На кого вкаже палець - Сторінка 16

Це був важкий фоліант чиїхось проповідей. Він якось дивно розгорнувся у моїх руках. Наступної миті я збагнув, чому так сталося. З середини було рівненько вирізано кілька сторінок.

Я втупився у книжку. Потім подивився на титульну сторінку. Книжку було видрукувано у 1840 році.

Не лишалося жодного сумніву: я тримав у руках книжку, з якої вирізали сторінки, щоб виклеювати анонімні листи. Хто вирізав їх?

По-перше, сама Емілі Бартон. Вона одразу спадає на думку. Або Партрідж.

Могло бути й інакше. Хтось залишився у вітальні сам, очікуючи, поки прийде міс Емілі, й спокійно вирізав сторінки. Та й, зрештою, будь-хто міг приходити у справах. Але це не підходило. Я бачив, як клерка з банку, що завітав до мене, Партрідж провела до маленького кабінету у задній половині будинку. Так, напевне, заведено у цьому домі.

Тоді хтось із добре знайомих. Містер Пай? Еймі Гріффіт? Місіс Дейн Калтроп? Пролунав гонг, і я пішов до їдальні на другий сніданок. Опісля, у вітальні, я показав Джоанні свою знахідку.

Ми обміркували її з усіх боків, а потім я відніс книжку до поліції. Слідчі були підбадьорені знахідкою, а мене поплескали по плечу; та й не дурно, зрештою – знахідка того варта.

Нені подзвонив Грейвзові. Вони збиралися обстежити книжку на предмет відбитків пальців. Щоправда, Неш не сподівався їх знайти. Одразу скажу – він їх не знайшов. Були мої, Джоаннині й Партрідж, що свідчило про сумлінність останньої.

Я спитав Неша, як посуваються справи.

– Ми звели число підозрюваних до мінімуму, містере Бертон. Відсіяли тих, які не могли цього зробити того дня.

– І хто лишився? – поцікавився я.

– Міс Гінч. Вчора у другій половині дня вона ходила до клієнта додому. Так було умовлено. Його будинок містився недалеко від дороги до Коумб Арку. Будинок Сіммінгтонів стоїть над цією дорогою. Вона двічі проходила повз нього: йдучи до клієнта і назад. Тиждень тому, коли місіс Сіммінгтон одержала анонімного листа, міс Гінч працювала у конторі Сіммінгтона останній день. Спершу містер Сіммінгтон думав, що тоді після другої години вона зовсім не виходила з контори, бо сам увесь час був із сером Генрі Лашінгтоном і кілька разів дзвінком викликав міс Гінч. Та я встановив, що вона виходила між третьою і четвертою. Ходила на пошту купувати якісь дорогі марки, що вже закінчились у неї. По них міг піти розсильний, та міс Гінч заявила, що піде сама, бо в неї, мовляв, болить голова і вона хоче подихати свіжим повітрям. Ходила недовго.

– Але досить…

– Так, цілком досить, щоб швиденько дістатись на другий кінець містечка, опустити листа у поштову скриньку і повернутись. Щоправда, я не знайшов нікогісінько, хто бачив би її біля будинку Сіммінгтонів.

– Але її могли просто не помітити.

– Могли.

– Хто ще у вас на підозрі? – спитав я.

Неш задумливо подивився просто себе і сказав:

– Ви розумієте, ми не можемо відкидати жодної людини.

– Розумію, – відказав я.

– Міс Гріффіт їздила вчора до Брентона і повернулася дуже пізно.

– Ви думаєте, що…

– Та ні, не думаю. Але я не знаю. Міс Гріффіт здається мені людиною цілком здорового глузду, але… Я не знаю.

– А минулого тижня вона могла кинути листа у поштову скриньку?

– Могла. Вона робила закупки у містечку. – Він умовк на мить, потім повів далі: – Те саме стосується і міс Емілі Бартон. Вона теж робила закупки вчора, а тиждень тому прогулювалася вулицею мимо будинку Сіммінгтонів.

Я недовірливо похитав головою. Звісно ж, після того, як я знайшов у Літтл-Ферзі книжку з вирізаними сторінками, підозра насамперед упала на власницю будинку, та коли я згадав, яка розпромінена, збуджена та щаслива зайшла вчора міс Емілі…

"Дідько б його вхопив, справді… Так, саме збуджена… Рожеві щоки, сяйні очі, звісно, не тому, що…" Я сказав з досадою:

– Жахіття. Весь час думаєш, підозрюєш…

Неш співчутливо кивнув головою.

– Я вас розумію. Справді, неприємно у кожному знайомому бачити можливого злочинця… – Він замовк, а потім додав: – Іще є містер Пай…

– То ви і його враховуєте?

Неш посміхнувся:

– О ні. Ми певні, що це не він. Просто дуже дивний тип і не зовсім приємний. Бачте, у нього немає алібі. В обох випадках він був у своєму садку.

– Виходить, ви підозрюєте не лише жінок?

– Не думаю, щоб листи писав чоловік. Я цього навіть певен. Грейвз дотримується такої ж думки. Містер Пай у нас як виняток, з огляду на деякі жіночі риси його характеру. Але ми перевірили кожного – хто де був учора після другого сніданку. Як-не-як убивство. У вас алібі чисте, в сестри вашої теж. Містер Сіммінгтон не виходив з контори; доктор Гріффіт був на протилежному кінці Лімстока, я перевірив його візити. – Він замовк на хвильку, тоді всміхнувся і докинув: – Розумієте, ми все ретельно перевіряємо.

– Отже, після відсіювання у вас лишилося троє: містер Пай, міс Гінч і старенька Емілі Бартон?

– О ні, ні. Є ще двоє – не рахуючи дружини вікарія.

– То ви і її брали до уваги?

– Ми думали про кожного, хоч, погодьтесь, місіс Калтроп трохи пришелепувата – ви розумієте, про що я кажу. Та все ж і вона могла це зробити. Вчора місіс Дейн Калтроп була в лісі і слухала пташині співи, але ж пташки за неї не свідчитимуть. – Неш раптом рвучко обернувся. До кімнати увійшов Оуен Гріффіт.

– Привіт, Неш. Я чув, ви шукали мене сьогодні вранці. Щось важливе?

– У п'ятницю почнемо розслідування, якщо вас це влаштовує, докторе Гріффіт.

– Цілком. Сьогодні увечері ми з Моресбі зробимо розтин трупа.

– І ще одне, докторе Гріффіт, – сказав Неш. – Місіс Сіммінгтон пила якісь порошки чи що там ви їй приписували…

– Ну? – запитально звів брови Гріффіт.

– Чи могла велика доза тих порошків бути смертельною?

– Ні в якому разі, – сухо відказав Гріффіт. – Навіть якби вона винила їх двадцять п'ять одразу!

– Але ви якось застерігали її від перевищення дози. Так каже міс Холланд.

– О, це так. Місіс Сіммінгтон була з тих жінок, які вважають, що досить випити порошків удвічі більше, ніж їм сказано, і буде вдвічі краще. Але так робити не рекомендується нікому. Це шкідливо для серця. Та й, зрештою, немає ніякого сумніву у причині смерті. Це був ціаністий калій.

– Я знаю. Ви не зрозуміли, до чого я веду. Я лише подумав, що коли хочеш накласти на себе руки, то скоріше віддаєш перевагу великій дозі снотворного, ніж синильній кислоті.

– Можливо. Але з другого боку, синильна кислота ефективніша й надійніша, коли справді хочеш укоротити собі віку. Бо, скажімо, самогубцю, що наковтався барбітурату, можна врятувати, якщо не гаятись.

– Зрозуміло. Дякую вам, докторе Гріффіт.

Гріффіт вийшов. Я теж попрощався з Нешом і пішов додому.

Джоанни вдома не було, принаймні я ніде її не знайшов, зате побачив загадкову записку на телефоннику, залишену мені або Партрідж.

"Якщо подзвонить доктор Гріффіт, скажіть, я не можу у вівторок, а ось у середу або в четвер зможу".

Я звів брови і пішов до вітальні. Вмостившись у найзручнішому кріслі (щоправда, жодне з них не назвеш зручним, бо всі були з рівними спинками, що нагадувало про покійну місіс Бартон), простягнув ноги і спробував усе як слід обміркувати.

Раптом я згадав, що своєю появою Оуен перебив. нашу розмову з інспектором, коли той саме збирався назвати ще тих двох, підозрюваних. Цікаво, хто б де міг бути?

Партрідж, напевне, перша? Адже книжку з вирізаними сторінками знайдено тут. Крім того, Партрідж могла спокійно пробити голову своїй учениці, що нічого не підозрювала. Ні, Партрідж не можна відкидати.

А хто ж другий? Може, місіс Кліт? Вона не сходить з язиків.

Я заплющив очі і почав аналізувати отих чотирьох, таких непідхожих, по черзі. "Маленька, лагідна, тендітна Емілі Бартон? Що можна висунути проти неї? Пожертвувала своїм життям ради інших. Щиро боїться навіть згадувати про "щось непристойне". Занапащене життя, хвороблива цнота – може, це й штовхнуло її на злочин? А чи не підходжу я до всього надто по-фрейдистському? Пам'ятаю, лікар казав, що такі цнотливі старі леді під анестезією бурмочуть що завгодно. Хто б подумав, що вони й слова такі знають.

Еймі Гріффіт? У ній не відчуваєш пригнобленості чи депресивності. Завпеди бадьора, енергійна, таланиста. В неї наповнене, клопітливе життя. Хоча місіс Дейн Калтроп якось сказала про міс Гріффіт: "Бідолашна". З якого приводу?.. Якась згадка про… Ага, ось! Оуен Гріффіт казав про анонімні листи на півночі графства, де він колись практикував. Може, то теж була її робота? Схоже на простий збіг. Але ж тоді… Так, так, тоді знайшли анонімницю. Нею виявилася школярка".

Раптом стало холодно, напевне, протяг від вікна. І в кріслі незручно. Чому так мулько і тривожно?

Думай далі… Еймі Гріффіт? Припустімо, це була вона, а не та школярка. Еймі приїжджає в Лімсток і починає тут свою чорну справу. Зрозуміло, чому Оуен Гріффіт виглядав таким нещасним і змученим. Він підозрює. Так, він підозрює…

Містер Пай? Ні, він дуже милий чоловічок. Уявляю лишень, як він усе це робить. Та ні, смішно навіть…

Ця записка на телефоннику у передпокої… Чому вона не дає мені спокою? Гріффіт і Джоанна: він упадає за нею. Ні, не тому вона мене турбує. Було щось інше…"

Все попливло перед очима. Я поринав у сон і подумки повторював: "Немає диму без вогню. Немає диму без вогню. Тож-то й воно. Все зв'язане між собою". Потім уві сні я гуляв вулицею з Мейган. Повз нас проходила Елсі Холланд. Вона була прибрана нареченою, і люди шепотіли: "Нарешті вона одружується з доктором Гріффітом. Вони таємно давним-давно заручені…" Потім я бачив церкву, і ми зайшли до неї; Дейн Калтроп правив службу латиною. І в розпалі цього всього несподівано вскочила місіс Дейн Калтроп і закричала:

– Пора з цим кінчати, я вам кажу! Пора кінчати!

Хвилину-другу я не міг збагнути, сплю чи ні. Потім мені прояснилося, і я зрозумів, що сиджу в кріслі у вітальні Літтл-Ферзу, а переді мною місіс Дейн Калтроп гнівно виголошує:

– Пора з цим кінчати, я вам кажу!

Я скочив з крісла і почав вибачатися:

– Даруйте, я, здасться, заснув. Що ви казали?

Місіс Дейн Калтроп сердито била кулаком об долоню і гриміла далі:

– Пора покласти цьому край! Ці листи! Вбивство! Не можна допускати, щоб убивали дітей!

– Я з вами згоден, але що ви пропонуєте?

– Ми повинні щось робити!

Я трохи зверхньо посміхнувся:

– А що саме?

– Нам слід очистити Лімсток! Я колись казала, що він безгрішний.