На кого вкаже палець - Сторінка 12

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Наскільки я знав Роуз і жінок, подібних до неї, вона мала нагодувати Мейган добрим сніданком, а це додасть дівчині сили.

"Будьте ви прокляті, – кипів я в душі, йдучи до вітальні. – Чому ви не доглядаєте бідної дівчини?"

У вітальні мені стрілася Елсі Холланд. Побачивши мене, вона зовсім не здивувалася. Мабуть, струс від жахливої знахідки зробив її неуважною до того, хто заходить і виходить з дому. Біля вхідних дверей стояв констебль Берт Рандл.

– О містере Бертон, який жах! Хто ж міг таке вчинити? – залепетала вона.

– То це було вбивство?

– О так, її вдарили в потилицю. Вся закривавлена, волосся… І скорцюблена в тій шафі… Хто міг це зробити? Сердешна Агнес… Я певна, вона нікому не зробила зла.

– Та, мабуть, зробила, коли хтось їй так наврочив, – сказав я.

Елсі непорозуміло втупилась у мене. "Не дуже кмітлива дівчина, – подумав я, – але має міцні нерви".

Вона не змінилася на лиці, лише була трохи збуджена. Мені навіть здалося, хоч це й жахливо, що, незважаючи на добре від природи серце, вона всолоджувалася тим, що відбувалося в домі.

– Мені треба йти до дітей, – сказала вона вибачливо. – Містер Сіммінгтон так хвилюється, щоб це їх не шокувало. Він просив мене захистити хлопчиків від нещастя.

– Я чув, що тіло знайшла Мейган. Сподіваюся, за нею хто-небудь дивиться?

На честь Елсі Холланд треба сказати, що вона була щиро вражена.

– О боже! – вигукнула вона. – Я зовсім про неї забула. Сподіваюсь, із нею все гаразд. Я була така приголомшена, знаєте, поліція і все таке… Але це моя провина. Бідолашна дівчина, їй, мабуть, зараз дуже зле. Я пошукаю її.

Тоді я пом'якшав і сказав:

– З Мейган усе гаразд. За нею доглядає Роуз. Можете спокійно займатися дітьми.

Вона подякувала мені спалахом білих точених зубів і побігла нагору. Зрештою, Елсі платили за Сіммінгтонових хлопчаків. Коли Елсі зникла нагорі, відчинилися двері і до вітальні увійшли інспектор Неш і Сіммінгтон.

– О містере Бертон, а я саме збирався вам дзвонити, – звернувся до мене Неш. – Радий, що ви тут.

Я здивувався, чому це він не поцікавився, як я опинився тут так рано. Неш обернувся до Сіммінгтона і спитав:

– Ви дозволите скористатися цією маленькою кімнатою?

– Звісно, звісно, – запевнив Сіммінгтон. Вигляд у нього був стомлений, але почувався він цілком певно.

– Я б на вашому місці поснідав, містере Сіммінгтон, – звернувся Неш лагідно. – Гадаю, міс Холланд та й міс Мейган теж не завадило б підкріпитися яєчнею з беконом і випити міцної кави. Вбивство дуже кепсько діє на порожній шлунок, – він говорив заспокійливим тоном домашнього лікаря.

Сіммінгтон зробив спробу вичавити усмішку і сказав:

– Дякую, інспекторе, я скористаюся з вашої поради.

Слідом за Нсіном я зайшов до маленької кімнати. Зачинивши за мною двері, Неш сказав:

– Ви приїхали дуже швидко. Як ви дізнались?

Я розповів йому про дзвінок Мейган. Неш викликав у мене симпатію вже тим, що не забував про Мейган.

– Я чув, що ви дзвонили вчора увечері, містере Бертон, і питали про цю дівчину. Чому?

Я розумію, що мій дзвінок видався дивним, тому розповів Нешові про те, як Агнес дзвонила Партрідж і не прийшла.

– Так, розумію… – замислено проказав Неш, потираючи підборіддя. Потім, зітхнувши, вів далі: – Що ж, цього разу вбивство у чистому вигляді. Питання в тому, що знала дівчина. Вона казала що-небудь тій Партрідж? Хоч щось певне?

– Не думаю, але ви можете спитати в неї самі.

– Коли закінчу тут, поїду до неї.

– Що ж насправді сталося? – спитав я. – Чи ви ще не з'ясували?

– Поки що небагато. У служниць був вихідний…

– В обох? – перебив я.

– Так. Мені казали, що раніше у місіс Сіммінгтон були за служниць дві сестри, і вона влаштувала так, щоб вихідний у них припадав на один день. Тож, коли прийшли ці дві, вона вирішила не міняти звичаю. У такий день сім'я вечеряла холодною стравою, залишеною їй на столі. А міс Холланд готувала чай.

– Зрозуміло.

– Все цілком логічно, – провадив Неш. – Кухарка Роуз живе у Нізермікфорді, і щоб дістатись туди у свій вихідний, вона має сісти на автобус, який відходить о пів на третю. Агнес миє посуд після другого сніданку, а Роуз, щоб було роботи порівну, після вечері. Ось що відбувалося вчора: о чотирнадцятій двадцять п'ять Роуз вийшла з дому, щоб устигнути на автобус; Сіммінгтон подався до контори о чотирнадцятій тридцять п'ять; Елсі Холланд з хлопчиками вийшла з дому десь за чверть третя; Мейган Хантер вийшла кататися на велосипеді на п'ять хвилин пізніше. Виходить, Агнес лишилася в домі сама. Як мені сказали, вона завжди виходить з дому між третьою і чверть на четверту.

– І в будинку нікого не лишається?

– А в Лімстоку цим не журяться. Навіть замки не у всіх є. Як я вже казав, о чотирнадцятій п'ятдесят Агнес лишилася в домі сама. Що вона з нього так і не виходила, тепер цілком зрозуміло, бо коли знайшли її тіло, на ній був чепчик і фартух.

– Хоча б приблизно можна встановити час, коли настала смерть?

– Доктор Гріффіт стверджує, що це сталося між другою і пів на п'яту. Це його офіційне свідчення.

– А як її вбито?

– Спочатку вдарили в потилицю, а потім звичайним добре вигостреним кухонним рожном пробили череп. Смерть настала вмить.

Я закурив. Картина була жахлива.

– Досить холоднокровно, – сказав я.

– О так, так. Це зразу впадає в око.

– Хто це зробив? Навіщо? – спитав я, глибоко затягнувшись цигаркою.

– Не певен, що нам коли-небудь пощастить з'ясувати, навіщо саме, – мовив Неш поволі, – але ми можемо здогадуватись.

– Вона щось знала?

– Достеменно так.

– І нікому про це не натякнула?

– Наскільки вдалося встановити, ні. Вона була страх засмучена, каже кухарка. Після смерті місіс Сіммінгтон, як каже Роуз, вона ставала дедалі неспокійнішою і все казала, що не знає, як їй бути. – Неш роздратовано зітхнув і вів далі: – Ось так завжди. Не хочуть люди йти до нас. Не можуть перебороти стійкого упередження проти поліції. Якби вона прийшла і розповіла, що її турбує, то була б зараз жива.

– І вона нічого не сказала жодній з жінок?

– Ні. Так запевняє Роуз. Я схильний їй вірити. Бо коли б вона розповіла, то Роуз виклала б те одразу ж, із багатьма подробицями, які сама ж таки й вигадала б.

– Збожеволіти можна – ми нічого не знаємо, – сказав я.

– Але ми можемо здогадуватись, містере Бертон, адже я дещо з'ясував.

– Тоді вже легше.

– Того дня після другого сніданку, коли місіс Сіммінгтон заподіяла собі смерть, у обох служниць був вихідний і їх не було в домі. Але Агнес повернулася майже одразу.

– Ви це точно знаєте?

– Так. У неї є хлопець – молодий Ренделл. Він працює в рибній крамниці. У середу крамницю зачиняють рано, і він прийшов, щоб зустріти Агнес біля будинку Сіммінгтонів і погуляти з нею або піти в кіно, як буде дощ. Наша анонімниця, написавши брудного листа Фредові Ренделлу про Агнес, вирішила, що між ними все кінчено і дівчина піде гуляти з кимось іншим. Але того дня вони зустрілися і одразу ж страшенно посварились, Агнес повернулася в дім, сказавши Фредові, що не вийде, доки той не вибачиться.

– І що?

– А ось що, містере Бертон. Листа, одержаного місіс Сіммінгтон, надіслано не поштою. На конверті був старий штемпель, це встановлено, і поштова марка переклеєна, щоб можна було подумати, ніби листа приніс поштар. Але ж він прийшов не поштою. Ви розумієте, що це означає?

– Це означає, що листа вкинули у поштову скриньку за кілька хвилин до того, як поштар розносив денну пошту.

– Саме так. Денну пошту приносять близько четвертої. І моя версія така: дівчина, повернувшись у будинок, зайшла до буфетної і стала біля вікна, що виходить у двір, сподіваючись побачити свого хлопця, коли той прийде вибачатися. Перед вікном ростуть кущі, але крізь них добре видно, коли хто-небудь заходить у двір.

– І вона бачила людину, яка кинула листа у поштову скриньку! – вигукнув я.

– Це лише моя версія, містере Бертон, але я можу помилятися.

– Думаю, ні… Все так просто і так переконливо… Виходить, Агнес знала, хто писав анонімки.

5

– Так, Агнес знала, хто писав анонімки, – сказав Непі.

– Але чому ж тоді… – я затнувся, насупивши брови.

– Як я розумію, дівчина просто не усвідомлювала, що саме вона тоді бачила, – швидко вів далі Непі. – Ну, опустив хтось листа у поштову скриньку, і що з того? Можливо, той "хтось" просто не пов'язувався в її уяві з людиною, здатною писати анонімки. Він, з погляду Агнес, був поза всякими підозрами. Але що більше вона про це думала, то неспокійнішою ставала. Хотіла вона про це кому-небудь сказати? Звісно. Вона могла звернутися до Партрідж, яка, напевно, мала на неї вплив, її слово для Агнес – закон. І вона вирішує порадитися з нею.

– Так. Усе сходиться, – задумливо проказав я. – І якимось чином анонімниця дізнається про це. Але як, інспекторе?

– О, ви не знаєте провінційного життя, містере Бертон. Просто дивовижно, як тут розлітаються чутки. По-перше, був телефонний дзвінок. Хто його чув на вашому кінці?

Я задумався на мить.

– Трубку взяв я. Потім покликав Партрідж.

– Називаючи при цьому ім'я дівчини?

– Так, так, я називав її ім'я.

– Хто-небудь чув вас?

– Моя сестра. Ба навіть міс Гріффіт!

– Он як, міс Гріффіт! А що вона робила у вас?

Я розповів усе, як було.

– Вона збиралася потім іти додому?

– Спершу до містера Пая.

Неш скрушно зітхнув:

– Ось вам два шляхи, якими могла розійтися чутка по всьому Лімстоку.

Я не йняв віри:

– Ви хочете сказати, що міс Гріффіт і містер Пай звернули увагу на таку абищицю і розповіли про неї іншим?

– У провінції найменша дрібничка – новина. Ви навіть не повірите. Досить, скажімо, щоб у матері кравця зіпсувався настрій – і про це знатимуть усі! А тепер на іншому кінці… Міс Холланд і Роуз могли почути, про що Агнес говорила по телефону. А ще є Фред Ренделл. Все могло розійтися через нього.

Мене пройняв легкий дрож. Я подивився у вікно. Перед будинком був доглянутий газон, доріжка й низенькі доладні ворота. Я уявив, як хтось відчинив ворота, певно й спокійно підійшов до дверей і кинув листа у скриньку. Моя розпалена уява малювала невиразну жіночу фігуру. Обличчя не можна розгледіти, але я повинен його знати.

Неш розмірковував далі:

– Отож, коло звужується. Ось так ми завжди ловимо анонімників. Поступове, терпляче відсіювання. Як бачите, не так уже й багато людей лишається.

– Ви маєте на увазі?..

– Це знімає підозру з будь-якої жінки, що в той час була на службі.