Над прірвою у житі - Сторінка 27

Кінець кінцем мені знов закортіло дзенькнути каналії Джейн і спитати, чи вона вже вдома. Тож я розплатився й рушив до телефону. Йду і притискаю руку під курткою до рани, щоб не сочилася кров. Слухайте, а сам п'янющий!

Та коли я опинився в телефонній будці, у мене зникла охота дзвонити каналії Джейн. Мабуть, уже перепив. Натомість я почав дзвонити Саллі Рейс.

Я набирав її номер, певно, разів двадцять, поки зрештою набрав правильно. Слухайте, ну ж і нализався!

— Алло! — гукнув я, коли хтось підійшов до того каторжного телефону. Навіть не гукнув, а крикнув, такий був п'янющий.

— Хто це? — питає такий крижаний жіночий голос.

— Це я. Голден Колфілд. Саллі... Покличте... Будь ласка.

— Саллі спить. Це її бабуся. Чому ви дзвоните так пізно, Голдене? Ви знаєте, котра вже година?

— Знаю. Я хочу... З Саллі... Побалакати. Дуже важливо... З'єднайте мене з нею!

— Саллі спить, юначе! Подзвоніть завтра. Добраніч.

— Розбудіть! Чуєте... розбудіть... її! Будьте людиною! Потім я почув інший голос:

— Слухаю тебе, Голдене! [123]

Каналія Саллі!

— Що там скоїлось? — питає.

— Саллі?! Це ти?

— Та я, я, тільки не кричи! Ти що — п'яний?

— Ага. Слухай! Чуєш, слухай сюди! Я прийду на святвечір, добре? Приберу вже твою чортову ялинку. Добре? Чуєш, Саллі, добре?

— Та добре. Але ти п'яний. Іди спати. Де ти? З ким ти?

— Саллі! Я прийду і приберу тобі ялинку, добре? Чуєш, добре?

— Добре, добре. А тепер іди спати. Де ти? Хто там іще?

— Нема нікого. Тільки я, і Голден, і Колфілд.— Слухайте, я був п'яний як ніч. Стою і все тримаюся за живіт рукою.— Вони таки пірвали мене! Ватага Роккі мене пірвала! Ти про це чула? Саллі, ти чула про це?

— Я нічого не розумію. Іди вже спати. Мені немає коли. Подзвони завтра.

— Чуєш, Саллі! То ти хочеш, щоб я прибрав тобі ялинку? Хочеш, гаї

— Так! Добраніч! Іди додому й лягай спати! І поклала трубку.

— Добраніч! Добраніч, люба Саллі! Золотко моє, голубко моя! — кажу. Уявляєте, як наквасився!

Потім і я поклав трубку. Мабуть, думаю, вона щойно прийшла з побачення абощо. Я уявив собі, як Саллі розважається в компанії з Лантами й отим шмаркачем із Ендовера і нібито всі вони плавають в якомусь здоровенному чайникові, розводять церемонії, белькочуть одне одному компліменти, виламуються... І на біса тільки я їй подзвонив! Коли я вмажу, на мене ніби мана находить.

Я ще довго стовбичив у тій чортовій телефонній будці. Вчепився обома руками в автомат, щоб не брикнути з копит, і стою. Щиро кажучи, почував я себе препаскудно. Кінець кінцем, я виповз із будки й поплентав, хитаючись, мов ідіот, до чоловічої вбиральні. Там я налив повен умивальник холодної води й устромив туди по самі вуха свою мармизу. А витертись потім і не подумав. Нехай, думаю, капає, враг його матері. Тоді підійшов до батареї під вікном і вгніздився зверху. Так тепло, зручно. Аж приємно було посидіти — я ж бо тремтів увесь, як цуцик. Смішно, звичайно, та коли я налигаюсь, мною тіпає, мов у пропасниці.

Робити не було чого, тож я сидів на тій клятій батареї ї рахував білі плитки на підлозі. І вже вся одежа мокра. Вода патьоками стікає з голови за шию, на сорочку, краватку, [124] а я сиджу — і вусом не веду. А чого хвилюватись, коли вже й так увесь мокрий? Раптом бачу — входить отой субчик, що акомпанував каналії Валенсії на роялі. Отой, що з накрученими патлами, схожий на гомика. Став, поправляє свої "золоті" кучері. Поки зачісувавсь, ми з ним навіть розбалакалися, хоч він, зараза, був зі мною не дуже й привітний.

— Гей,— кажу,— ви ще побачите оту крихітку, Валенсію, як повернетесь до бару?

— Це навіть дуже можливо,— каже. Жартує, гад! Куди не поткнусь — скрізь ці дотепні гади.

— Чуєте, то привітайте її від мене. Спитайте, чи переказав їй отой паскуда, офіціант, те, про що я його просив. Спитаєте?

— Чого ти не йдеш додому, старий? До речі, скільки тобі років?

— Вісімдесят шість. Чуєте, перекажіть їй від мене вітання. Добре?

— Ти чого не йдеш додому, старий?

— Неохота. Слухайте, а ви непогано тарабаните на роялі,— кажу. Просто я до нього підлизувавсь. Як хочете знати правду, то грав він препаскудно.— Вам треба виступати по радіо,— кажу.— Ви такий красючок. Оці золоті кучері, й узагалі. А вам не потрібен імпресаріо?

— Май розум, старий, тюпай додому. Додому — і люлі-люлі.

— Нікуди мені йти. То серйозно — вам не потрібен імпресаріо?

Він не відповів. Просто повернувся й пішов. Кучері свої зачесав, поправив — що ж йому тут іще робити! Чисто Стредлейтер, копія. Всі вони однакові, ці красунчики. Зачеше, прилиже кляті свої патли, а на тебе йому начхати.

Коли я нарешті встав з батареї і рушив до роздягалки, у мене потекли сльози. Не знаю чому, але йду і схлипую. Мабуть, тому, що на душі було так важко й самотньо. Підходжу до роздягалки — і не можу знайти отого чортового номерка! Але дівчина там повелася дуже мило. Віддала мені пальто й без номерка. І платівку "Крихітка Шерлі Бінз" — я її, кляту, так і тягав з собою. Хотів дати дівчині долар за те, що вона така мила, але не взяла. Теж усе вмовляла мене, щоб ішов додому й лягав спати. Я ще спробував призначити їй побачення після роботи, та не вмовив. Я, каже, в матері тобі годжуся і т. ін. А я відповідаю, що мені вже сорок два роки, й показую свій сивий чуб. Дурня клеїв, звичайно. І все ж вона буда дуже мила. [125]

Я ще дістав з кишені оту ідіотську червону шапку, і вона дівчині навіть сподобалася. Сказала, щоб я не йшов з таким мокрим чубом надвір і надів шапку. Добра душа.

Коли я вийшов на вулицю, хміль уже трохи вивітрився мені з голови, але знову подужчав мороз, і в мене вже зуб на зуб не попадав. Цокочу зубами — нічого не можу з собою вдіяти. Я рушив на Медісон-авеню і став чекати автобуса: грошей майже не залишалось, і на таксі вже не було чим розкидатися. Проте пхатися в отой проклятий автобус теж не хотілось. До того ж я й сам не знав, куди мені їхати. Отож повернувсь я і подибав до парку. Піду, думаю, до отого ставочка й подивлюся, що в біса поробляють мої качки і взагалі чи вони там є. Бо я й досі не знав — є вони там чи їх нема. До парку було недалеко, а йти мені однаково не було куди. — я навіть іще не знав, де ночуватиму. Одне слово, пішов. Ні втоми, ні чогось такого я не відчував. Тільки тоскно було страшенно.

І враз, щойно я ввійшов до парку, сталося щось жахливе. Я впустив платівку, яку знайшов для каналії Фібі! Розлетілась вона на друзки. Не поміг навіть величезний конверт, у якому вона була. Я знов мало не заплакав, так тяжко стало на серці, але тільки вигріб з конверта ті друзки й запхав до кишені. Непотріб, звичайно, але й викидати не хотілося. Потім я рушив по парку. Слухайте, а темінь — хоч в око стрель.

У Нью-Йорку я виріс і знаю Центральний парк як свої п'ять пальців. Змалку я часто катався там на роликових ковзанах та велосипеді, але знайти серед ночі той чортів ставочок ніяк не міг. Добре знав, де він — зразу біля Південних воріт,— а от знайти не міг, і край. Мабуть, я був п'яніший, ніж думав. Я одно кружляв і кружляв алеями, ставало дедалі темніше й темніше, усе страшніше й страшніше. Не траплялося жодної живої душі, відколи ввійшов до парку. І слава богу, бо якби хто-небудь трапився, то я б, мабуть, з переляку на дерево заліз. Кінець кіпцем таки набрів на той клятий ставок. Половина його була під кригою, а половина — ні. Проте качок не було видно. Я обійшов увесь ставок — один раз навіть трохи не впав у нього, але не побачив жодної качки. Я саме був подумав, що коли вони тут і є, то, певно, сплять десь під берегом, у траві абощо. Через те ж я трохи й не шубовснув у воду. Але качок однаково не знайшов.

Зрештою я сів на лавку — там, де було не дуже темно. Слухайте, тіпало мене, як у трясці, а чуб на брехусі взявся дрібними бурульками, хоч на мені й була ота мисливська [126] шапка. Я аж злякався. Схоплю оце, думаю, запалення легенів і віддам богові душу. Я вже уявляв собі, як ціле юрмище шпани збіжиться на мій похорон: 3 Детройта приїде дід — він щоразу вигукує номери вулиць, коли їдеш з ним у клятому автобусі; і тітки зійдуться — у мене їх з півсотні; і всі мої паскудні кузени й кузини. От буде зборище! Коли помер Аллі, теж збіглася вся ота гопкомпанія. А одна з тіток,— у неї завжди тхнуло з рота,— все казала, як мирно, мовляв, він, Аллі, лежить у труні! Д. Б. розповідав. Бо мене там не було, я ще сидів у лікарні. Я загримів туди . через руку — так її порізав. Одне слово, тепер я думав про те, як через оті бурульки на потилиці схоплю запалення легенів і вмру. Страшенно було шкода батька й матір. Особливо матір — вона ж бо ще не прийшла до тями після смерті Аллі. Я собі уявляв, як вона стоїть і не знає, що робити з усіма моїми костюмами, спортивним причандаллям і т. ін. Втішало мене тільки одне: я знав, що мати не пустить на мій дурний похорон каналію Фібі, бо та ще дитина. Це була в мене єдина втіха. Потім я побачив, як уся ота шатія-братія загрібає мене на кладовищі в землю, привалює кляту могилу каменюкою з моїм ім'ям і т. д. А навкруги — самі мертвячки. Слухайте, .як тільки даси дуба — тебе відразу за першим розрядом, будь ласка! У мене одна надія: коли я вмру, то, може, все ж таки хто-небудь додумається викинути моє тіло в річку абощо. Нехай зроблять з ним що завгодно, аби тільки не загрібали на розтриклятущому кладовищі! Посходяться потім у неділю на могилку, понакладають тобі на пузо букетів... Чортибатьказна-що. Якому дурневі потрібні ті квіти, коли він уже мертвий? Таж ніякому!.

Коли гарна погода, батько з< матір'ю частенько їдуть па кладовище й кладуть на могилу Аллі букетик квітів. Я теж їздив з ними разів два чи три, а потім перестав. По-перше, невелика радість бачити його на тому паршивому кладовищі. Кругом самі покійники, надгробки і т. ін. Ще коли світить сонце, то нічого, терпіти можна, але двічі — атож, двічі! — коли ми там були, раптом пускався дощ. Страх господній! Лило просто на отой його нещасний надгробок, на траву, що виросла в нього на животі... Одне слово, куди попало. І всі, хто поприїздив на кладовище, кинулися, наче оглашенні, до своїх машин. Я від люті мало не сказився. Усі вони можуть посідати в машини, ввімкнути радіо, поїхати в який-небудь затишний ресторан... Усі, крім Аллі.