Мрійниця з Остенде - Сторінка 4

- Ерік-Емманюель Шмітт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тепер я піду.

— Хочете, щоб я вас супроводив?

— Ге, хвора ж вона, не я. А потім, у тебе є велосипед? Лікарня — це не сусідні двері. Чекай тут. Так краще. Я повернусь.

Я скористався її відсутністю, щоб оглянути вітальню. Намагаючись розвіяти тривогу, я взявся вивчати вміст полиць. Там стояли класики світової літератури, були також і повні зібрання творів авторів, які мали свій сезон слави, але тепер ніхто не виявляв до них аніякісінької шани. Тож несподівано я замислився про ефемерність успіху і минущість будь-якої слави. Такі перспективи мене засмучували. Сьогодні читачі в мене є, а чи матиму я їх завтра? У своїй дурості письменники припускають, що, залишивши щось за собою, вони стануть безсмертними; але як довго триває це дещо? Якщо я вмію звернутися до читача XXI століття, то що мені відомо про читача XXIII століття? A caмé це питання, чи не є воно зарозумілим? Чи мені слід його відкинути? Може, мені варто позбутися таких претензій? Погодитися жити в теперішньому, лише в теперішньому і радіти тому, що є, не сподіваючись на те, що буде?

Не усвідомлюючи, що за аналогією ці міркування підсилювали мою тривогу про здоров'я Емми, я поринув у своєрідну прострацію, яка поглинає час.

Я аж підскочив, коли Ґерда голосно закричала, стукнувши за собою вхідними дверима.

— Не надто серйозно. Вона прокинулась. Вона одужає. Цього разу обійдеться.

— Он як! Себто, тривога даремна?

— Так, якийсь час лікарі за нею спостерігатимуть, а потім повернуть її мені.

Я розглядав простакувату Ґерду, її широкі, як і таз, плечі, забризкане веснянками обличчя, короткуваті руки.

— Ви дуже прив'язані до своєї тітки?

Вона знизала плечима і мовила, як щось очевидне:

— У бідолахи є ж лише я!

На цьому вона крутнулась і рушила торохкати каструлями на кухні.

Наступні дні виявилися для мене досить неприємними. Ґерда, як із піпетки, крапала мені новини про свою тітку, яка далі перебувала в лікарні. Потім, немовби через те, що Емма ван А. не захищала міста своїм слабким тілом, туристи почали штурмом брати Остенде.

Великодні свята — я цього не знав — завжди знаменують початок сезону на північних пляжах, тож починаючи зі страсної п'ятниці вулиці, крамниці, пляжі заполонили приїжджі, які розмовляли багатьма мовами — англійською, німецькою, італійською, іспанською, турецькою, французькою, — хоча голландська все-таки домінувала. Подружжя й родини прибували юрмами, я ніколи не бачив стільки дитячих візочків водночас, наче тут була своєрідна шкілка для вирощування дітей; тисячі тіл устеляли пляж, хоча термометр показував лише сімнадцять градусів, а вітер далі овівав нас свіжістю. Чоловіки, сміливіші за жінок, підставляли свої торси блідому сонцю; для них ішлося про те, щоб, роздягнувшись, показати радше свою відвагу, ніж красу; це було змагання самців, яке не стосувалося самок; однак, обачно залишались у довгих чи напівдовгих штанях, їхня сміливість обмежувалася торсом. Оскільки кожне літо я проводив на Середземному морі, мене дивувало, що довкола видно лише два кольори шкіри — білий або червоний, бронзовий траплявся рідко. Серед цього північного населення жодної засмаглої людини: лише світла чи обпечена шкіра. Серед мертвотно-блідого та яскраво-червоного лише молоді турки, не без ніяковості, виставляли напоказ свої тіла кольору карамелі. І вони трималися разом.

Маючи проблеми з пересуванням поміж людей, псів, яким заборонявся вхід на пляж і які все-таки натягали свої повідки, щоб дотягнутися до піску, взятих напрокат велосипедів, на яких не можна було проїхати, авт із педалями, які рухалися ще повільніше, я сприймав цей хаос як навалу. Втім, за яким правом я вживав таке слово? Чому я дозволяв собі вважати інших варварами, тоді як випередив їх усього на кілька днів? Чи того, що я мешкав у Емми ван А., було досить, щоб я перетворився на абориґена? Неважливо. Я відчував, що разом із господинею в мене відібрали й Остенде.

Тож я справді був щасливий, почувши сирену швидкої допомоги, яка привезла її на віллу "Цирцея".

Санітари посадили її в інвалідний візок у холі, і доки Ґерда розмовляла з тіткою, мені здавалося, що стара пані геть знемагає, час від часу кидаючи на мене погляд, який заохочував мене залишитись.

Коли Ґерда кинулась до кухні готувати чай, Емма ван А. обернулася до мене. У ній щось змінилося. Вона мала рішучий вигляд. Я підійшов.

— Як минуло ваше перебування в клініці?

— Нічого особливого. О ні, найважче було чути стукотіння спиць, коли Ґерда плела коло мого узголів'я. Патетично, чи не так? Коли в неї випадає вільна хвилина, замість узяти книжку, Ґерда вишиває, маніпулює гачком, терзає вовну. Щось у цьому плані. Я ненавиджу жінок, що все це роблять. Чоловіки їх також ненавидять. Хоча згадаймо селянок Аранських островів на півночі Ірландії! їхні чоловіки повертаються до них — якщо повертаються — тільки у вигляді решток, які роз'їла сіль і зригнуло море, і ті пізнають їх лише за в'язкою светрів! Ось як буває з в'язальницями: вони притягують самі лише трупи. Мені потрібно з вами поговорити.

— Звісна річ, мадам. Ви хотіли б, аби я пожив деінде під час вашого одужання?

— Ні. Навпаки. Хочу, аби ви залишились, бо збираюся з вами порозмовляти.

— З приємністю.

— Чи не погодитеся розділити зі мною трапезу? Кухня Ґерди не набагато краща за її каву, але я попрошу приготувати одну з двох страв, які їй вдаються.

— Охоче. Я радий, що ви одужали.

— О, я не одужала. Це чортове серце, зрештою, таки відмовить. Саме тому я й хочу з вами поговорити.

Я з нетерпінням чекав вечері. Моєї мрійниці бракувало мені значно більше, ніж я припускав, і я відчував, що вона налаштована на сповідь.

О восьмій вечора, тільки-но Ґерда осідлала свій велосипед, аби повернутися додому, а ми лише взялися за закуски, Емма нахилилася до мене.

— Чи ви вже спалили листи?

— Так.

— І що ви відчули?

— Злість від того, що мені довелося це робити.

Її очі сяяли, її явно підбадьорила моя відповідь.

— Я точнісінько те саме. Колись, тридцять років тому, я теж була змушена кинути в камін слова і світлини, пов'язані з чоловіком, якого кохала. Я бачила, як у вогні зникають відчутні сліди моєї долі: навіть якщо я й плакала, принісши цю жертву, то не відчувала, що заторкнута в найбільш потаємному, адже спогади залишилися зі мною назавжди; я казала собі, що ніхто ніколи не зможе моїх спогадів спалити.

Вона сумно глянула на мене.

— Я помилялась. У четвер, після цього третього нападу, я збагнула, що хвороба таки нищить мої спогади. А смерть цю роботу завершить. Ось так: у лікарні я прийняла рішення про розмову з вами. І саме вам розповім геть усе.

— Чому мені?

— Бо ви пишете.

— Ви мене не читали.

— Ні, але ви пишете.

— Ви хотіли би, щоб я описав те, що ви мені довірите?

— Тільки не це.

— Тоді що?

— Ви пишете… це означає, що ви цікавитесь іншими. Мені ж, власне, потрібно бодай трохи зацікавленості.

Я усміхнувся і торкнувся її руки.

— В такому разі, я ваш кавалер.

Зніяковівши від моєї фамільярності, вона теж усміхнулась. Прокашлялась, пополірувала край своєї тарілки нігтем і, опустивши повіки, почала свою оповідь.

Якось уранці, більш як півсотню років тому, я прокинулась із відчуттям, що зі мною має трапитися щось важливе. Це було передчуття чи спогад? Чи я чула послання про майбутнє, чи йшла за сном, який частково забула? У будь-якому разі, шепіт долі скористався сном, щоб вселити мені цю впевненість: має статись якась подія.

Ви ж знаєте, яким дурним стаєш після таких осяянь, як оце: прагнучи розгадати, що трапиться, ти спотворюєш його своїми очікуваннями. За сніданком я вибудувала кілька інтриг: мій батько повернеться з Африки, де він якраз перебував; листоноша принесе лист видавця, який опублікує мої дівочі вірші; я зустрінуся з найкращим другом дитинства.

День знищив мої ілюзії. Листоноша мене зіґнорував. У двері ніхто не подзвонив. А серед вантажу судна, що прибуло з Конґо, мого батька не було.

Словом, називаючи себе навіженою, я вже почала насміхатися над своїм ранковим ентузіазмом. Десь посеред дня я майже здалася і вирішила погуляти узбережжям, взявши з собою Боббі, свого тодішнього спанієля; тут, незважаючи ні на що, я знову заповзялася досліджувати море, аби перевірити, чи не трапиться якесь диво… Було вітряно, тож жодних кораблів на морі не було, пляж був пустельним.

Я повільно крокувала берегом, вирішивши втомою пригамувати своє розчарування. Розуміючи, що прогулянка може стати тривалою, мій пес, надибавши стару іграшку, захотів зі мною гратись.

Коли він кинувся до дюни, в напрямку якої я метнула ту забавку, він раптом відскочив, наче вколовся, і загавкав.

Я марно намагалась його заспокоїти, перевірила подушечки пальців, чи не вкусила його якась тваринка, і, відкрито над ним насміхаючись, сама рушила за іграшкою.

З-за кущів вигулькнув чоловік.

Він був голим.

Помітивши моє здивування, він сильною рукою зірвав пучок трави і прикрив причинне місце.

— Мадемуазель, благаю, не лякайтеся.

Далека від того, аби налякатись, я думала зовсім про інше. Правда полягала в тім, що він виглядав таким сильним, мужнім і настільки неймовірно бажаним, що мені просто перехопило подих.

Він благально простягнув до мене руку, немовби хотів заспокоїти щодо своїх намірів.

— Будьте так ласкаві, допоможіть мені!

Я помітила, як тремтить його рука.

— Я… Я загубив свій одяг…

Ні, він не тремтів, його трусило.

— Вам холодно? — запитала я.

— Трохи.

Це була літота, яка свідчила про гарне виховання. Я швидко знайшла вихід.

— Хочете, щоб я пішла й роздобула вам одяг?

— О, будь ласка, так…

Проте, я підрахувала, скільки часу це в мене забере.

— Проблема в тому, що на це мені потрібно дві години, одна — туди, друга — назад, ви за той час замерзнете. Тим паче, що вітер набирає сили, і скоро почне сутеніти.

Не гаючи часу, я розв'язала накидку, яку носила замість пальта.

— Ось, накиньте це і ходіть зі мною. Це — найкраще рішення.

— Але… але ж ви змерзнете.

— Пусте, на мені є ще блузка і светр, а на вас нічого. У будь-якому разі, й мови не може бути про те, що я пройду по всьому пляжу поруч із голим чоловіком. Або ви берете мою накидку, або залишаєтесь тут.

— Я почекаю.

— Яка довіра, — сказала я, сміючись, бо несподівано відчула весь комізм ситуації.