Надія - Сторінка 2

Л втім, тільки-но ополченці глянули на нього, впізнали велику веселу й кучеряву голову Рамоса. Автомобіль поїхав далі, його проводжали піднесені вгору кулаки, попліскування по плечу й крики "salud": то була ніч братерства.

Одначе боротьба між правими й ліішми соціалістами, опір Кабальєро проти призначення Прієто міністром в останні тижні були особливо запеклі... На другому посту члени ФАІ 1 передавали якогось чолов'ягу, що видався їм підозрілим, робітникам 3PG — своїм давнім супротивникам. "Добре",— подумав Рамос. Роздача зброї ще не скінчилася: підійшов ваговоз із рушницями.

— Можна подумати, що це підметки,— мовив Рамос.

З ваговоза визирали тільки металеві оковки прикладів.

— Авжеж,— озвався Мануель,— пішметки.

— Чого ти раптом став шавкотіти?

— Я зламав зуба, коли їв. Тепер мій язик тільки цим і зайнятий. Йому байдуже до антифашизму.

— Що ти їв?

— Виделку.

Якісь невиразні фігури обіймали щойно отримані рушниці, позад них у темряві бурчали ті, що чекали своєї черги, стиснуті, наче сірники в коробці.. Проходили жінки з наповненими набоями кошиками.

— Нарешті! — озвався чийсь голос— Скільки ми вже чекаємо, що вони схоплять нас за горло!

— Я вже був подумав, що уряд дозволить нас розчавити...

— Не турбуйся, тепер побачимо, чи вони, мерзотники, довго протримаються!

— Сьогодні вночі народ охороняє Мадрід...

Через кожні п'ятсот метрів — нова перевірка: адже по місту роз'їжджали фашистські автомобілі з кулеметами. І щоразу ті самі піднесені вгору кулаки й те саме братерство. І щоразу ті самі дивні рухи вартових, які не перестають обмацувати свої рушниці: цілі століття без рушпиць.

Коли вони приїхали, Рамос кинув свою сигарету й затоптав її ногою.

— Перестань курити.

Враз він кудись зник і повернувся через десять хвилин у супроводі трьох молодиків. Усі несли щось загорнуте в газети й перев'язане мотузочками.

1 Федерація анархістів Іберії.

Мануель спокійно закурив нову сигарету.

— Викинь сигарету,— сказав Рамос.— Це динаміт. Молодики поклали згортки в автомобіль, на переднє й

заднє сидіння, і повернулися до будинку. Мануель вийшов з автомобіля і, не викидаючи сигарети, загасив її ногою. Він підвів до Рамоса своє засмучене обличчя.

— Ну що там? У чім річ? — спитав той.

— Ти вже набрид мені, Рамосе.

— Гаразд. Тепер їдьмо.

— Невже не можпа знайти інший автомобіль? Я можу водити й чужу тарадайку.

— Ми їдемо підривати мости; для початку підірвемо міст Авіли. Ми веземо динаміт, і його слід негайно доставити на місце — в Пугерінос і таке інше. Ти не збираєшся втрачати марно дві години, правда ж? Принаймні ми певні, що твоя машина не підведе.

— Звісно,— сумно згодився Мануель.

Він не так дорожив самим автомобілем, як його прекрасним обладнанням. Автомобіль рушив. Мануель сидів спереду, Рамос ззаду, притискаючи до грудей згорток з гранатами. І раптом Мануель відчув, що йому стало байдуже до свого автомобіля. Більше не було машини, була тільки ця неосяжна, сповнена надії і тривоги ніч, коли в кожного була своя справа на землі. Рамос слухав віддалений бій барабана, наче калатанпя власного серця.

Через кожні п'ять хвилин їх зупиняли на контрольних постах і перевіряли документи.

Ополченці, часто неписьменні, впізнавши Рамоса, плескали їх по плечу. "Не курити!" — кричав їм Рамос, і вони, побачивши згортки в автомобілі, пританцьовували від радості: динаміт був старою романтичною зброєю астурійців.

Автомобіль їхав далі.

Виїхавши на вулицю Алькала, Мануель піддав газу. Праворуч від них ваговоз ФАІ, наповнений озброєними робітниками, раптом круто звернув ліворуч. Цієї ночі всі машини мчали зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Мануель спробував уникнути зіткнення з ваговозом, відчув, як його легесенький автомобіль підкинуло, і подумав: "Кінець".

Він опинився, лежачи долілиць, серед згортків з динамітом, що котилися, наче каштани,— на щастя, по тротуару. Під його обличчям у сяйві електричного ліхтаря блищала кров; віп майже не відчував болю, але з його носа цебеніла кров, і він чув, як Рамос кричав: "Не курити, товариші!" Мапуель теж крикнув і, перевернувшись, побачив свого друга, що стояв, розета пивши ноги, кучеряві пасма волосся спадали йому па обличчя, руки його судомно притискали до гру-

дей гранати. Його оточили люди з рушницями, які метушилися серед згортків, не наважуючись доторкнутись до них. Поряд курився недопалок Рамоса, який скористався з того, що сидів сам па задньому сидінні, щоб викурити зайву сигарету. Мануель загасив його ногою. Рамос наказав складати згортки під стіною. Про автомобіль не було чого й згадувати.

Гучномовець кричав: "Війська заколотників рухаються до центру Барселони. Уряд залишається господарем становища".

Мануель допомагав складати згортки. Рамос, завжди такий діяльний, не сходив з місця.

— Чого ти чекаєш? Допомагай!

"Алло! Війська заколотників рухаються до центру Барселони".

— В мене руки затерпли, судома звела. Це зараз минеться. Зупинимо першу-ліпшу вільну машину й поїдемо далі.

Розділ другий

Над щойно политими вулицями Барселони займався літній світанок. На широкому безлюдному проспекті Сільс у тісній кав'ярні, що не зачинялася цілу ніч, член Федерації анархістів Іберії та профспілки транспортників на прізвисько Негус роздавав своїм товаришам револьвери.

Війська заколотників наближалися до міста.

У кав'ярні не стихав гамір.

— А що робитиме тутешнє військо?

— Стрілятиме в нас, можеш бути певен.

— Учора офіцери знову присягали Компанісові.

— А от послухай, що передають по радіо. Маленький репродуктор у глибині тісної зали через кожні п'ять хвилин повторював:

"Війська заколотників просуваються до центру".

— Уряд роздає зброю?

— Ні.

— Вчора заарештували двох хлопців з ФАІ, які вештались по місту з рушницями. Довелося втрутитися Дурруті й Оліверові, щоб їх звільнити.

— От лихо!

— А що кажуть у "Транкілідаді" ]? Матимуть вони рушниці чи ні?

Кав'ярня, де збирались анархісти. (Прим, автора).

— Мабуть, ні.

— А револьвери?

Негус і далі роздавав револьвери.

— Ці револьвери люб'язно дали анархістам пани фашистські офіцери. Моя борода викликає в них довіру.

Минулої ночі він з двома товаришами й кількома спільниками пограбував кают-компанії двох військових кораблів. Він і тепер був у синьому комбіпезопі механіка, який надягнув, щоб пробратися на корабель.

— А тепер,— сказав він, простягаючи останній револьвер,— складемо наші гроші. Тільки-но відчиняться збройові крамниці, купимо собі набої. Ми маємо по двадцять п'ять набоїв на кожного, цього замало.

"Війська заколотників просуваються до центру..."

— Сьогодні неділя, крамниці не відчиняться.

— Ну то й що, відчинимо самі. Хай кожен приведе своїх товаришів, і ми підемо разом.

Шестеро залишаються. Інші виходять. "Війська заколотників..."

Негус командує. Не тому, що він відповідальна особа профспілки. А тому, що він п'ять років просидів у в'язниці; тому, що коли барселонська трамвайна компанія звільнила після страйку чотириста робітників, Негус з десятком друзів підпалив однієї ночі трамваї в депо на пагорбі Тібідабо й охоплені полум'ям вагони з відпущеними гальмами покотилися в центр Барселони серед нажаханих автомобільних гудків. А потім він іще два роки керував усяким дрібнішим саботажництвом.

У голубуватому світанку вони вийшли з кав'ярні, і кожен запитував себе, що обіцяє їм близький ранок. На розі вулиць вони зустрічали гуртики людей, що їх привели ті, хто пішов з кав'ярні раніше. Коли вони вийшли на бульвар Діагональ, з передсвітанкової сутіні виринули війська.

Тупіт кроків затих. На бульварі пролунав залп: по най-ширшому й рівному, як стріла, проспекті Барселони до центру міста прямували солдати з казарми Педральбес; на чолі колон ішли офіцери.

Анархісти сховалися в першій поперечній вулиці; Негус і двоє інших повернули назад.

Не вперше вопи бачили таких офіцерів. Такі самі офіцери заарештували тридцять тисяч астурійців, це вони бешкетували 1933 року в Сарагосі, це вони зірвали аграрну революцію, це через них конфіскація майна ордену єзуїтів уже вшосте протягом століття залишалась на папері. Вопи ж зігнали із землі батьків Негуса. Каталонський закон дав право проганяти виноградарів, коли виноградники залишаються необроблсними: всі виноградники, вражені філоксерою, вважалися необроблепими, і тоді виноградарів зганяли із землі, на якій воші садили виноградники й обробляли їх протягом двадцяти або п'ятдесяти років. Ті, хто приходив на їхнє місце, не мали ніякого права на виноградник, і їм платили менше. І от ці самі фашистські офіцери, можливо...

Вони йшли по проїжджій частині, ведучи солдатів; попереду по хідниках крокували патрулі, які на кожному перехресті, перш ніж іти далі, стріляли в глиб вулиці. Електричні ліхтарі ще не було погашено; неонові вивіски горіли яскравіше за досвіток, що займався. Негус повернувся до товаришів.

— Певне, вони пас помітили. Треба їх обійти й напасти на них зненацька.

Вони побігли безгучно: майже всі були в альпаргатках. Вони засіли в під'їздах будинків на одній з вулиць, що перетинала Діагональ: то був квартал багатіїв з гарними, глибокими під'їздами. На деревах бульвару сиділи птахи. Кожен бачив навпроти себе по той бік бульвару нерухомого товариша з револьвером у руці.

Поступово безлюдний бульвар наповнювали розмірені кроки. Один анархіст упав: у нього пальнули з вікна. З якого саме? Військо заколотників уже було за п'ятдесят метрів. Мабуть, із-за ґратчастих віконниць видно було двері будинків, що по той бік бульвару. Причаївшись у під'їздах безлюдної вулиці, що виповнювалась розміреним тупотінням військ, анархісти чекали, що їх перестріляють з вікон, як ляльок у тирі.

Залп патруля. Кулі пролетіли наче сарана; патруль рушив уперед. Тільки-но військо порівнялося з вулицею, з усіх під'їздів залунали револьверні постріли.

Анархісти стріляли непогано.

— Вперед! — крикнули офіцери. Але вони закликали своє військо не на бій з тими, хто засів у під'їздах будинків на цій вулиці, а до центру міста: всьому свій час. Сховавшись за скульптурні прикраси монументального під'їзду, Негус бачив тільки ноги солдатів. Не видпо було жодної рушниці: всі вони були піднесені вгору, і солдати стріляли з них на ходу; раз по раз миготіли в колоні цивільні штани: в них ішли прихильники фашистів.

Пробігли патрулі ар'єргарду, і тупіт ніг затих.