На Західному фронті без змін - Сторінка 8

I говорить збуджено, майже врочисто:

— Ось що я вам скажу: гнати тварину на війну — то найбільша підлота.

Ми вертаємо назад. Уже час іти до машин. Небо трохи пояснішало. Третя година ранку. Віє свіжий, прохолодний вітер, у цей передсвітанковий час наші обличчя — сірі, страшні.

Вервечкою важко тупаємо вперед через рови та вирви і знову потрапляємо в смугу туману. Качинський непокоїться, це погана ознака.

— Що тобі, Каче? — питає Кроп.

— Та я хотів би, щоб ми вже були вдома.

"Вдома" — це означає: в наших бараках.

— Тепер уже недовго, Каче.

Але Кач нервується:

— Не знаю, не знаю.

Микаємо траншеї й виходимо на луку. З туману виринає лісочок; тут уже нам знайомий кожний клаптик землі. А ось і лісове кладовище, видно горбки і чорні хрести.

Зненацька позаду розлягається посвист, він дужчає, виростає у страшний гуркіт. Ми пригинаємось — за сто метрів перед нами здіймається вогняна хмара.

За якусь хвилину ще один снаряд влучає в ліс, над його верховіттям повільно злітає вгору купа дерев із землею, дерева одну мить висять у повітрі, а тоді розламуються на друзки. А вже сичать, мов клапани в паровому казані, нові снаряди... Починається шквальний вогонь.

— Ховайсь! — репетує хтось.— Ховайсь!

Та лука надто рівна, до лісу бігти далеко й небезпечно, сховатися можна тільки на кладовищі, серед могил. Ми біжимо туди, зашпортуючись у темряві, і кожен, наче його виплюнуто, притьмом прилипає до горбка.

I саме вчасно. Темрява шаленіє. Все навкруг бурхає, нуртує. Якісь величезні горбані, чорніші за ніч, гримотять над нами, пролітають далі. Полум'я вибухів осяває кладовище.

Тікати нема куди. У світлі спалахів я зважуюся визирнути. Долина перетворилася у розбурхане море, вогні розривів здіймаються водограями. Перебратися через те море нікому не пощастить.

Ліс щезає, його вбито в землю, розтрощено, пошматовано. Нам доведеться зостатися тут, на кладовищі.

Перед нами розколюється земля. Дощем сипляться грудки. Мене щось шарпає. Снарядна скалка роздерла мені рукав. Стискаю кулак, та болю не відчуваю. Але це мене не заспокоює, рана завжди починає боліти трохи згодом. Обмацую руку. Вона не поранена, тільки подряпана. Зненацька щось оглушливо ляскає мене по голові, аж паморочиться світ. I тут же мені блискає думка: тільки не зомліти! На якусь мить я поринаю в чорний вир, та мерщій вихоплююся з нього. Мені в каску влучив уламок снаряду, але летів він надто здалеку і вже не міг її пробити. Я протираю очі, запорошені землею, і невиразно бачу поперед себе щойно виниклу яму. Снаряди рідко влучають в одну і ту саму вирву, тож я хочу туди пробратися. Одним стрибком я перелітаю туди, припадаю до землі й лежу, мов риба на дні, та знов лунає гучний посвист, я скоцюрблююсь, шукаю, чим би затулитися; намацавши рукою щось тверде, припадаю до нього, воно посувається, я стогну, земля двигтить, вибухова хвиля гримить мені у вухах, я підповзаю далі під те, що ледве тримається, натягую його на себе, це дошки й сукно, це захисток, жалюгідний захисток від снарядних уламків, що сиплються згори.

Розплющую очі... Я вчепився пальцями в якийсь рукав, у чиюсь руку. Поранений? Гукаю до нього... Ніякої відповіді... Він мертвий. Рукою намацую розбиті дошки — і нараз згадую, що ми на кладовищі.

Але вогонь дужчий за все. Він пересилює свідомість, я залізаю ще далі під труну, нехай вона боронить мене, дарма що в ній лежить сама смерть.

Переді мною глибочіє вирва. Я охоплюю її очима, наче руками, треба добутися туди одним стрибком. Раптом хтось б'є мене по обличчю, чиясь рука вп'ялася в плече. Може, то прокинувся мрець? Рука трясе мене, я повертаю голову і в миттєвому спалаху світла бачу обличчя Качинського, рот у нього широко розкритий, він щось кричить, та я нічого не чую, він термосить мене, нахиляється ближче; нарешті, коли гуркіт трохи стихає, до мене долинає його голос:

— Гази... га-а-аз-и... га-а-аз-и... Передай далі!

Я мерщій хапаю коробку з протигазом. Неподалеку від мене хтось лежить. Ні про що не думаю, тільки про одне: сказати тому чоловікові!

— Га-а-аз-и, га-а-аз-и!..

Гукаю, присовуюся ближче до нього, б'ю його коробкою,— він нічого не помічає. Я б'ю його знов і знов, та він тільки зіщулюється, то один із новобранців. У розпачі я оглядаюся на Кача, він уже надів маску, я теж вихоплюю свою, каска падає з голови, маска облягає мені лице, я нарешті добуваюся до чоловіка, тут же дістаю його протигаз, беру маску, натягаю йому на голову, він теж хапається за неї, я відпускаю його — і вже лежу на дні вирви.

Глухі виляски хімічних снарядів зливаються з гуркотом вибухів. Між розривами чути, як гуде дзвін; гонги й металеві тріскачки теж сповіщають навсебіч: "Гази, гази, га-а-аз-и!"

Позад мене щось гепається додолу, ще раз і ще. Я протираю окуляри протигаза, що вже встигли запітніти. Це Кач, Кроп і хтось іще. Ми лежимо вчотирьох у важкому, напруженому чеканні й силуємося дихати якомога менше.

Ці перші хвилини в протигазі вирішують, жити тобі або ні: чи він герметичний? У пам'яті спливають жахливі картини: у лазареті отруєні газом іще довго помирали від ядухи, раз у раз вихаркуючи шматки попалених легенів.

Дихаю обережно, притуливши рот до клапана. Газова хмара повзе по землі, заповнюючи всі заглибини. Наче здоровенна м'яка медуза, заповзає вона до нас у вирву й розлягається там. Я штовхаю Кача: краще вилізти нагору, ніж лежати тут, де збирається стільки газу. Та ми не встигаємо: знов починається вогняний шквал. Тепер уже здається, що то не гармати ревуть, а стугонить уся земля.

Щось чорне шугає із тріскотом до нас і падає зовсім поруч — це труна: вибух вирвав її з землі.

Я бачу, що Кач чимось зайнятий, і повзу до нього. Труна впала на простягнену руку того хлопця, що ховається разом із нами у вирві. Вільною рукою він силується зірвати протигаз. Та Кроп устигає схопити його за руку, викручує її назад і міцно тримає.

Кач і я намагаємось вивільнити йому придавлену руку. Віко труни тріснуло і ледве тримається, ми легко його зриваємо і викидаємо мерця, він скочується додолу, а ми пробуємо підважити нижню частину труни.

На щастя, хлопець зомлів, і Альберт може нам допомогти. Тепер нам не треба діяти так обережно, ми працюємо, скільки є сили, підважуємо труну лопатами, і нарешті вона, стогнучи, зсувається з місця.

Поволі розвиднюється. Кач бере уламок віка, підкладає його хлопчині під розтрощену руку, і ми перев'язуємо його всіма бинтами з наших індивідуальних пакетів. Більше ми поки що нічого не можемо для нього зробити.

Від протигаза в голові у мене гуде і гримить, здається, вона зараз лусне. Легені надсаджені, їм доводиться дихати тим самим гарячим, не один раз ужитим повітрям, жили на скронях набрякають, я от-от задихнуся...

Сіре світло просочується до нас. На кладовищі гуляє вітер. Я перекочуюся через край вирви. У брудних сутінках світання переді мною лежить чиясь відірвана нога, чобіт на ній цілісінький, я бачу це мигцем, але зовсім виразно. Та раптом за кілька кроків від мене хтось підводиться, я протираю свої "вікна", проте від мого збудження вони знову тьмяніють, я пильно вдивляюся — той солдат стоїть уже без протигаза.

Я чекаю ще трохи — він тримається, чогось шукає очима навколо, ступає кілька кроків... Вітер уже розвіяв газ, повітря чисте.., Тоді і я, стогнучи, зриваю з себе протигаз і ту ж мить падаю. Немов холодна вода, вливається в мене повітря, очі, здається, зараз повилазять, якась темна хвиля накриває мене, і я непритомнію.

Вибухів більше не чути. Я повертаюся до вирви й киваю рукою іншим. Вони вилазять нагору і зривають із себе протигази. Підхоплюємо пораненого, один підтримує йому замотану руку, і ми швидко йдемо звідти.

Кладовище геть зруйноване. Скрізь порозкидані труни й мерці. Ті люди ще раз, удруге, померли, але кожен, розірваний на шматки, врятував когось із нас.

Огорожу розтрощено, прокладені за нею рейки фронтової залізниці зірвано, вони стирчать покрученими кінцями вгору. Перед нами хтось лежить. Ми зупиняємось, тільки Кроп іде з пораненим далі.

На землі лежить якийсь новобранець. Стегно в нього закривавлене. Він такий знесилений, що я дістаю свою флягу, де ще зостався чай із ромом. Та Кач відводить мою руку й нахиляється до солдата:

— Куди тебе поранено, хлопче?

Той тільки дивиться, він надто кволий, щоб добутись на слово.

Обережно розрізуємо на ньому штани. Він стогне.

— Тихо, тихо, тепер тобі стане легше.

Якщо його поранено в живіт, пити йому не можна. Він не блює, це добра ознака. Ми звільняємо від одягу стегно і бачимо суцільну криваву кашу із уламками кісток. Пошкоджено суглоб. Цей хлопець уже ніколи не зможе ходити.

Вогкими пальцями витираю йому скроні й даю сьорбнути із фляги. Очі в нього трохи оживають. А ми тільки тепер помічаємо, що права рука в нього теж уся в крові.

Кач розриває два індивідуальні пакети якнайширше, аби можна було прикрити рану. Я шукаю якусь шматину, щоб пов'язати її зверху, але нічого не знаходжу. Тоді розрізаю в пораненого штани ще далі, щоб відшматувати клапоть від спідніх. Та спідніх на ньому немає. Я пильніше придивляюся до хлопця — це той, із лляним чубом.

Тим часом Кач знайшов у якогось вбитого в кишені ще кілька індивідуальних пакетів, ми обережно прикладаємо бинти до рани. Я кажу хлопцеві, що весь час не зводить із нас очей:

— А тепер ми підемо по ноші.

Тоді він розтуляє уста й шепоче:

— Не йдіть.

Кач заспокоює його:

— Та ми ж одразу повернемось. Тільки принесемо для тебе ноші.

Не знати, чи він нас зрозумів; жалібно, наче дитина, він скімлить:

— Не йдіть.

Кач озирається й шепоче мені:

— Чи не краще просто взяти револьвер і покласти цьому край?

Хлопець навряд чи витримає дорогу до лазарету, а як витримає, то протягне щонайбільше кілька днів. А все, пережите досі,— дрібниця супроти того, що йому доведеться зазнати в останні дні перед смертю. Тепер він іще приголомшений і нічого не відчуває. За годину він перетвориться на живий скрутень, що кричатиме від нестерпного болю. Дні, які йому зосталося прожити, стануть для нього неймовірною мукою. То навіщо йому ще страждати ці дні?

Я киваю:

— Справді, Каче, треба взяти револьвер.

— Дай сюди,— каже він і зупиняється.

Я бачу, він уже вирішив. Ми озираємось: виявляється, ми вже не самі.