На Сваннову сторону - Сторінка 4

Фізична оболонка нашого приятеля була настільки всім тим нашпигована, вкупі зі спогадами про його рідних, що цей Сванн зробивсь істотою повнокровною та живою, й мені ввижається, ніби я прощаюся з однією людиною й зустрічаю іншу, на неї схожу, коли, натужуючи пам'ять, переходжу від того Сванна, якого згодом добре пізнав, до першого Сванна, в якому знов упізнаю чарівні пустощі моєї молодості. Та й скидається він, до речі, не так на другого Сванна, як на інших людей, з якими я тоді водився. Наше життя можна порівняти з галереєю, де всі портрети однієї доби наділені сімейною схожістю, якимсь спільним тоном; переходжу до того першого Сванна, гулящого з голови до ніг, пропахлого духом крислатого каштана, кошиків з малиною та пучка естрагону.

Якось моя двоюрідна бабуся про щось попросила була знайому в Сакре-Кер, маркізу де Вільпарізі (через кастові умовності, попри взаємну симпатію, вона з нею не підтримувала стосунків). Маркіза де Вільпарізі, паросток славетного роду Буйонів, сказала їй:

— Здається, ви на дружній нозі зі Сванном, великим другом моїх небожів де Ломів?

Бабуся повернулася нетямлячись від дому з вікнами у садок (маркіза радила їй найняти тут помешкання) — а також від кравця та його доньки, які тут-таки тримали майстерню, де їй зашивали спідницю, роздерту на сходах. Ці люди видалися бабусі втіленням досконалосте, вона заявила, що кравцева донечка — сущий скарб і взагалі, таких ґречних і гарних людей вона ще не бачила. Ґречність, як на неї, аж ніяк не залежала від суспільного рангу. Бабуся просто вмлівала від одної репліки кравця, говорила мені:

— Севіньє і та так не сказала б!

Зате про маркізиного небожа, якого спіткала в маркізи, бабуся в перших висловилася так:

— Ох, дитино, яка ж він сіренька людина!

Цей відгук не підніс Сванна в очах моєї бабусі в перших, а пані де Вільпарізі принизив. Та пошана, яку ми, вірячи бабусі, відчували до маркізи, буцімто зобов'язувала її не завдавати в наших очах ущербку собі, а проте вона його завдала, бо знала про існування Сванна й дозволяла своїм родичам з ним приятелювати.

— Що? Вона знає Сванна? То чого ж ти запевняєш, що вона доводиться родичкою маршалові Мак-Маґону!

Думку моїх батьків про коло Сваннових знайомств підтвердив, як вони гадали, його шлюб із жінкою поганої слави, майже кокоткою, з якою він, до речі, й не намагався нас знайомити, вчащаючи в гості сам-один, хоча дедалі рідше. Але це нібито давало їм право судити про невідоме їм оточення, адже вони припускали, нібито взяв він її звідти, де обертався.

Та ось дідусь вичитав у газеті: Сванн — завсідник недільних сніданків у дюка Ікс, чиї батько та дядько за королювання Луї Філіппа обіймали найвищі посади. Ну, а дідусь мій страшенно цікавився всілякими подробицями, що допомагали йому уявити приватне життя таких мужів, як Моле, дюк Паск'є чи дюк де Брой. Тож неабияка радість, адже Сванн вхожий до людей, які їх знали. Проте моя бабуся в перших цю новину витлумачила не на користь Сванна: той, хто обирає знайомих поза власною кастою, поза своїм "класом", приречений виродитися в декласований елемент, їй здавалося, ніби така людина зрікається вигоди, добрих взаємин з усіма достойними людьми, адже обачливий завжди шанує свої зв'язки й уважає за честь підтримувати їх, дбаючи про своїх чад. (Моя бабуся в перших навіть розцуралася з сином нашого приятеля нотаря, бо той побрався з "вельможною" й, отже, в її очах скотився до того, що проміняв почесне становище нотаревого сина на становище одного з тих пройдисвітів, лакеїв і машталірів, яких, за переказами, королеви во врем'я оно вщедряли ласкою.)

Вона зганила намір мого дідуся найближчого вечора, коли до нас прийде вечеряти Сванн, розпитати його, що це за приятелі завелися в нього без нашого відома. Зі свого боку, сестри моєї бабусі, дві старі дівки, славні своєю праведністю, але не розумом, страшенно дивувалися, яку втіху знаходить їхній шваґер у розмовах про такі дурниці. Обидві носилися дуже високо й не могли терпіти, щоб когось переминали на зубах, вони не цікавились навіть історичними анекдотами, взагалі їх не обходило те, що не мало безпосередньої дотичности до піднесеного й прекрасного. Усе, більш або менш пов'язане зі світським життям, навіювало на них таку нудьгу, що коли застільники збивалися на грайливий чи бодай навіть звичайний житейський тон і обидві старі дівки вже не сподівались повернути розмову на дорогі їм матерії, то їхні органи слуху ставали їм просто непотрібними й відключалися. Це, власне, й стало початком їхньої атрофії. Коли дід хотів привернути увагу двох сестер, він удавався до звукових сигналів, яких уживають психіатри при спілкуванні з патологічно неуважними людьми: до стуку ножем об склянку в супроводі різкого окрику і лютого погляду. (Ці жорстокі засоби психіатри часто застосовують і до здорових людей чи то з професійного навику, чи тому, що всіх мають за трохи схибнутих.)

Більше інтересу сестри виказували до Сванна напередодні того дня, коли Сванн, збираючись у нас вечеряти, прислав їм ящик асті. Моя бабуся в перших, тримаючи в руці газету "Фіґаро", де поряд з назвою полотна Коро, виставленого в галереї, стояло: "З колекції пана Шарля Сванна", запитала в нас:

— Помітили, як "Фіґаро" "вповажнив" Сванна?

— Я завжди казала, що в нього добрий смак, — заявила моя рідна бабуся.

— Атож, хіба ти можеш бодай у чомусь із нами зійтися? — Бабуся в перших, знаючи, що ми її підтримуємо далеко не завжди, спробувала рішуче перетягти нас на свій бік, але ми затялися й мовчали. Сестри забажали поговорити зі Сванном з приводу нотатки у "Фіґаро", але моя двоюрідна бабуся їх одраяла. Щоразу, виявивши чиюсь перевагу над собою, бодай найменшу, вона переконувала себе, що то не перевага, а вада, тож, аби не заздрити такій людині, жаліла її.

— Думаю, ви цим його не потішите. Мені принаймні було б прикро бачити своє ймення, надруковане отак живцем у газеті, і взагалі я б не зраділа, якби хтось мені про це сказав.

Проте довго вмовляти бабусиних сестер їй не довелося: з нехоті до банальности ті так наламалися в мистецтві личкувати осіб під вигадливими приповідями, що натяк часто губився й не доходив до слухача. А моя мати сушила голову над тим, як би намовити батька поговорити зі Сванном, але не про його дружину, а про доньку, за якою Сванн дух ронив і задля якої взяв, як подейкували, цей шлюб.

— Можна ввернути про неї слівце, — озвалась мати, — поцікавитися, як ся має, треба його пощадити!

Батько злостився:

— Де ж пак! Убила собі в голову бозна-що! Це було б просто безглуздя!

Єдиний, кому прихід Сванна завдавав болючого горя, був я. А все тому, що коли в нас вечеряли сторонні, навіть лише Сванн, мама до мене в спальню не приходила. Я вечеряв перший, потім приходив посидіти з гістьми, а о восьмій мусив іти спати. Той коштовний і делікатний поцілунок, який мама звичайно дарувала мені там, нагорі, тепер я мусив нести з собою з їдальні аж до своєї кімнати і, поки роздягався, берегти, щоб не пропала його солодкість, не розлилася і не видихлась вогкість. Саме в ті вечори, коли мені хотілося приймати цей поцілунок найобережніше, я мусив прихапці, нашвидку, перед очима всіх красти його, зривати, не маючи навіть часу й душевних сил діяти із зосередженістю маніяка, який силкується, зачиняючи двері, не думати ні про що інше, аби в разі нового нападу хворобливої непевности звитяжно протиставити їй згадку про те, як він зачиняв двері.

Всі були в садку, коли двічі несміливо бренькнув дзвінок. Ми знали — це Сванн, а проте запитально перезирнулися між собою й послали на розвідки бабусю.

— Не забудьте красненько подякувати йому за вино, — порадив дідусь обом своячкам. — Вино, як ви побачили, добірне, цілий ящик асті.

— Тільки не шушукатися! — застерегла всіх моя двоюрідна бабуся. — Бувати у домі, де всі шепчуться, не вельми приємно!

— А, пане Сванн! Ось кого ми спитаємо, якої чекати завтра погоди! — промовив батько.

Мати подумала, що можна добрим словом змити всі кривди, яких наша рідня заподіяла Сваннові після його одруження. Під якимсь приводом вона потягла його в куточок. А я рушив слідом; я не міг ні на крок її відпустити, знаючи, що за хвильку маю з нею розлучитись і, покинувши їдальню, плентати до себе нагору, втративши надію, що мати, як іншими вечорами, сама прийде поцілувати мене.

— Чуєте, пане Сванн, — озвалася вона, — розкажіть-но про вашу доньку. Мабуть, вона вже кохається в гарних речах, як її тато.

— Ходімо посидимо на веранді, — підступив до нас дідусь. Матері нічого не лишилось, як урвати розмову, але ця завада насунула їй щасливіший помисел — так тиранія рими змушує добрих поетів творити сущі шедеври.

— Поговоримо про вашу доньку наодинці, — шепнула вона Сваннові. — Тільки мати здатна зрозуміти вас. Я певна, що її ненька такої самої думки..

Ми посідали круг залізного столика. Я гнав од себе думку про тоскні години, які мав збувати на самоті, без сну, у своїй спальні; вмовляв себе, що не треба через це побиватися, бо завтра вранці про них забуду, — краще думати про майбутнє, і ці думки проведуть мене, наче мостом, над близькою і страшною прірвою. Проте моя тривожно напружена тяма, така ж витрішкувата, як погляди, які я кидав на матір, була неприступна для зовнішніх вражень. Думки в свідомість проникали, але так, що все прегарне чи навіть кумедне, здатне розчулити мене або розважити, лишалося зокола. Як хворий, цілком свідомий того, що його оперують, завдяки знеболюванню нічого не відчуває, так я, без найменшого хвилювання, міг декламувати улюблені вірші або зовсім поважно слухати дідуся, що заводив зі Сванном розмову про дюка д'Одіфре-Паск'є. Дідусева спроба провалилась: тільки-но він озвався до Сванна, як одна з бабусиних сестер, Селіна, звичаєм одключившись від розмов за столом і вирішивши задля ґречности порушити "прикру мовчанку", озвалася до другої:

— Уяви собі, Флоро, я познайомилася з молодою вчителькою-шведкою, і вона розповіла мені чимало цікавого про кооперативи у скандинавських країнах. Треба буде запросити її до нас повечеряти.

— Авжеж! — відповіла бабуся Флора.— Я теж часу марно не гаяла. Спіткала в пана Вентейля одного мудрого діда, він добре знає Мобана, й Мобан якнайдокладніше розтлумачив йому, як уживається в роль.