На кого вкаже палець - Сторінка 19

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Подумати тільки, що робить з людиною свіже повітря, режим і спокій.

– Шановний лікарю, я згоден з першими двома твердженнями, але там, де я живу, не все так спокійно, як вам здається. У провінції теж повно всяких хвильних подій.

– Яких це? – здивувався Маркус Кент.

– Убивства.

Маркус Кент віддув губи і аж присвиснув.

– Маленька провінційна трагедія? Фермерський хлопчина вбиває свою кохану?

– А от і ні. Підступний, хитрий і фанатичний вбивця.

– Я нічого не читав про це в газетах. Коли його схопили?

– Ще не схопили. До того ж це не він, а вона!

– Овва! Боюсь, друже, Лімсток не зовсім підходяще місце для вас!

– Навпаки. І я сподіваюсь, ви не заберете мене звідти.

Маркус Кент був кмітливий і одразу ж збагнув, у чім річ.

– Ага, блондинку знайшли, добродію?

– Та ні, – заперечив я, винувато згадуючи Елсі Холланд. – Просто мене цікавить психологія злочинниці.

– О, тоді все гаразд. Бачу, вам це не вадить, але стережіться, щоб часом ця фанатична вбивця не обрала вас своєю жертвою.

– Про це не хвилюйтеся, – запевнив я.

– Може, пообідаємо разом? – поцікавився він. – Розповісте мені про ваші страшні події.

– Пробачте, але я не зможу.

– Ага, побачення з якогось леді? Я так і підозрював, що ви закохані.

– Можете називати це так, – сказав я, уявляючи в цій ролі Мейган.

До ательє "Міротін" я потрапив о шостій, коли воно вже мало зачинятися. Мері Грей вийшла зустрічати мене на сходи і приклала пальця до губів:

– Ви очам своїм не повірите! Коли вже я про це кажу, то можете бути певні: зроблено шмат роботи.

Я зайшов до великої демонстраційної кімнати. Мейган видивлялась у велике дзеркало. Слово честі, я ледве її впізнав. На хвилину-другу у мене перехопило в горлі. Висока й струнка, як тополька, з ніжними кісточками й ніжками, що, взуті в прегарні туфлі, просвічували крізь натуральні шовкові панчохи! Так! Прекрасні ноги й руки, ніжні кісточки, витонченість усіх ліній тіла. Підстрижене і гарно зачесане волосся зграбно лежало на доладній голівці. Обличчя не чіпали. Якщо воно й було трохи припудрене, то зовсім непомітно. І губів не підфарбовували! Ба, в ній з'явилося щось таке, чого я раніше не помічав: справжня гідність у поставі! Збентежено і сором'язливо усміхаючись, Мейган не зводила з мене очей.

– А я нічогенько виглядаю, еге ж? – сказала вона.

– Нічогенько?! – вразився я. – Це не те слово! Ходімо пообідаємо, і коли кожен другий чоловік не обертатиметься на вас, то я просто здивуюсь. Поряд з вами будь-яка дівчина – ніщо!

Мейган не була красунею, але мала щось незвичайне, чарівне – неповторну особистість. Вона зайшла до ресторану поперед мене, і, коли метрдотель пішов нам назустріч, я відчув ідіотську гордість, як чоловік, що йде з екстравагантною жінкою.

Спершу ми пили коктейль і засиділися над ним. Потім обідали й танцювали. Мейган дуже хотілося потанцювати, і мені шкода було позбавити її цієї радості. Я лише боявся, що вона погано танцює, але даремно – вона блискуче відчувала ритм і була легка, як пір'їнка.

– О, то ви вмієте танцювати! – сказав я.

– Ще б пак! У нас щотижня були уроки танців у школі.

– Щоб так танцювати, самих лише уроків мало, – похвалив я її, і ми сіли за стіл.

– Яке все смачне! Як тут гарно! – захоплено вигукнула Мейган.

– І мені тут до вподоби, – погодився я.

Це був пречудовий вечір. Я був у захваті, але довелося несподівано спуститися на землю з рожевих хмар, коли Мейган сказала:

– Нам ще не пора додому?

Щелепа мені одвисла. Дійсно, я так захопився, що геть-чисто про все забув! Захоплений істотою, яку сам створив, злинув я на сьоме небо.

– Святий боже! – вигукнув я і одразу ж збагнув, що вечірній поїзд вже відійшов.

– Посидьте тут, а я подзвоню.

Я зателефонував до бюро "Левеллін Хаєр" і замовив найбільшого і найшвидшого автомобіля під ресторан. Потім повернувся до столу.

– Останній поїзд вже відійшов, – сказав я. – Доведеться їхати машиною.

– Направду? От здорово! – вигукнула Мейган.

"Якою ж милою дитиною вона була, – подумав я, дивлячись на неї. – Така вдоволена усім, невибаглива, приймала всі мої пропозиції без зайвих запитань і примх".

Машина приїхала і була велика й швидка, та все одно ми повернулися в Лімсток дуже й дуже пізно.

– Тебе вже, напевно, розшукують, можливо, навіть з собаками, – сказав я Мейган.

Але вона й оком не моргнула.

– Не думаю. Я часто не приходжу додому на другий сніданок.

– Воно-то так, але вже давно минув обід, ба навіть вечеря.

Однак цього разу Мейган пощастило. В будинку було темно і тихо. На її пораду, ми пішли за будинок і почали кидати камінчики у вікно Роуз. Скоро та виглянула, щось сердито бурмочучи, зійшла вниз і впустила нас.

– А я собі думаю, що ти вже давно спиш. Господар і міс Холланд (вона злегка пирхнула на слові Холланд) рано повечеряли і поїхали кататися на машині. Мені ж доручили дивитися за хлопчиками. Я думала, ти в себе… І господареві так сказала, коли вони повернулися.

Я урвав Роуз, зауваживши, що Мейган зараз краще піти в ліжко.

– На добраніч! – сказала Мейган. – І велике спасибі. Це був найкращий день у моєму житті.

Додому я повертався збуджений і щасливий, а тому добряче переплатив шоферові і навіть запропонував лишитися переночувати. Але він волів повернутися в Лондон.

Коли ми розмовляли з шофером, відчинилися вхідні двері і на порозі з'явилася Джоанна.

– Ага, то це ти. Нарешті!

– А ти хвилювалася за мене? – спитав я, коли ми зайшли у дім.

У вітальні Джоанна приготувала собі кави, а я віскі з содовою.

– Хвилювалася за тебе? Аж ніяк. Я лише думала, що ти залишишся в Лондоні й розвієшся трохи.

– О, я так розвіявся! – сказав я, сміючись, і розповів їй пригоди того дня.

– Джеррі, ти збожеволів, не інакше!

– Мабуть.

– Мій любий хлопчику, так робити не годиться. Ти в Лімстоку, не забувай. Тепер усі про це казатимуть.

– Слід сподіватися. Але ж Мейган ще зовсім дитина.

– Дитина? їй двадцять років, схаменись. Узяти двадцятирічну дівчину в Лондон, накупляти їй одягу, і щоб не було скандалу? Боже мій, Джеррі, тобі, як джентльменові, доведеться одружитися з нею, – напівжартома, напівповажно сказала Джоанна.

І в цю мить я зробив для себе разюче відкриття.

– Хай йому абищо! А я й не проти. Далебі, мені це навіть подобається.

Джоаннине обличчя химерно перекривилося. Вона встала і, йдучи до дверей, буркнула:

– Чуло моє серце.

Я так і лишився стояти зі склянкою в руці, приголомшений власним відкриттям.

Не знаю, що почуває чоловік, коли йде просити руки коханої. У книжках, я читав, йому пересихає в роті, комір стає затісний, психічний стан – жалюгідний. Але я цього не почував. Натомість, захоплений гарною ідеєю, я хотів якомога скоріше залагодити все як годиться і не бачив потреби хвилюватися.

Назавтра я прийшов до Сіммінгтонів близько одинадцятої, і коли Роуз відчинила двері, одразу ж спитав, де Мейган. Вона провела мене у ранкову кімнатинку і, поки Роуз ішукала Мейган, я лише тривожно подумав, чи не перепало бідолашній дівчині за вчорашнє. Але коли увійшла Мейган, мені відлягло від серця. Вона була спокійна і зовсім не засмучена. Трималася гордовито, гідно і була такою, як я лишив її вчора. На ній знову був старий одяг, лише тепер. вона надала йому чепурного вигляду. Неймовірно, як діє на дівчину відчуття власної привабливості. Мейган постаршала, і я одразу зрозумів це.

Однак я хвилювався, а то б не почав розмови, сказавши: – Привіт, ясочко! – що в даному разі більше скидалося на любовне привітання. Але Мейган це сподобалося, і вона з усміхом відказала:

– Привіт!

– Послухай, тобі не дісталося за вчорашнє? – спитав я.

– О ні, – відповіла вона заспокійливо і додала: – Але ще дістанеться. Я маю на увазі всякі балачки. Люди вміють робити з мухи слона.

Я заспокоївся, побачивши, що людський поговір не обходить Мейган.

– Власне, я прийшов сюди, щоб запропонувати тобі одну річ. Розумієш, ти мені дуже подобаєшся, і, гадаю, я тобі теж…

– Страшенно, – ввернула вона із запалом, який мене стривожив.

– І нам дуже добре разом. Отож, я гадаю, було б непогано, якби ми одружилися.

– О! – сказала Мейган здивовано. Саме здивовано, а не приголомшено.

– Ти справді хочеш зі мною одружитися? – спитала вона, ніби хотіла твердо в цьому переконатися.

– Над усе в світі, – сказав я щиро.

– І це означає, що ти мене кохаєш?

– Дуже.

Її очі були серйозні, а вигляд рішучий.

– Ти найкраща у світі людина, але я тебе не кохаю, – сказала вона.

– Я зроблю так, що покохаєш.

– Так не піде. Я не люблю примусу, – сказала вона і замовкла, потім додала сумно: – Я не та жінка, яка тобі потрібна. В мене краще виходить ненавидіти, ніж кохати.

В її голосі чулося якесь дивно піднесення.

– Ненависть не вічна. А кохання вічне, – пояснив я.

– Справді?

– У кожному разі, я в це вірю.

Знову запала тиша.

– Так, значить, ні? – спитав я.

– Ні.

– І ти не лишаєш мені жодної надії?

– А яка з цього користь?

– Справді, ніякої, – погодився я. – Якщо вже ти кажеш ні, то зовсім зайве на щось сподіватися.

Отак-то. Я виходив з дому трохи приголомшений, про те з досадою відчув на собі пристрасно-зацікавлений погляд Роуз і зрозумів, що вона багато хоче мені сказати.

Вона й справді забідкалася, що, мовляв, і години не лишилася б після того страшного дня, якби не горопашні діти й містер Сіммінгтон. Бо ж хто піде в дім, де сталося вбивство! Дуже мило з боку цієї міс Холланд, що вона бере на себе турботу про дім і дітей, та чи не заманулося їй стати господинею в домі? Бідолашний містер Сіммінгтон нічого не бачив у своєму житті, а звісна річ, удівець – нагодиться хитра жінка і обкрутить його. Що варто цій Холланд стати місіс Сіммінгтон номер два?

Я машинально погоджувався, аби швидше зникнути, але Роуз міцно тримала мого капелюха, упиваючись припливом злості.

Мені раптом стало цікаво, чи й справді Елсі Холланд подумує стати господинею у домі. А може, вона просто щира й порядна дівчина і намагається взяти на себе домашню роботу, щоб утішити вбитого горем господаря? А чому, власне, вона не повинна стати місіс Сіммінгтон? Дітям потрібна мати, а Елсі була добра душа. Крім того, вона чарівна, якість, що її чоловіки завжди цінують, навіть такий сухар, як Сіммінгтон!

Я поринув у ці роздуми, напевне, з тим лише, щоб забути про Мейган. Дивлячись збоку, можна б подумати, що я пішов просити її руки в пориві безглуздого добросердя, за що й дістав відкоша.