Мрійниця з Остенде - Сторінка 5

— А що, як прийшовши додому, я нікуди не піду?

— Ви так не вчините!

— Що ви можете про це знати? Вам же ніхто не розповідав, як я зазвичай ставлюся до голих чоловіків, яких знаходжу в кущах.

Він також розсміявся.

— Гаразд. Я згоден взяти накидку, дякую.

Я підійшла і, щоб не змушувати його розкрити своє причинне місце, підняла руки й накинула тканину йому на плечі.

Він полегшено в неї замотався, хоча цього шматка тканини було не досить, щоби вкрити його високе тіло.

— Мене звуть Ґійом, — вигукнув він, наче вважав, що тепер настав час відрекомендуватись.

— Емма, — відказала я. — Пропоную помовчати і якнайшвидше рушити до мого дому, доки погода не перетворила нас на айсберги. Домовились?

І ми рушили проти вітру.

Щойно ваша хода набуває якогось призначення, складно знайти щось більш неприємне за цей засіб пересування. Тоді як вештання без мети перетворюється на задоволення, шлях, який треба подолати, видається нескінченним.

На щастя, нашій дивній парі ніхто не трапився по дорозі. Оскільки ми мовчали, я з кожною хвилиною ніяковіла дедалі більше і ледве зважувалася скоса зиркати на свого супутника, побоюючись, аби вітер не відгорнув тканини і мій погляд не видався грайливим. Несподівано моя хода стала напруженою, лопатки судомно застигли, потилиця заніміла.

Тільки-но ми прибули додому, під захист вілли "Цирцея", я замотала його в пледи, що були в салоні, сама ж кинулася на кухню, закип'ятила воду. Я спробувала бути гарною господинею, хоча була до цього нездатна й незграбна. Викладаючи печиво на тарілку, я раптом подумала, що щойно ввела в дім незнайомця якраз у той день, коли немає обслуги, але розсердилася на себе за таку дріб'язкову недовіру і швидко повернулася до бібліотеки, несучи тацю з паруючим чаєм.

Усміхаючись і трясучись від холоду, він чекав мене, сидячи на канапі.

— Дякую.

Я відкрила для себе його чисте обличчя, світлі очі, кучеряве, довге золотисте волосся, повні губи, ніжну, міцно посаджену на плечі шию. Одна його нога вислизнула з-під пледа, і я зауважила, що вона гладенька, веретеноподібна, гарно виточена, без жодної волосини, наче зроблена з античного мармуру. Мій салон прихистив грецьку статую Антиноя, якого обожнював імператор Адріан, чудового юнака, який колись у пориві меланхолії кинувся у блакитні води Середземного моря і неушкоджений вийшов сьогодні вранці із зелених хвиль моря Північного. Я аж здригнулась.

Він помилився щодо моєї реакції.

— Через мене ви геть замерзли. Мені дуже прикро.

— Ні-ні, я хутко відходжу. Тримайте, я зараз запалю вогонь.

— Можна, я допоможу?

— Геть лапи! Доки ви не знайшли засобу носити намотані пледи, не ризикуючи видатися безсоромним, раджу непорушно сидіти на канапі.

Хоча зазвичай я розводила вогонь сяк-так, зараз він спалахнув одразу, жваве полум'я почало швидко лизати дровини, я ж, поки там що, наливала нам чай.

— Я маю дещо вам пояснити, — мовив він, смакуючи перший ковток.

— Ви нічого мені не зобов'язані пояснювати, я відчуваю відразу до вияснень.

— Що ж тоді зі мною трапилось, як гадаєте?

— Не знаю. Імпровізую: сьогодні вранці ви народились і вийшли з хвиль.

— Або ж?

— Вас везли серед вантажу рабів, що плив до Американського материка: а коли на судно напали пірати, його потопили на рейді Остенде, але ви дивовижним чином зуміли позбутися кайданів і допливли до берега.

— І через що я потрапив у рабство?

— Через жахливе непорозуміння. Через судову помилку.

— Я бачу, що ви таки на моєму боці.

— Цілковито.

Розвеселившись, він указав на тисячі книг довкола нас.

— Читаєте?

— Авжеж, кілька років тому я вивчила алфавіт і відтоді вміло ним користуюсь.

— Алфавіт не міг дати вам такої уяви…

— Мені стільки докоряли за мою уяву. Так, наче це вада. А ви як її оцінюєте?

— У вас — обожнюю, — прошепотів він з усмішкою, що мене збентежила.

На цей раз я промовчала. Уява мене полишала, поступившись місцем тривозі. Що я оце виробляю, залишившись у порожньому домі одна з незнайомцем, якого зустріла голим у кущах? У площині логіки я мала би боятися. У глибині душі мене не покидало відчуття, що я наражаюся на небезпеку.

Я спробувала додати трохи раціональності.

— Скільки часу ви виглядали когось, заховавшись у дюнах?

— Чимало годин. Я вже сполошив двох жінок, які гуляли перед вами. Вони втекли ще до того, як я зміг бодай щось пояснити. Я їх дуже налякав.

— Напевно, радше ваш вигляд?

— Звісно, мій вигляд. Але я не міг знайти нічого простішого.

Ми щиро розсміялись.

— У цьому винен я сам, — провадив він далі. — Кілька тижнів тому я оселився недалеко звідси з моєю родиною, і сьогодні вранці відчув потребу піти поплавати. Авто я залишив за дюнами, у непримітному місці, і оскільки там нікого, геть нікогісінько не було, поклав одяг під камінь і довго плавав. Коли я вийшов із моря, то не знайшов ні каменя, ні одягу, ні авта.

— Вони полетіли? їЇ украли?

— Я не певен, що після плавання вийшов у тому самому місці, бо розпізнавав предмети лише загалом. Що може бути схожим на пісок більше, ніж сам пісок?

— А скеля більше, ніж скеля.

— Атож! Саме через це, між іншим, я не просив вас пошукати моє авто за дюнами, бо не знав, де воно.

— Ви такий легковажний?

— Потяг поплавати в морі оголеним був такий непереборний. Це був поклик простору.

— Розумію.

Це була правда: я його розуміла. Здогадувалася, що він, як і я, самітник, бо переживав такі самі інтенсивні відчуття екзальтації серед природи. Втім, одразу ж промайнув сумнів.

— Чи ви збиралися повернутись?

— Заходячи в море, так. Коли плив — ні. Мені не хотілося, щоби цьому настав край.

Він уважно на мене глянув і повільно додав:

— Я не самогубець, якщо в цьому полягає суть вашого запитання.

— Полягала.

— Я фліртую з небезпекою, я вібрую, коли моє життя під загрозою, колись я, поза сумнівом, учиню щось остаточно небезпечне, але вмирати жодного бажання не маю.

— Радше бажання жити?

— Саме так.

— І кудись утекти…

Діткнутий моїм зауваженням, він підняв плед трохи вище, наче намірявся захиститись від моєї проникливості, що ставила його в незручне становище.

— Хто ви? — запитав він.

— А ви як гадаєте?

— Моя рятівниця, — прошепотів він з усмішкою.

— А ще? Ну ж бо, погляньмо, чи у вас також є уява.

— О, боюсь, що мені підвладний лише алфавіт, але не уява.

— Хіба так важливо, хто ми такі? Ви, власне, є чудовою живою статуєю, яку я підібрала на пляжі, тепер розморожую, а потім одягну, щоби незабаром повернути дружині.

Він нахмурився.

— Чому ви говорите про дружину? Я неодружений.

— Даруйте, але ви щойно згадували про…

— Про родину. Я перебуваю тут із родиною. Батьками, дядьками, кузенами.

Яка ідіотка! Я кинула йому, що він неймовірний, тільки тому, що вважала його одруженим, і ось тепер настала моя черга ніяковіти, немовби наразі безсоромною була я, поставши перед ним оголеною. Він розглядав мене, схиливши голову набік.

— А ви… Ваш чоловік не вдома?

— Ні. Зараз ні.

Він очікував на більш розгорнуту відповідь. Аби мати час подумати, я кинулася підживити вогонь… Я була збентежена тим, наскільки цей чоловік мені подобався. Мені не хотілось, аби він якомога швидше зник. Водночас не могла зважитись і зізнатися, що живу в цьому домі одна… А якщо він цим скористається… А, власне, для чого? Щоб мене спокусити — я була не проти. Щоб мене обікрасти? З огляду на його вбрання, він виглядав радше тим, кого обікрали, а не злодієм. Аби брутально до мене поставитись? Він не був грубіяном, ні, малоймовірно.

Обернувшись, я різко й вимогливо запитала:

— А ви небезпечні?

— Залежно для кого… Для риб, зайців і фазанів — так, бо ходжу на риболовлю та на полювання. Поза цим…

— Я ненавиджу мисливців.

— Значить, мене ви також ненавидите.

Він з усмішкою кинув мені виклик. Я знову сіла перед ним.

— Я змушу вас змінити думку.

— Ми знаємо один одного кілька хвилин, а ви вже хочете мене змінити.

— Ми зовсім не знаємо один одного.

Він поправив плед на плечах і повів далі стомленим голосом:

— Відповідаючи на ваше запитання, скажу: вам нічого мене боятися. Я вам дуже вдячний, що ви мене виручили і, не вагаючись, відчинили свої двері. Однак, я зловживаю вашим часом… Чи від вас можна зателефонувати, щоб за мною приїхали?

— Звісна річ. Чи не хотіли б ви прийняти ванну? Просто щоби зігрітися?

— Я не наважувався цього вимагати.

Ми підвелися.

— І ще, якби у вас знайшовся якийсь одяг…

— Одяг?

— Так, сорочка, штани. Звісно, я пришлю їх випраними й випрасуваними, зобов'язуюсь.

— Бачите… у мене немає чоловічого одягу.

— А одяг вашого чоловіка?

— Бачите… у мене немає чоловіка.

Між нами запала тиша. Він усміхнувся. Я також. Я впала на крісло, немов безвільна маріонетка.

— Мені прикро, що в мене немає чоловіка, аби вас виручити, але досі я ніяк собі не уявляла, що чоловік може бути мені корисним.

Він засміявся і знову сів на канапу.

— Взагалі то чоловік може бути дуже корисним.

— О, відчуваю, що не дуже шалітиму від того, що ви мені розкажете! Зрештою, спробуйте… І в чому мені може придатися чоловік? Ну ж бо, кажіть…

— Може бути вам супутником.

— У мене є книги.

— Водити вас на пляж.

— Я туди ходжу з Боббі, моїм спанієлем.

— Притримати двері й відсторонитися, коли ви кудись заходитимете.

— У мене немає жодних проблем із дверима, і я не оціню чоловіка, який відсторонюватиметься. Ні, цього не досить, в чому ще він може мені прислужитися?

— Він міг би вас пригортати, пестити вашу шийку, цілувати.

— О, це вже краще. Що ще?

— Іще він може покласти вас у ліжко, де зробить вас щасливою.

— Невже?

— Він вас кохатиме.

— Чи зуміє?

— Кохати вас — не повинно бути чимось складним.

— Чому?

— Бо ви люб'язні.

Не усвідомлюючи цього, ми невідворотно наближались одне до одного.

— Чи ж мені потрібно вийти заміж, щоб усього цього домогтися? Чи ж цю роль не зміг би зіграти залицяльник?

— Зміг би, — ствердно видихнув він.

Раптом його обличчя нахмурилося. Він відкинувся назад, щільніше закутався у тканину, підвівся, обвів занепокоєним поглядом стіни довкіл і заговорив, повністю змінивши тон і манеру висловлюватися.

— Перепрошую, мадемуазель, я негідно веду себе з вами. У вас стільки шарму, мадемуазель, що я забув про ситуацію, яка змушує вас мене слухати, і дозволив собі неприпустимі речі. Прошу мене вибачити і забути про мою поведінку.