На кого вкаже палець - Сторінка 6

Але ж доктор Гріффіт запевняв, ніби все гаразд. Та вона була така роздратована, що часом не знати було, як до неї підступитись.

– Власне, ми прийшли дізнатися, чи не могла б Мейган побути в нас якийсь час, – звісно, якщо вона захоче, – перепинила її Джоанна.

Елсі Холланд не чекала цього від нас.

– Мейган! Навіть не знаю. О, це так гарно з вашого боку, але ж вона така дивна. Просто не знаєш, чого від неї сподіватися.

– Ми гадали, що так було б ліпше всім, – якось непевно мовила Джоанна.

– О, коли так, тоді звісно. Я хочу сказати, що хлопчиків я сама догляну, а нещасний містер Сіммінгтон, він такий убитий горем, у нього стільки справ, та він і сам потребує догляду. У мене й справді зовсім немає часу навіть поговорити з Мейган. Вона зараз, мабуть, десь нагорі, у дитячій кімнаті. Видно, вона не хоче нікого бачити. Я навіть не знаю…

Джоанна подала мені ледь помітний знак. Я негайно вийшов з кімнати і подався нагору. Колишня дитяча була на горішньому поверсі. Я відчинив двері й зайшов до кімнати. Штори на вікнах були щільно запнуті. На дивані у куточку під стіною причаїлася Мейган. Вона одразу нагадала мені загнаного звіра, що занишк, ховаючись від мисливців.

– Мейган, – гукнув я таким тоном, який з'являється в людини, коли та хоче заспокоїти переляканого звіра. Мені навіть стало дивно, що в руці я не тримаю морквини чи грудочки цукру. Вона втупилася в мене, але не ворухнулася.

– Мейган, – повторив я. – Джоанна і я приїхали сюди, щоб спитати, чи не хотіли б ви побути в нас кілька днів.

Її голос, слабкий і непевний, долинув із сутінків:

– Побути у вас? У вашому домі?

– Так.

– Ви хочете забрати мене звідси?

– Так, люба.

Вона раптом затрусилася. Це було страшно, але дуже зворушливо.

– Заберіть мене! Молю вас, заберіть! Тут жахливо, тут гидко!

Я підійшов до неї, і вона вчепилася мені в рукав.

– Мені так страшно. Я і гадки не мала, що може бути так страшно.

– Все буде добре, дитинко. Це страшно, я знаю. Збирайтеся.

– То ми одразу ж і поїдемо? Цієї ж миті?

– Звісно. Але вам треба зібрати деякі речі, я гадаю.

– Які речі? Навіщо?

– Люба дівчинко, ми можемо дати вам ліжко, ванну і таке інше, але дідько б мене вхопив, як я можу позичити вам свою зубну щітку.

Мейган усміхнулася.

– Зрозуміло. Я сьогодні якась прибита. Та не звертайте на мене уваги. Зараз усе приготую. А ви… Ви не підете? Ви мене почекаєте?

– Я чекатиму внизу.

– Спасибі вам. Велике спасибі. Вибачте мені, я сьогодні якась ненормальна. Але повірте, це жахливо, коли вмирає мати.

– Я знаю, – погодився я і поплескав її дружньо по плечу.

Вона вдячно подивилася на мене і зникла у спальні. Я пішов униз.

– Я знайшов Мейган. Вона їде з нами.

– О, як це добре, – вигукнула міс Холланд. – Це буде їй розрада. Вона така нервова. З нею дуже важко. Мені як гора з плечей. Це так гарно з вашого боку, міс Бертон. Сподіваюсь, вона вам не докучатиме. О господи, це ж телефон. Я піду поговорю. Містер Сіммінгтон ще нездатен займатися справами.

Вона вибігла з кімнати.

– Ну, просто міністр у ангельській подобі, – ущипливо сказала Джоанна.

– Ти несправедлива до неї. Вона приємна, добра дівчина і, мені здається, дуже практична.

– Та ще й яка. Вона це й сама добре знає.

– Джоанно, я тебе не впізнаю.

– Тебе дивує, чому я так нападаюся на дівчину, яка справно виконує свої обов'язки?

– Саме це!

– Я терпіти не можу самовдоволених людей. Мене від них просто з душі верне. Скажи краще, де ти знайшов Мейган?

– Вона причаїлася в кутку на дивані у затемненій кімнаті. – Бідолашне дитя. Вона хотіла їхати?

– Ще й як! Така рада.

Гуркіт у вітальні сповістив про те, що Мейган і її валіза вже внизу. Я пішов до вітальні, щоб узяти в неї валізу. Джоанна поспішила за мною і, підганяючи, сказала:

– Швидше, Джеррі. Я вже двічі відмовилася від чудового теплого чаю.

Ми вийшли до машини. Мені стало прикро, що Джоанна, а не я, закинула валізу в машину. Я вже обходився лише ціпком, але ще не міг робити різких рухів.

– Сідайте, – сказав я Мейган.

Вона сіла в машину, я за нею. Джоанна повела машину до Літтл-Ферза. Коли ми приїхали і зайшли до вітальні, Мейган одразу впала у крісло і, як дитина, щиро, від усього серця розридалася. Я вийшов пошукати, чим би її розважити. Джоанна лишилася біля неї, але стояла безпорадна.

Скоро я почув, як Мейган сказала здушеним голосом, ще схлипуючи:

– Пробачте мені. Я знаю, це безглуздо.

– Облиш, усе гаразд. Візьми другу хустинку, – заспокоювала її Джоанна.

Я повернувся до кімнати з повною склянкою і дав її Мейган.

– Що це? – здивовано запитала вона.

– Коктейль.

– Коктейль?! Справді?1 – вигукнула Мейган. Сльози одразу ж висохли. – Я ніколи в житті не пила коктейлю.

– Все колись буває вперше, – підбадьорливо сказав я.

Мейган обережно сьорбнула, і осяйна усмішка розлилася по її обличчі. Потім відкинула голову і, не відриваючись, випила до дна.

– Як смачно, можна іще?

– Ні.

– Чому?

– Хвилин за десять знатимеш.

– Ой! – сполохалася вона.

А тоді обернулася до Джоанни:

– Повірте, мені страшенно прикро, що у вас стільки клопоту через мої вибрики. Сама не знаю, що зі мною коїться. Мені у вас гарно.

– Не хвилюйся, ми все розуміємо, – заспокоїла Джоанна. – Ми дуже раді, що ти в нас.

– Цього не може бути. Я знаю, що для вас це лише благородний вчинок, і не більше. Та я вам все одно вдячна.

– О, тільки без подяк. Вони мене бісять, – спалахнула Джоанна. – Ти наш друг, і цим усе сказано, – пояснила вона і повела дівчину нагору розпаковувати речі.

Потім увійшла Партрідж і дуже сердито сказала, що приготувала дві чашки крему і тепер не знає, що з ними робити.

Через три дні почалося розслідування. Було встановлено, що смерть місіс Сіммінгтон настала між третьою і четвертою. Вона була вдома сама. Сіммінгтон на той час працював у конторі; прислуга мала свій щотижневий вихідний; Елсі Холланд прогулювалася з хлопчиками, а Мейган каталася на велосипеді.

Лист, напевне, прийшов пополудні. Очевидно, місіс Сіммінгтон сама дістала його зі скриньки і в нестямі взяла ціаністий калій, який тримала в домі для витруювання осиних гнізд, розчинила його у воді й випила, але спершу написала кілька жахливих слів: "Я не можу далі…"

Оуен Гріффіт дав медичне свідчення, що місіс Сіммінгтон була у несамовитому стані. Коронер, чемний і стриманий, осудливо говорив про людей, які пишуть брудні анонімки, і заявив, що хто б їх не написав, він винен у смерті місіс Сіммінгтон. Далі висловив надію, що поліція скоро викриє злочинного анонімника і покарає – його чи її. За такий підлий вчинок, сказав він, треба карати з усією суворістю закону. Переконані його доводами, присяжні дійшли одностайного рішення, що самогубство сталося у стані психічного розладу.

Коронер зробив усе, що міг, Оуен Гріффіт теж, але вислухавши їхні висновки, я не стримався, щоб не забитись у цікавий до пліток жіночий натовп, і почув, зрештою, те, обридле вже мені: "Немає диму без вогню!" і ще: "Щось там таки було, коли вона наклала на себе руки…"

В цю мить я зненавидів Лімсток за його ницість і брехливих шептух. А Еймі Гріффіт мене просто добила:

– От і все. Бідолаха Дік Сіммінгтон, ось воно все й випливло. Цікаво, чи він хоч здогадувався?

– Але ж ви самі щойно чули, як він сказав, що в тому листі не було й слова правди! – вибухнув я.

– Все правильно. Він так і сказав. Бо ж чоловік завжди покриває свою дружину. Ось і він покриває. Бачте, я давно знаю Діка Сіммінгтона.

– Справді? А ваш брат казав мені, що він усього кілька років як купив цю контору, – здивовано мовив я.

– Так, але Дік Сіммінгтон уже давно приїхав у наше графство і жив на півночі. Я його давно знаю.

Я зачудовано дивився на Еймі, а вона спокійно вела далі:

– Я добре знаю Діка Сіммінгтона… Він гордий, відлюдькуватий, а такі люди бувають великі ревнивці.

– Може, це й пояснює, чому місіс Сіммінгтон боялася показувати йому листа чи сказати про нього. Вона боялася, що через свою ревнивість він не повірить їй, – навмисне сказав я.

Міс Гріффіт подивилася на мене сердито й зневажливо.

– Свята простота! Невже ви думаєте, що жінка отак, з доброго дива, взяла б та й випила ціаністого калію, якби в тому листі була брехня?

– Коронер і ваш брат вважають, що таке можливе…

– Всі чоловіки однакові, – перебила мене Еймі. – Всі за цноту. Але я в це ніколи не повірю. Якщо ні в чому не винна жінка одержить такого брудного листа, вона посміється й викине його геть. Ось що… – вона затнулась, але миттю доказала: – я б зробила.

Та я встиг вловити ту мить, коли вона затнулася, і був майже певен, вона хотіла сказати "Ось що я зробила", тому одразу вирішив дізнатися, чи одержувала вона такі листи.

– Виходить, ви теж одержували анонімні листи? – спитав я її.

Еймі Гріффіт була з тих жінок, які не дозволяли собі казати неправди. Вона помовчала якийсь час, потім почервоніла і відповіла:

– Так, але він мене навіть не схвилював!

– І такого ж брудного? – поцікавився я співчутливо, по-товариському.

– Звісно. Вони завжди такі. Маячня божевільного! Я прочитала кілька слів і, коли зрозуміла, що воно таке, з посмішкою кинула листа у кошик.

– А чому ви не захотіли віднести його в поліцію?

– Навіщо? Що менше розголосу – то краще, я так вирішила.

Щось усередині під'юджувало мене сказати: "Немає диму без вогню", – та я стримався. Натомість спитав, як смерть матері вплине на фінансове становище Мейган. Чи не доведеться їй самій заробляти на прожиття?

– Гадаю, в неї лишилися якісь заощадження від бабусі, та й Дік завжди дасть їй притулок. Але було б краще, якби вона навчилася щось робити, а не тинялася цілими днями без діла.

– Я б сказав, що Мейган зараз у такому віці, коли зовсім не хочеться працювати, – боронив я дівчину.

Еймі спалахнула і сердито зауважила:

– А ви, я бачу, нічим не відрізняєтесь від інших чоловіків і так само боїтеся ідеї жіночої самостійності. Для вас, напевне, просто неприпустимо, щоб жінка опанувала якусь професію. Мої старі батьки думали так само. Я хотіла стати лікарем. Та вони й чути не хотіли про те, щоб платити за моє навчання. А ось на Оуена вони залюбки витрачали гроші. Хоча я могла б стати кращим лікарем, ніж мій брат.

– Мені дуже шкода, повірте. Я розумію, що вам було нелегко. Коли вже вам так хотілося…

Але вона перебила мене і вела далі:

– Я про те вже давно забула.