На кого вкаже палець - Сторінка 17

Я помилялася – він злий.

Я почав дратуватися.

– Так, моя шановна леді, – сказав я не зовсім чемно, – і що ж ви збираєтеся робити?

– Та звісно ж, припинити все це.

– Поліція робить усе можливе.

– Коли вчора вбили Агнес, то, значить, їхніх зусиль замало.

– А ви знаєте щось краще?

– Зовсім ні. Я нічого не знаю і тому хочу викликати експерта.

Я похитав головою:

– У вас нічого не вийде. Скотленд-ярд може задовольнити прохання лише констебля графства. Втім, зі Скотленд-ярду вже прислали Грейвза.

– Я не це маю на увазі, тобто не такого експерта. Потрібен хтось, хто знається на анонімних листах і вбивствах, а найбільше – на людях, на мотивах. Їхньої поведінки.

Це був незвичайний погляд, але я відчував, що ним не слід нехтувати.

Не встиг я розтулити рота, як місіс Дейн Калтроп кинула довірним тоном:

– Я негайно про це подбаю, – і так само несподівано зникла.

Наступний тиждень, гадаю, був найнезвичайніший у моєму житті. Все діялось як уві сні. Не було нічого певного.

Слідство у справі Агнес Водделл не лишило в Лімстоку нікого байдужим. Нічого нового не пощастило з'ясувати. Лишалося чинним попереднє формулювання: "Особи чи осіб, причетних до вбивства, де встановлено".

Бідолашну Агнес Водделл, що була опинилась у центрі уваги всього містечка, справно поховали у тихому дворі старої церкви, й життя в Лімстоку потяглося, як і раніше. А втім, ні. Останнє твердження, здається, не зовсім точне. Не так, як раніше… Тепер в очах кожного чаїлась недовіра, страх. Сусід підозрював сусіда. Слідством було встановлено, що Агнес Водделл убив мешканець Лімстока, бо в усій окрузі не бачили невідомих або волоцюг. Людина, що вдарила Агнес Водделл по голові, а потім устромила в мозок загострене рожно, прогулюється вулицями Лімстока, робить закупки тощо. Але ніхто її не знає. Тому й кажу, що дні минали, як у маренні. Я дивився на кожного, як на можливого злочинця. Це було жахливо!

А вечорами, запнувши штори, ми з Джоанною знов і знов перебирали всі, навіть найфантастичніші можливості, сперечалися. Джоанна твердо трималася думки, що це справа рук містера Пая, я ж, повагавшись трохи, схилився до попередньої версії про міс Гінч. Але наставав вечір, і ми неухильно поверталися до обговорення всіх можливих злочинців:

Містер Пай?

Міс Гінч?

Місіс Дейн Калтроп?

Еймі Гріффіт?

Партрідж?

І весь час, сповнені передчуттів, чекали нових подій. Та нічого не траплялося. Наскільки ми знали, ніхто більше не одержував анонімних листів. Неш зрідка наїжджав, але що він робив і що готувала поліція, я не відав. Грейвз не з'являвся.

До нас приходила на чай Емілі Бартон. Інколи Мейган. Оуен Гріффіт займався своєю практикою. Ми ходили пити херес до містера Пая і на чай до священика. Місіс Дейн Калтроп не виказувала більше тієї войовничої люті, яку мені випало бачити під час нашої останньої зустрічі. Я навіть подумував, що вона про все забула. Здавалося, її тепер більше непокоїли метелики-білани, що завелися на цвітній капусті.

Ми дуже гарно провели вечір у Калтропів. Їхній будинок старий, але приємний, з великою і затишною вітальнею. У Калтропів була гостя – лагідна літня леді. Вона весь час щось плела з білої ворсистої вовни. До чаю були теплі ячні коржики, що їх заніс і поставив на стіл сам вікарій. Він був радий нам і не приховував цього; вів лагідну ерудовану бесіду.

Я не хочу сказати, що ми обминули у своїх розмовах убивство, аж ніяк. Міс Марпл, гостя, була заінтригована подіями, тим більше, що, як вона вибачливо сказала: "У провінції зовсім немає про що поговорити!" Вона також висловила припущення, що вбита дівчина, напевне, була дуже схожа на її Едіт: "Така вона гарненька, невеличка, але вельми беручка служниця, щоправда, не дуже метикувата".

У міс Марпл була кузина, а в кузини – племінниця, так ось зовиця тієї племінниці теж мала багато клопоту з анонімками, тому-то стару леді й зацікавили події у Лімстоку.

– Скажіть-но мені, люба, що кажуть люди у містечку? Що вони думають про все це? – спитала вона.

– Гадаю, підозрюють міс Кліт, – відповіла Джоанна.

– О ні, – заперечила місіс Дейн Калтроп, – тепер ні.

Міс Марпл поцікавилася, хто така міс Кліт, і Джоанна пояснила, що міс Кліт була місцева відьмачка і, шукаючи підтримки своїм словам, спитала:

– Правда ж, місіс Дейн Калтроп?

Вікарій пробурмотів довгу цитату латиною, напевне, про злу силу відьом, цитату, яку ми всі вислухали у шанобливому порозумілому мовчанні.

– Вона трохи не при своєму розумі, – сказала дружина вікарія. – Дуже любить виставлятися. Коли місяць уповні, ходить збирати всякі трави, зілля і робить так, щоб усі це бачили.

– А дурненькі дівчатка, напевне, ходять до неї шукати ради, – сказала міс Марпл.

Я побачив, як вікарій зібрався виголосити нову цитату латиною, і негайно втрутився:

– Але чому саме тепер люди не повинні підозрювати її? Всі вважають, що це вона писала листи.

Врешті озвалася міс Марпл:

– О! Я чула, що дівчину вбито рожном. Це жахливо! Але водночас це знімає всяку підозру з міс Кліт. Бачте, вона могла просто наврочити дівчині, і та згасла б сама собою.

– Просто диво, які живучі старі повір'я і забобони, – пробурмотів вікарій.

– Це не забобони, а факти, – зауважила місіс Дейн Калтроп.

– І дуже неприємні, – додав я.

– Ви казали, містере Бертон, що чужий у цих краях, але побували у світах і знаєте різні сторони життя. Мені здається, ви могли б розібратися у цій огидній справі.

Я щиро всміхнувся і сказав:

– Найбільше, що мені вдалося, це побачити сон, де все сходилося і гарно вкладалося. Та коли я прокинувся, усе виявилося нісенітницею.

– Цікаво, цікаво. Розкажіть-но, як там воно було у тій вашій нісенітниці.

– О, почалося з ідіотської фрази "немає диму без вогню". Люди наче схибнулися на ній. А потім вона змішалася з військовими термінами: димова завіса, клаптик паперу, записка на телефоннику… Стривайте, це вже інший сон.

– А цей про що?

Стара леді не могла вгамуватися.

– У нім Елсі Холланд, Сіммінгтонова гувернантка, одружувалася з доктором Гріффітом, а вікарій читав обряд латиною. Потім з'явилася місіс Дейн Калтроп. Вона заборонила оголошувати імена заручених і вимагала негайно все припинити. Але ці останні слова були вже не уві сні, – сказав я з усмішкою. – Я прокинувся і побачив вас коло себе.

– І я мала слушність, – заявила місіс Дейн Калтроп, але цього разу досить м'яко, що я з приємністю відзначив.

– А звідки взялася записка на телефоннику? – спитала міс Марпл, звівши брови.

– Боюсь, я тут щось наплутав. Це було не уві сні, а перед ним. Я проходив повз телефон у передпокої і побачив на телефоннику записку. Джоанна залишила її мені або Партрідж, якщо їй подзвонять.

Міс Марпл подалася вперед. На обох щоках у неї палали рум'янці.

– Ви не образитесь на мене, коли я запитаю, що було у тій записці? – Вона кинула оком на Джоанну. – Я перепрошую, моя люба.

– О, тут немає нічого образливого. Сама я не пригадаю, що там було. Може, Джеррі пам'ятає. Напевне, щось страшенно тривіальне.

Щосили напружуючи пам'ять, я урочисто переказав зміст записки, неабияк потішений пильною увагою літньої леді. Правду кажучи, я боявся, що вона розчарується, бо їй, напевне, хотілося почути щось сентиментально-романтичне. Але ні, вона кивнула головою, всміхнулася і, здавалось, лишилася задоволена.

– Я так і думала, що в ній мало бути саме таке.

– Яке це – таке, Джейн? – гостро запитала місіс Дейн Калтроп.

– Буденне, – відповіла міс Марпл коротко, потім задумливо подивилася на мене і несподівано сказала: – Я бачу, ви дуже розумний чоловік, хоч і молодий. На жаль, у вас мало певності в собі. Слід бути впевненішим, містере Бертон!

– Ради бога, не заохочуйте його, – засміялася Джоанна. – Він і так високої думки про себе.

– Заспокойся, Джоанно, міс Марпл розуміє мене, – сказав я.

Міс Марпл відклала своє плетіння.

– Бачте, – почала вона якось сумно, – гарно обставлене вбивство – це як вдалий фокус.

– Спритність рук обманює зір?

– Не лише це. Треба примусити всіх дивитися не туди і не на те, що слід. Відвертання – так, здається, це називається.

– Виходить, усі шукали божевільного не там де треба, – здогадливо мовив я.

– Я схильна думати, що слід шукати когось при повному розумі і здоровому глузді, – виправила міс Марпл.

– Дійсно, про це і Неш казав, – задумливо підхопив я. – Пам'ятаю, він був певен, що треба шукати респектабельну людину.

– І це дуже важливо, – погодилася міс Марпл.

Здавалося, ми всі погоджувалися з цим.

– Неш вважає, що анонімні листи надходитимуть іще. Як на вашу думку? – звернувся я до місіс Дейн Калтроп.

– Цілком може бути, – погодилася вона.

– Якщо поліція каже, то так воно і має бути, – заявила раптом міс Марпл.

Я намагався дійняти місіс Калтроп і вів далі:

– Скажіть, вам ще й досі шкода анонімниці?

– А чом би й ні? – спалахнула вона.

– У даному разі я з вами не згодна, люба моя, – зауважила міс Марпл, а я напосідав ще дужче:

– Ці листи довели людину до самогубства і накоїли стільки лиха!

– А ви теж одержували, міс Бертон? – спитала раптом міс Марпл.

Джоанна хихикнула і відповіла:

– О! Аякже! Там таке було написано!

– Схоже, першими на перо до чорнописців потрапляють люди молоді і гарненькі з себе, – сказала міс Марпл.

– Тому й дивно, що Елсі Холланд досі не одержала жодного листа, – нагадав я міс Марпл.

– Стривайте, це та гувернантка у Сімміигтонів, що вам снилася, містере Бертон? – пожвавішала міс Марпл.

– Вона і є, – підтвердив я.

– По-моєму, вона одержувала листи, але не хоче в цьому зізнатися, – мовила Джоанна.

– Ні, я їй вірю. І Неш вірить, – відкинув я Джоаннині припущення.

– О господи! – вигукнула міс Марпл. – Та це ж найцікавіше з усього почутого сьогодні.

Вже коли ми йшли додому, Джоанна сказала, що мені не слід було говорити про думку Неша стосовно анонімних листів.

– Чому? – здивувався я.

– Та тому, що, може, місіс Дейн Калтроп і є анонімниця.

– Ти й справді в це віриш?

– Я не зовсім певна, але, погодься, вона дивна жінка.

Ми знову почали перебирати всіх можливих злочинців. Два дні перегодом, коли я поночі повертався машиною з Ексхемптона, щось сталося з фарами вже при в'їзді в Лімсток. Довелося зупинитись і покопатися у проводці, перш ніж фари знову засвітилися.

На дорозі нікого не було.