На Сваннову сторону - Сторінка 3

Моя двоюрідна бабуся казала найнатуральнішим голосом, щоб ми перестали шушукатися, бо це вкрай непристойно, ще гість подумає, ніби шушукання про нього.

Розвідачем вирушала моя рідна бабця, рада нагоді оббігти ще раз садок, а принагідно висмикнути в розарії кілька присішків, аби повернути трояндам трохи природности: так мати розтріпує синові чуба, прилизаного перукаревою рукою.

Ми нетерпеливилися, які ж новини принесе нам зараз бабуся, ніби чекали цілого наїзду ворогів, але трохи згодом дідусь проказував:

— Упізнаю голос Сванна.

Сванна й справді впізнавали тільки з голосу, його горбуватий ніс, зелені очі, високе чоло, ясно-рудий чуб, зачесаний під Брессана, було важко розгледіти, оскільки ми через комарів майже завжди сиділи поночі. А я відразу, без нагадування, підводився й ішов сказати, щоб несли сироп: бабуся вважала, що буде куди пристойніше, якщо гість побачить сиропи на столі, аби не подумав, ніби вони в нас подаються в незвичайних випадках, лише задля гостей.

Попри велику вікову різницю, пан Сванн приятелював з дідусем, чи не найщирішим другом його батька, людини чудової, але дивакуватої: іноді якась дрібничка могла урвати душевний відрух старого Сванна, перебити хід його думок. Не раз і не двічі на рік дідусь переповідав при мені за столом одну й ту саму пригоду: як повівся старий Сванн, чулий доглядач своєї хворої дружини, коли вона померла. Дідусь давно з ним не бачивсь, але відразу поспішив до маєтку Сваннів під Комбре й зумів витягти з покійницької заплаканого друга на ту часину, поки обряджатимуть мертву. Вони рушили в парк, освітлений скупим сонцем. Нараз пан Сванн, схопивши дідуся за руку, гукнув: "Ох, старий друже! Як гарно гуляти вдвох такої чудової днини! Невже ти не помічаєш, яка навколо краса, — дерева, глід, ставок, з яким ти мене й досі не привітав? Просто ти зануда, та й годі! Відчуваєш оцей легіт? Що не кажи, любий Амедею, а життя прекрасне!" Але тут панові Сванну згадалося, що він утратив жінку і, мабуть, аби не з'ясовувати того, як можна в таку хвилину радіти, обмежився порухом, який робив щоразу, коли виникала морока: провів рукою по лобі, втер очі й протер пенсне.

Переживши на два роки дружину, він так і залишався невтішним, а проте казав дідусеві: "От чудасія! Про свою сердешну жінку я згадую часто, але довго думати про неї не можу". "Часто, але недовго, — як добрий старий Сванн", — це стало в діда приказкою і він любив уживати її в кожен слід. Мені старий Сванн видавався сущим іродом, проте дідусь, котрого я вважав за найсправедливішого судію на крузі земнім і чий вердикт був для мене наказом, згідно з яким я прощав прогріхи інших, заперечував мені: "Де ж пак! Адже серце він мав золоте!"

Довгі роки, надто до одруження, син старого Сванна часто відвідував Комбре, а мої дідусі та бабусі не здогадувалися, що він одкинувся від свого родинного оточення. Позаяк Сваннове прізвище становило для них своєрідне інкогніто, вони з чарівним простосердям наївних корчмарів, які дали притулок славетному розбишаці, гостять у себе одного з найвишуканіших членів жокей-клубу, улюбленця графа Паризького та принца Валлійського, саму душу світського товариства Сен-Жерменського передмістя.

Ми не уявляли трибу життя Сванна, звісно, й трохи через стриманість і скромність цього чоловіка, а також тому, що тодішні міщани уявляли собі суспільство на індуський кшталт: нібито воно складається з замкнутих каст і кожен її член з пелюшок посідає в громаді те саме місце, яке посідали його батьки... Звідси ніщо, хіба тільки карколомна кар'єра або несподіваний шлюб, неспроможне підняти людину до вищої касти. Старий Сванн був біржовий маклер, отож молодому Сваннові поки віку випадало належати до тієї касти, де розмір прибутку, як у листі до оплати, вагався між такою й такою сумою. Знано стосунки його батька, отже, відомо і які стосунки сина й з ким йому "личить" знатися. Якщо ж він заводив ще й інші знайомства, то на це давні приятелі його родини, як от мої батьки, дивились поблажливо, бо він, осиротівши, вчащав до них так само вірно, як і раніше.

До речі, можна було сміливо закладатися, що в нашому товаристві він тим незнайомим нам людям навіть не вклонився б. Якби порівняти питому вагу Сванна з питомою вагою інших синів маклерів такого самого розбору, то ця вага була б у нього трохи нижча, оскільки він жив скромно, був "схибнутий" на антикваріаті та картинах і мешкав у старому будинку, захаращеному колекціями. Його мріяла одвідати моя бабуся, але то було аж на Орлеанській набережній, бабуся вважала, що мешкати там негоже. Дідусева сестра допитувалася в Сванна:

— Чи ж ви такий уже знавець? Мені просто жаль вас, адже ці маршани десь-то втелющують вам усяку ляпанину.

Вона справді вірила, що Сванн у мистецтві нічого не тямить, ба більше, взагалі ставила не дуже високо його інтелект, бо в розмовах він уникав поважних тем, натомість був добре обізнаний з прозаїчними речами, і то не лише як давав нам дуже докладні кухарські рецепти, а навіть коли розмовляв з бабусями про мистецтво. Щойно вони починали в'язнути до нього, аби поділився своєю думкою, висловив захоплення перед якимсь полотном, — він грав у мовчана, аж це часом ставало неґречним. А збував їх, наводячи докладні дані, в якому музеї зараз картина й коли її намальовано.

Але зазвичай намагався нас просто розважити, оповідаючи щоразу нову пригоду, яка приключилася в нього з нашими знайомими: з комбрейським аптекарем, з нашою куховаркою, з нашим візником. Мою бабусю в перших його оповідки, звісно, смішили, хоча вона й сама не відала, чим саме, — кумедною роллю, яку Сванн завжди в них грав, а чи ж дотепністю оповідача.

— Ви, пане Сванн, оригінал, яких мало! — казала вона. З усієї нашої родини вульгарною особою була тільки моя бабуся в перших, тож коли при сторонніх заходила мова про Сванна, вона вкидала слівце, мовляв, аби його воля, він міг би мешкати на бульварі Осман або ж на авеню Опера. Батько, казала, залишив йому чотири чи п'ять мільйонів, але цей молодик у дур зайшов. Дур той здавався їй ще й потішним, і коли Сванн дарував їй у Парижі на Новий рік пакуночок зацукрованих каштанів, вона неодмінно, якщо при цьому були й інші гості, питала:

— Ви що, пане Сванн, і досі живете біля Винних льохів, боїтеся спізнитись на потяг, коли вам треба їхати ліонською залізницею?

При цьому вона зизом, з-поза шкелець окулярів, поглядала на гостей.

Бабуся знала, що Сванна, як сина свого покійного батька, радо вітає в себе вся "заможна верства", найшанованіші паризькі адвокати й нотарі, хоча Сванн, мабуть, нехтує їхньою шаною та гостинністю. Але що б сказала бабуся, якби довідалась, нібито Сванн веде "подвійне" життя? А він і справді, заявивши нам, буцімто вже йде додому спати, часом повертав за рогом назад і чимчикував до такого салону, куди й на поріг не пускали жодного маклера чи когось подібного. Бабусі це видалося б таким неймовірним, як тій вельми очитаній дамі думка, що вона знається з Аристеєм і що після кожної розмови з нею Аристей поринає у води Тетидиного царства, в невидимі очам смертних володіння, де його, як оповідає Верґілій, зустрічають з розгорнутими обіймами. Або — якщо вдатися до образу, значно ближчого бабусі, бо дививсь на неї з комбрейських мисочок під птифури, — начебто на неї чекає обід з Алі-Бабою, який поспішає до печери, набитої незліченними скарбами.

Якось Сванн, пообідавши десь у Парижі, завітав до нас, перепросивши, що у фраку, а потім, коли попрощався, Франсуаза переказала нам слова його візника: Сванн обідав "у принцеси".

— Уй, у принцеси півсвіту! — відгукнулася бабуся, знизуючи плечима, не відриваючись од плетива, і в її голосі було стільки іронії.

Отож моя двоюрідна бабуся не дуже церемонилася з ним. Вона вважала, знайомство з нами має бути йому за честь, тому їй здавалося цілком природним, що влітку Сванн ніколи не приходив до нас без кошика персиків чи малини зі свого садка, а коли бував в Італії, щоразу привозив мені звідти фотографії мистецьких шедеврів.

Мої батьки запроста кликали Сванна, коли потребували рецепту соусу ґрібіш або ж ананасового салату для званого обіду, на який його не запрошувано, бо він не мав достатньої ваги, щоб ним можна хвалитися перед новими гістьми. Інколи розмова заходила про княжат французького дому.

— З цими особами ні ви, ні я зроду не матимем нічого спільного, але ми якось проживемо без них, еге ж? — вирікла моя бабуся в перших, звертаючись до Сванна, в чиїй кишені, можливо, лежав лист із Твикінґема. Вона ж таки змушувала його пересувати фортепіано й перегортати ноти в ті вечори, коли співала сестра моєї рідної бабусі; змушувала, трактуючи цю людину, бажану деінде, з наївною безцеремонністю дитяти, яке грається з дорогою цяцькою так недбало, ніби вона не варта мідяка.

Безперечно, Сванна під той час знало вже багато клуб-менів, а моя бабуся в перших творила його собі зовсім іншим, коли ввечері в комбрейському садку після двох нерішучих "дзінь" вона воскрешала, наповнюючи всім, що їй було відомо про Сваннову родину, виниклу темну, розпливчасту постать того, хто простував у вечірній пітьмі за моєю рідною бабусею й кого ми впізнавали з голосу. Але ж навіть як глянути на нас із погляду буденних дрібниць, то й то ми не є чимось цільним, сформованим остаточно, з чим усяк може звіритися, як з Гросбухом або з духівницею: людський образ є виплід нашої думки про нього. Навіть такий простий акт, як "побачити знайомого", є почасти актом інтелектуальним. Його подобу ми доповнюємо тими уявленнями, які в нас уже склались, і в тому цілому образі, який ліпимо, ці уявлення відкладаються найбільше. Зрештою вони примудряються так добре надимати щоки, так вірно збігатися з лінією носа, так чудово обарвлювати всі інтонації голосу, буцімто наш знайомий — це звичайна прозора оболонка, і щоразу, як бачимо його обличчя й чуємо голос, ми знаходимо, вловлюємо наші уявлення про нього.

Безперечно, створеного ось так Сванна мої батьки через невідання не обдарували купою прикмет, вироблених світським життям, завдяки яким інші люди дивилися на Сваннове лице як на царство чепурности, вивершене носом з горбовинкою, цією природною межею. Зате мої батьки та кревні могли вливати в те лице, позбавлене свого шарму, очищене від усього і вбируще, у глиб пригаслих очей каламутний і солодкий осад — напіввоскреслий, напівзабутий — уцілілий від дозвілля, проведеного разом з ним після вечері в садку або за гральним столиком у добу нашого сільського добросусідства.