На кого вкаже палець - Сторінка 14

То був, напевне, найстрашніший удар для нього. Він покликав мене, і коли я увійшла, сказав: "Не пускайте сюди дітей". А потім подзвонив докторові Гріффіту. Ми тоді зовсім забули про чайник. В ньому прогоріло дно… О господи, це було жахливо! А ще за другим сніданком вона була така весела й щаслива!

Непі раптом перепинив її:

– Що ви думаєте про той лист, якого одержала місіс Сіммінгтон?

– Це брудний лист, – обурилася Елсі Холланд.

– Так, так. Але я не про це. Те, що було в листі, правда?

– Ні, ні. В жодному разі, – рішуче заявила вона. – Місіс Сіммінгтон була така вразлива. Справді, дуже вразлива. Вона все так близько брала до серця. Будь-що подібне, брудне, вразило б її не менше.

Якусь мить Неш мовчав, потім несподівано спитав:

– А ви одержували подібного листа, міс Холланд?

– Ні, ні, ніколи. Жодного.

– Ви певні? Прошу вас, – він звів руку, – не поспішайте з відповіддю. Я розумію: це неприємно і люди часто не хочуть признаватися. Але у даному разі нам дуже важливо це знати. Нам відомо, що ті листи всуціль брехливі. Тож вам нічого приховувати.

– Але я не одержувала, інспекторе. Справді не одержувала. Нічого подібного не було, – майже плачучи, відповіла вона. Її слова звучали цілком щиро.

Коли Елсі пішла до дітей, Неш встав і приступив до вікна.

– Ось так, – проказав він задумливо. – Не одержувала жодного листа. І ніби схоже на правду.

– Дуже схоже, я навіть певен, що вона не одержувала їх.

– Гм… Тоді я хочу знати, чому, в дідька, вона їх не одержувала?

Я помітив, що він аж кипить.

– Вона гарненька, правда? – несподівано спитав Неш.

– Навіть більше, ніж просто гарненька, – відказав я.

– Отож. Вона дуже гарна і молода. І за логікою – пряма пожива для анонімника. То чому ж її обминули?

Я похитав головою.

– Цікаво, я вам скажу. Треба розповісти про це Грейвзові. Він просив повідомляти про людей, що не одержували листів.

– Елсі Холланд уже друга, – нагадав я. – Пам'ятаєте, я вам казав про Емілі Бартон. Та теж не одержувала.

Неш посміхнувся:

– Не слід вірити всьому, що вам кажуть, містере Бертон. Міс Бартон одержувала, і не одного.

– Звідки ви знаєте?

– Цей "вірний дракон", її колишня покоївка, у якої вона тепер живе, розказала мені. Флоренс Елфорт, здається, так її звати. Вона так обурено про це говорила. Жадала крові анонімниці.

– Чому ж тоді міс Емілі каже, що не одержувала листів?

– З делікатності. Листи були дуже брутальні. А маленьку міс Бартон такі слова обійшли в житті.

– А що було в листі?

– Як завжди. Безглуздя, коли подумати. Їй приписувалося, ніби вона отруїла свою стареньку матір і сестер!

– Ви хочете сказати, що ця божевільна анонімниця ходить поміж нас, а ми не можемо її викрити? – сказав я недовірливо.

– Ми її обов'язково знайдемо, – суворо відповів Неш.

– Але ж тепер, чоловіче добрий, вона не напише жодного листа.

Неш подивився на мене і твердо сказав:

– О ні, напише. Тепер вона не спиниться. Це в неї патологічна потреба. Будьте певні, листи неодмінно надходитимуть.

Я вийшов з кімнати і, перш ніж поїхати додому, знайшов Мейган.

Вона була спокійна і зустріла мене весело. Я запропонував їй знову переїхати до нас на якийсь час, але вона, повагавшись мить, похитала головою.

– Спасибі вам, але я краще лишуся тут. Зрештою, це мій дім. Та й за хлопчиками догляну.

– Що ж, це вже як хочеться, – сказав я.

– Ну, тоді я лишуся. Але… – Що?

– Якщо… Ну, коли знову щось приключиться, мені можна буде подзвонити, щоб ви приїхали?

Я був зворушений.

– Та звісно ж, можна. Але що може приключитися?

– Не знаю, – розгублено відповіла вона. – Напевне, щось схоже на те, що вже було.

– Облиште! І не вишукуйте більше мертвих. Це на вас погано відбивається! – сердито кинув я.

Мейган подарувала мені щиру усмішку.

– Та ні, все гаразд. Просто мені стало недобре.

Мені не хотілося лишати Мейган тут, але ж, дійсно, це її дім. Я подумав, що тепер нарешті Елсі Холланд подбає про неї.

Разом з Нешом ми поїхали до Літтл-Ферзу. Поки я розповідав Джоанні про вранішні події, Неш розмовляв з Партрідж. Він прийшов до нас невеселий.

– Нічого нового, – сумно мовив Неш. – Якщо вірити їй, то дівчина лише сказала, що чимось дуже стурбована і не знає, як їй бути, тому-то й хотіла порадитися з міс Партрідж.

– Партрідж казала про це кому-небудь? – спитала Джоанна.

Неш сумно кивнув головою:

– Так, вона казала міс Еморі, жінці, що приходить удень допомагати їй. Скільки я розумію, лише натяками, мовляв, якась молода дівчина хотіла б порадитися з кимось із старих жінок, бо сама не може вирішити, як їй вчинити.

– Просто Партрідж себе вигороджує, а ця Еморі могла спокійнісінько рознести все по місту, – сказала Джоанна.

– Так воно, напевно, і є, міс Бертон.

– Мене одне дивує, – втрутився я. – Чому я і моя сестра потрапили на перо до анонімниці? Ми тут чужі й не встигли нажити ворогів.

– Ви забуваєте про психічну неповноцінність анонімниці, містере Бертон. Вона дихає важким духом на всіх і кожного.

– Здається, місіс Дейн Калтроп казала те саме, – зауважила Джоанна.

Неш зацікавлено подивився на неї, але, мабуть, не зрозумівши натяку.

– Міс Бертон, ви, здається, не дуже уважно роздивилися конверт, у якому вам надійшов лист? А коли б роздивилися як слід, то неодмінно помітили б, що літера "а" у вашому прізвищі задрукована літерою "е". Себто листа спершу адресували міс Бартон.

Це його зауваження, якби ми надали йому належного значення, могло дати ключ до всієї справи.

Коли Неш пішов, Джоанна спитала:

– Ти думаєш, що мого листа справді спершу було адресовано міс Емілі?

– Навряд чи він тоді починався б: "Ти паскудна шльондро…", – сказав я, і Джоанна зі мною погодилася.

– Сьогодні у містечку тільки й балачок буде, що про вбивство. Ти не хочеш піти на Хай-стріт послухати, що там казатимуть, Джеррі?

Я запропонував їй піти зі мною, але, на мій подив, вона відмовилася, бо, мовляв, хотіла б погуляти у садку. Затримавшись у дверях, я сказав тихим голосом:

– Сподіваюся, з Партрідж усе гаразд?

– З Партрідж?!

Здивування у голосі Джоанни примусило мене відчути сором за свої підозри, і я вибачливо сказав:

– Мені просто цікаво. Якась вона похмура, ця стара дівка. Схоже, у неї релігійний психоз.

– Це не релігійний психоз, чи як ви там з Грейвзом кажете.

– Тоді сексуальний. Думаю, вони пов'язані між собою. Якась вона дуже пригнічена і стримана. Та врешті й не дивно – стільки років прожити тут відлюдно зі старими жінками.

– Чому це ти про неї згадав?

– А тому, – почав я поволі, – що ми лише з її слів знаємо про їхню розмову по телефону з Агнес. Що, коли Агнес спитала в Партрідж, чому та приходила і кинула листа, а Партрідж пообіцяла їй прийти після другого сніданку і все пояснити?

– А нам сказала, ніби дівчина хоче прийти до неї порадитися про щось дуже важливе? – підхопила Джоанна.

– Саме так.

– Але ж вона не виходила з дому того дня?

– Ти цього не можеш знати, бо нас не було вдома. Згадай.

– Справді, – сказала Джоанна задумливо. – Але я не можу в це повірити. Партрідж просто нездатна на те, щоб не лишати слідів, відбитків пальців і що там іще. Це не лише хитрість, якщо хочеш, а й уміння. І не думаю, щоб вона про це взагалі знала. Та й, зрештою… – Джоанна замовкла на мить, потім поволі спитала: – А поліція переконана, ще це жінка?

– А ти вважаєш – чоловік? – вигукнув я скептично.

– І не просто чоловік, а якийсь незвичайний. Найпевніше, на мою думку, містер Пай.

– Отже, ти вважаєш, що це він?

– А хіба ти сам не розумієш? Він цілком схожий на людину, що, лишившись самотньою, а отже й нещасливою, затаїла на всіх зло. Крім того, з нього всі кепкують. Хіба ти не бачиш, що в душі він ненавидить просте людське щастя, а натомість дістає якусь химерну, порочну насолоду від свого захоплення колекціонуванням?

– Грейвз сказав, що злочинець – стара дівка середніх літ.

– Містер Пай і є дівка середніх літ.

– Невдаха, – проказав я поволі.

– Щось схоже на те. Адже він багатий, а від грошей яка втіха. Та й зваж, він цілком може бути психічно ненормальним. Він і справді якийсь дивний чоловік.

– Не забувай, що він теж одержав листа.

– Ми цього не знаємо. Нам лише так здається. Та й, зрештою, він сам собі міг написати.

– Навмисне, задля нас?

– Так. Він досить розумний, щоб про це подумати і не перестаратися.

– Тоді він просто першорядний актор.

– Ну звісно ж, Джеррі. Людина, що займається таким, обов'язково має бути першорядним актором. Це і є її маленькою втіхою.

– Заради всього святого, Джоанно, не говори так розумно! Бо мені починає здаватися, що ти вмієш проникати у людські душі і читати їх.

– Мені й самій так здається. Зрештою, я можу пройнятися духом іншої людини. Якби я не була Джоанною Бертон – молодою, розумною, привабливою жінкою, що вміє гарно збавляти час, а опинилася, як би це сказати, за ґратами, спостерігаючи, як люди насолоджуються життям, хіба в мені не кипіло б бажання ранити, мучити, навіть убивати?

– Джоанно! – я взяв її за плечі і потряс.

Вона перевела подих, вся затремтіла, врешті усміхнулася.

– Я перелякала тебе, Джеррі, пробач. Але я душею відчуваю, що це ключ до розв'язання проблеми. Треба знати, як ці люди почуваються, що примушує їх так робити, і потім ми, можливо, дізнаємося про їхні подальші наміри.

– О, це здорово! – вигукнув я. – То, виходить, я приїхав сюди нидіти й цікавитися всіма маленькими скандальчиками. Нічого собі скандальчики! Наклепи, цинічні листи і вбивства!

Джоанна правду сказала, на Хай-стріт було повно люду. Вони збиралися купками. Певна річ, усі витріщили на мене очі.

Першого я зустрів Гріффіта. Він виглядав стомленим і хворим. Власне, таким і слід було сподіватися побачити його. Вбивства, звісно, не щодня трапляються у практиці лікаря, але така вже в них професія, щоб бачити страждання, найгірші сторони людської природи і навіть смерть.

– У вас дуже поганий вигляд, – сказав я йому.

– Справді? – розгублено мовив Гріффіт. – У мене такі прикрощі зранку.

– І все через нашу божевільну?

– Через неї, – він сумно дивився крізь натовп кудись далеко. Я помітив, як його брову сіпає мишка.

– Ви когось підозрюєте?

– Ні, ні. На жаль, а хотілося б.

Він раптом спитав про Джоанну і сказав, що в нього є цікаві фотографії, які вона просила показати. Я запропонував передати їх через мене.

– О, не варто турбуватись.