На кого вкаже палець - Сторінка 3

Мені часом здається, що вона несповна розуму. Яке то горе бідолашній матері. Батько її, я вам скажу, – вона притишила голос, – був трішки той, не при своєму розумі. Боюсь, вона вдалася в нього. Ах, бідолашна мати! Воно, звісно, всякого люду має бути на світі. І таких, як Мейган, треба.

– Хвала творцеві, так воно і є, – підхопив я.

Еймі Гріффіт задоволено всміхнулася.

– Та й справді, що б воно було на світі, якби всі люди були однаковісінькі. Але я терпіти не можу, коли ось так марнують життя, замість того, щоб брати від нього все, як оце я. Мені часто закидають, мовляв, у провінції можна померти з нудьги. Аніскілечки. У мене по горло справ, я аж горю! Немає ні хвилини спокою: і тобі інститут, і всілякі комітети, вже не кажу, що на мені Оуен.

Тут міс Гріффіт побачила знайому на тому боці вулиці і, прогримівши якесь вітання, підстрибом пішла до неї. А я спокійно попрямував до банку.

Міс Гріффіт завжди страшенно втомлювала мене.

Свої справи у банку я залагодив швидко і пішов до контори "Голбрайт, Голбрайт і Сіммінгтон". Не знаю, чи були там коли-небудь Голбрайти, бо я їх у вічі не бачив. Мене провели до Річарда Сіммінгтона. Зі смаком обставлений кабінет. Під стінами шафи з безліччю шухлядок, де лежали справи. На кожній шухлядці табличка: "Леді Хоуп", "Сер Еверард Kapp", "Вільям Єтсбі-Хоарс, есквайр", "Померлі" тощо. Все це навіювало думки про давність родів у графстві й давність, а отже, й законність фірми.

Коли містер Сіммінгтон схилився над паперами, які я приніс, мені спало на думку, що коли місіс Сіммінгтон спіткала невдача у першому шлюбі, то їй просто пощастило у другому. Річард Сіммінгтон був уособленням респектабельності, тим чоловіком, який ніколи не завдасть прикрощів дружині. У нього була довга шия, гострий борлак, блідувате лице і довгий тонкий ніс. Без сумніву, добра людина, гарний чоловік і батько, але не з тих, хто схильний до імпульсивних дій.

Невдовзі містер Сіммінгтон підвів голову і заговорив – чітко, повільно, показуючи себе людиною ділового і кмітливого розуму. Ми потисли одне одному руки і таким чином покінчили справу. Я встав, щоб іти, але вже біля дверей зупинився і сказав:

– А знаєте, я йшов сюди з вашою приймачкою.

Якусь мить містер Сіммінгтон дивився на мене так, ніби не знав, хто його приймачка, потім осміхнувся і сказав:

– А, так, так, Мейган. Вона щойно приїхала зі школи. Ми саме вирішуємо, де б її влаштувати. Хоча, звісно, вона ще дуже молода. Кажуть, вона відстає у розвитку. Атож, саме так і кажуть.

Я вийшов з кабінету. У приймальні було троє. На високому табуреті сидів старий чоловік і повільно, але старанно, писав. На лаві примостився дрібний, як курча, хлопчик. Середніх літ жінка з кучерявим волоссям і в пенсне швидко друкувала.

"Якщо це міс Гінч, – подумав я, – тоді важко не погодитися з Оуеном Гріффітом, що між нею і Сіммінгтоном навряд чи міг бути таємний зв'язок".

Я зайшов до пекарні, щоб купити булку з родзинками. Там мене радо зустріли й зі словами: "Щойно з печі, сер", – вручили булку. І коли її ніжне тепло обігріло мені груди, то лишилося тільки повірити пекареві.

Вийшовши з пекарні, я роззирнувся на всі боки, сподіваючись побачити Джоанну з машиною. Прогулянка добряче мене втомила, та й незручно було йти на милицях і нести булку. Але Джоанни піде не було. Натомість по тротуару До мене йшла, ні, не йшла, а пливла богиня. Справді, інакше її не назвеш. Прекрасні риси, золотисті кучері, вишуканих форм тіло. І йшла вона, як богиня, – легенько, ніби підпливала ближче й ближче. Яка дівчина! Дух перехоплює!

Мій палкий захват не минув для мене безкарно. Почалося з булки. Вона випала у мене з рук на тротуар. Нахилившись по неї, я впустив милицю і заточився. Сильна рука богині підхопила мене і не дала впасти. Я почав щось мимрити:

– Не знаю, як і дякувати… Ради бога, вибачте…

Вона підняла булку, милицю, подала їх мені і щиро всміхнулася.

– Все гаразд, запевняю вас, – сказала вона, і чарівний образ богині раптом зник. Натомість переді мною стояла гарна, ставна дівчина, та й годі. Я раптом подумав, як би все склалося, коли б олімпійські боги наділили троянську Єлену таким грубим акцентом. Дивна річ, дівчина так схвилювала душу своєю чарівною вродою, та досить їй було розтулити рота й заговорити, як та чарівність зникла без вороття, наче й не було її. Я знав, що буває навпаки. Пам'ятаю, мені довелося бачити маленьку, похмуру з мавпячим обличчям жінку, якої ніколи не хотілося бачити вдруге, та коли вона починала говорити, ставалося чудо – здавалося, сама Клеопатра воскресала.

Я так глибоко загадався, що не почув, як Джоанна зупинила машину позад мене. Лише її голос привів мене до тями.

– Що з тобою, Джеррі?

– Та нічого. Просто думав собі про Єлену Троянську та інших.

– Гарненьке ж місце ти вибрав для цього, – зауважила Джоанна. – Чудило, та й годі – стоїть із роззявленим ротом і притискає булку до грудей.

– У мене був шок. Я несподівано перенісся у Трою і повернувся назад. Ти часом не знаєш, хто та дівчина? – показав я вслід богині.

Джоанна пильно подивилася на дівчину і сказала, що то Елсі Холланд, гувернантка Сіммінгтонів.

– То це на неї ти так рота роззявляв? Що ж, вона приємна, але простачка.

– Я це помітив. Справді, симпатична дівчина, та й тільки. А спершу видалася мені Афродітою.

Джоанна відчинила двері, і я сів у машину.

– Дивно, правда, Джеррі? Як часто людина має прекрасну подобу, але зовсім не приваблює, як ось ця дівчина. А шкода.

Я відповів, що для гувернантки й того досить.

Пополудні ми пішли на чай до містера Пая.

Містер Пай був пухкенький коротун, закоханий у свої "милі" стільчики, дрезденських пастушок і колекцію меблів різних епох. Він жив у Прайорс-Лоджі, поблизу якого були залишки старого монастиря, зруйнованого за часів реформації.

В його домі від усього так і подихало вишуканістю. Навіть штори й диванні подушки були з найдорожчого шовку пастельних тонів. Маленькі, пухкі руки містера Пая тремтіли від захвату, коли він описував і показував свої багатства, а коли переказував захопливі обставини, за яких привіз італійське ліжко з Верони, його голос зривався на писк.

Ми з Джоанною теж були в захваті від антикварних речей і похвалили його надбання.

– Яка це втіха, яка втіха мати таке у нашому містечку, – щебетав містер Пай. – А люди в нас, святий боже, – ниці селюки. Гірше – вандали, ну, чисті тобі вандали! А що коїться в їхніх будинках – плакати хочеться, шановна леді, я вас запевняю, просто хочеться плакати. Ви й самі вже, напевне, відчули це?

Джоанна зізналася, що не встигла.

– Будинок, що ви його обрали, належить міс Емілі Бар-тон, не вгавав містер Пай. – Він досить пристойний. І в ньому є кілька гарних речей. Навіть дуже гарних. Деякі з них просто першорядні. Я б сказав, що в неї є смак, хоча тепер я цього не зовсім певен. Часом мені здається, ніби вся обстановка в її домі – просто вияв сентиментальності. Вона любить зберігати речі такими, як вони були завжди, але не з якихось вищих міркувань. Це в неї не від прагнення до гармонії, а лише тому, що так робила її мати.

Він повернувся до мене і заговорив зовсім іншим голосом, в якому зник тон захопленого актора, а натомість з'явилося щось від завзятого пліткаря.

– Скажіть, ви зовсім нічого не знаєте про цю сім'ю? Нітрішки? І квартирні агенти вам не розповідали? Але ж, мої любі, якби ви тільки знали, що то була за сімейка! Коли я приїхав сюди, стара мати була ще жива. Страшна особа – жахлива! Виродок, щоб не сказати гірше. Справжня потвора вікторіанського штабу, деспот, що понівечив своїх дітей. І ось як це було: зовнішність вона мала просто монументальну – важила, мабуть, із центнер, і всі п'ятеро дочок крутилися біля неї. "Дівчатка", – називала вона їх. Дівчатка! А найстаршій уже було добре за шістдесят. Або: "Ці дурки!" – і так теж казала. Чорними рабинями, ось ким вони були! Прислужували і всіляко догоджали їй. Рівно о десятій вони мали бути в ліжку. Їм не дозволялося топити у своїх кімнатах, а запросити друзів додому – про це не могло бути й мови. Знаєте, вона ненавиділа їх за те, що вони не могли одружитися. І сама так усе влаштувала, що вони фактично не могли нікого зустріти. Здається, тільки Емілі чи Агнес робили спроби зійтися з вікарієм. Та, бачте, його сім'я була не досить підходяща, і матуся негайно поклала цьому край.

– Готовий роман, – сказала Джоанна.

– О люба моя, так усе й було. А потім ця жахлива жінка померла, та вже було пізно щось починати. Жили вони собі потихеньку і лише зрідка, та й то пошепки, говорили про те, що бідолашній матусі хотілося побачити ще за життя. Навіть коли сестри обклеювали її спальню новими шпалерами, їх проймав страх, що вони чинять блюзнірство. Щоправда, їм цілком подобалося жити ось так у домашньому монастирі. Але жодна з них не мала достатнього запису життєвих сил, і незабаром родина почала вимирати. Едіт скосив грип, Мінні не перенесла операції, а бідолашну Мейбл розбив параліч. Емілі самовіддано доглядала її. Далебі, нещасна жінка, десять років день у день не відходити від паралізованої сестри! Чи ж не ангел, правда? Шкода, що в неї грошова скрута, але в кого тепер краще.

– Нам самим прикро, що ми відібрали в неї дім, – сказала Джоанна.

– Ні, ні, моя люба юна леді, вам не слід так думати, її добра Флоренс вірна їй і тепер. Та Емілі й сама мені казала, що їй з вами пощастило, такі в неї гарні пожильці.

– Нам подобається її будинок, в ньому така заспокійлива атмосфера, – сказав я.

Містер Пай від моїх слів аж підскочив.

– Справді? Ви це відчуваєте? О, цікаво. Але ж дивно. Навіть дуже дивно.

– Що ви маєте на увазі, містере Пай? – спитала Джоанна.

Містер Пай розвів пухкенькими руками.

– А, власне, нічого. Дивно, та й годі. Розумієте, я вірю у вплив домашньої атмосфери. Людські думки, почуття, вони, знаєте, просякають стіни й меблі.

Якийсь час я мовчав, озирався довкола, намагаючись уявити, як би я описав атмосферу у Прайорс-Лоджі. Найсмішніше те, що в ньому не було ніякої атмосфери. І це таки справді дивно. Я так поринув у роздуми, що розмови між Джоанною і господарем вже не чув. Однак коли Джоанна перейшла до милих речей, що передують завершенню візиту, я прокинувся від думок і вставив ще й своє слівце.

Ми вийшли до передпокою і вже коли стояли біля вхідних дверей, з поштової скриньки на килим упав лист.

– А ось і пошта, – промимрив містер Пай, піднявши листа. – То я вас знову чекаю в гості, мої юні друзі.