього? Краще не зволікати.

Надворі сутеніло. Я сидів під розчиненим вікном, обійнявши Роджера за кудлату шию, і слухав зацікавлено (хоч і з деяким внутрішнім супротивом), як вирішується моя доля. Коли справу було нарешті залагоджено, в мене почали виникати різні запитання: хто такий оцей Джордж і навіщо мені взагалі їхні уроки. Але присмеркове повітря п'янило пахощами квітів, темні оливкові гаї вабили таємничими чарами, тож я забув про близьку небезпеку освіти і вирушив з Роджером до заростей ожини ловити світлячків.

Джордж виявився давнім приятелем Ларрі, на Корфу він приїхав писати книжки. Мене це аніскільки не здивувало, бо за тих часів усі знайомі Ларрі були письменники, поети або художники. Відверто кажучи, саме завдяки Джорджеві ми опинились на Корфу. Він писав про цей острів такі панегірики, що Ларрі вбив собі в голову – жити ми можемо тільки на Корфу і більше ніде. Нині цей Джордж мусив розплачуватися за свою недалекоглядність. Він завітав до нас, щоб обговорити з мамою питання моєї освіти, і ми познайомились. Розглядали ми один одного підозріливо. Джордж був височенний на зріст, неймовірно худий чоловік. Рухався він легко й невимушено, але трохи дивно, ніби маріонетка. Тонке, змарніле обличчя прикривали гостра каштанова борідка й великі окуляри в черепаховій оправі. Він мав глибокий, меланхолійний голос, а в його стриманих жартах прохоплювались нотки сарказму. Щоразу, кинувши дотеп, він хитро посміхався собі в борідку, аніскілечки не зважаючи на реакцію слухачів.

Джордж дуже поважно поставився до наших уроків. Його не збентежило навіть те, що на острові неможливо було дістати шкільні підручники; він перекинув догори дном свою бібліотеку і в призначений день з'явився озброєний найфантастичнішим набором томів. Спокійно й терпляче навчав він мене азів географії по картах на обкладинці раритетного видання "Енциклопедії"; англійську мову ми вдосконалювали на творах різнокаліберних авторів – од Уайльда до Гіббона, французьку – по грубезному знадливому фоліанту "Малого Лярусса", математику – усно.

З моєї точки зору найважливіше було присвячувати якомога більше часу природознавству, і Джордж докладно пояснював мені, як спостерігати і як робити записи в щоденнику.

Я збагнув, що нотатки допоможуть мені проаналізувати й запам'ятати все значно краще. На уроки я не спізнювався лише в ті дні, коли ми вчили природознавство.

Щоранку, о дев'ятій, між оливами урочисто з'являлася постать Джорджа, вбрана в шорти, сандалі й солом'яний капелюх – одоробло з обшарпаними крисами. Під пахвою Джордж тримав стіс книжок, а в руці патик, яким він енергійно розмахував.

Доброго ранку. Сподіваюсь, учень з палким нетерпінням чекає на свого вчителя? – вітався він зо мною, усміхаючись трохи похмуро.

У маленькій їдальні з причиненими від сонця віконницями панувала зелена півтемрява. Розморені спекою мухи повільно повзали по стінах або з сонним дзижчанням очманіло літали по кімнаті. Знадвору долинав голосний дзвін цикад, що уславлювали народження нового дня. Джордж височів над столом, методично розкладаючи книги.

Побачимо, побачимо, – мурмотів він, водячи довгим вказівним пальцем по нашому ретельно складеному розкладу. – Та-ак, математика. Якщо не помиляюсь, ми розв'язували непомірно важку задачу, докладали титанічних зусиль, щоб визначити: за скільки днів шестеро робітників зведуть мур, коли відомо, що троє з них зробили це за тиждень. Пригадується, ми витратили на цю задачу не менше часу, аніж робітники на мур. Ну гаразд, повернімося до наших бовванів. Зосередимось і знову до бою! А може, тобі нецікавий сам зміст задачі? В такому разі давай спробуємо більш хвилюючий варіант.

Він замислено схилявся над зошитом, посмикуючи борідку. По тому своїм крупним чітким письмом виводив нову версію задачі:

"Дві гусениці з'їдають за тиждень вісім листків. За скільки часу чотири гусениці споживуть таку саму кількість?" Ну от, помізкуй тепер.

Поки я бився над непосильною задачею про богатирські апетити гусениць, Джордж займався іншим. Він був умілим фехтувальником, а під той час ще й пристрасно захопився тутешніми народними танцями. Я робив математичні підрахунки, а Джордж рухався по напівтемній кімнаті, вправляючись у фехтуванні або відпрацьовуючи складні танцювальні па. Мені було ніяково спостерігати все це, і я завжди пояснюватиму свою нездалість до математики саме отими тренуваннями. Навіть сьогодні, дайте мені найпростіший арифметичний приклад, і вмить перед очима постане довготелеса фігура Джорджа; він кружляє по тьмаво освітленій їдальні й низьким голосом бубонить собі під ніс мотивчик, схожий на гудіння розтривоженого вулика.

Тум-ті-тум-ті-тум... тідл-тідл-тумті-ді-і... ліва нога вперед... три кроки праворуч... тум-ті-тум-ті-тум-ті-ду-ум... назад, кругом, вниз і вгору... тідл-ідл-умпті-ді-і...

Він бубонить, тупцює, виробляє піруети, наче сумний журавель. Раптом пауза, погляд стає крицевим, і Джордж займає захисну позицію, спрямовуючи уявну рапіру на уявного супротивника. Очі його звужуються, скельця окулярів поблискують, він жене супротивника через усю кімнату, спритно обминаючи меблі, й кінець кінцем заганяє того в куток. Робить віртуозні фінти, стрімко звивається, ніби оса. Різкий випад. Удар. Я майже бачу блиск сталі. І фінальний момент – зброю суперника відведено вбік, блискавичний ривок назад, глибокий прямий випад, і край рапіри цілить у серце супротивника. Забувши про задачки, я подумки приєднуюсь до спортивної дуелі. В математиці ми так і не досягли помітних успіхів.

З географією було значно ліпше – Джорджу вдалося надати цьому предметові зоологічного забарвлення. Ми креслили з ним гігантські карти, вкриті горами, а потім позначали найцікавіші місця і малювали тамтешніх дивовижних представників фауни. Таким чином я засвоїв, що основні багатства Цейлону – тапіри й чай; Індії – тигри і рис; Австралії – кенгуру й вівці і що блакитні хвилясті смуги океанських течій несуть із собою китів, альбатросів, пінгвінів, моржів, а не лише циклони й пасати. Наші карти були справжніми витворами мистецтва. Найбільші з вулканів вивергали огнисті струмені полум'я та іскор, від яких ледве не спалахували паперові континенти; найвищі гірські вершини світу були такі синьо-білі від льоду й снігу, що аж морозило, коли ви дивились на них. Наші коричневі, пропечені сонцем пустелі рясніли горбами верблюдів та пірамідами, а тропічні ліси розрослися так буйно, що крізь них ледве продирались ягуари, гнучкі змії, похмурі горили. На узліссях худорляві тубільці рубали різнокольорові дерева, розчищали галявини, вочевидь тільки для того, щоб ми могли написати на них візерунчастими літерами "кава" або "зерно".

Наші широкі, голубі, як незабудки, ріки рясніли човнами та крокодилами. Океани не справляли враження пустельних, оскільки скрізь, де не вирували грізні шторми і велетенські хвилі припливу не загрожували відлюдному пальмовому острівцеві, в океанських водах клекотіло життя. Добродушні кити дозволяли старим галеонам, озброєним силою гарпунів, переслідувати себе; лагідні й на перший погляд невинні восьминоги м'яко стискували крихітні суденця в своїх щупальцях; зграї зубатих акул ганялися за китайськими джонками, а ескімоси в хутряних одежах полювали моржів на крижаних полях, густо заселених білими ведмедями й пінгвінами. Ці карти були живі, їх можна було вивчати, замислюватись над ними, дещо додавати. Словом, ці карти справді дихали життям.

Уроки історії спершу проходили у нас досить мляво, поки Джордж не зметикував, що занудливі факти потрібно приперчити дрібкою зоології, збаламутити якимись зовсім сторонніми подробицями і таким чином заволодіти моєю увагою. Отак я ознайомився з деякими історичними даними, які, наскільки мені тепер відомо, ніде раніше не було зареєстровано.

Затамувавши подих день у день на уроках я слухав, як Ганнібал долає Альпи. Причини, що спонукали його до цього подвигу, а також те, що він збирався робити по той бік, мало цікавили мене. Зате в цій експедиції, на мою думку погано організованій, найбільше схвилювала мене можливість узнати імена всіх без винятку слонів. Опріч того, я довідався, що Ганнібал призначив спеціального доглядача, не тільки щоб годувати й оберігати слонів, але й давати їм холодної днини пляшки з гарячою водою. Цей цікавий факт, здається, лишився невідомим для більшості серйозних істориків. Ще одна деталь, про яку чомусь не згадується в історичних джерелах. Коли Колумб ступив на землю Америки, перше, що він сказав, було: "Пресвятий боже, дивіться... ягуар!" Після такого вступу хто ж би не зацікавився історією цього континенту? Отаким робом Джордж, маючи на руках шалапутного учня і нестандартні підручники, прагнув пожвавити наші уроки, зробити процес навчання цікавим.

Роджер, звісно, думав, що я просто марную свої ранки. Проте від мене не відходив, а дрімав під столом, доки я вперто гриз граніт науки. Зрідка, коли мені доводилось іти по книжки, Роджер прокидався, вставав, стріпувався, гучно позіхав і починав крутити хвостом. Але, на жаль, я знову вертаюсь до столу. Вуха його сумно обвисають, він човпе у свій куточок і з сумирним зітханням плюхається додолу.

Джордж не заперечував проти присутності Роджера на уроках, бо той поводив себе загалом виховано і не відволікав моєї уваги. Лише іноді, міцно заснувши й нараз прокинувшись од валування сільського собаки, Роджер схоплювався з лютим гарчанням. Але миттю усвідомлював, де він є, кидав на нас зніяковілий погляд, винувато посмикував хвостом і, присоромлений, опускав очі.

Нетривалий час Квазімодо теж відвідував наші уроки і поводився зразково. Цілий ранок він сидів у мене на колінах, куняв, стиха щось туркотів.