Надія - Сторінка 5

Ваші люди вміють битися, але вопи не вміють воювати.

Внизу по хіднику проносили порожні закривавлені ноші.

— Вони вміють битися,— повторив Пуїг.

Дівчата — продавці квітів кидали гвоздики на ноші, і білі квіти падали поряд з плямами крові.

— Коли я сидів у в'язниці,— сказав Пуїг,— я не думав, що можливе таке братерство.

Почувши слово "в'язниця", Хіменес згадав, що він, полковник цивільної гвардії Барселони, п'є разом з анархістським ватажком, і знову всміхнувся. Всі ці ватажки крайніх лівпх показали себе хоробрими людьми, багатьох було поранено або вбито. Для Хіменеса, як і для Пуїга, мужність також була батьківщиною. В яскравому сяйві вогнів готелю чорнілп обличчя бійців-анархістів. Усі вони були неголені: бій почався надто рано. Пронесли ще одні ноші з гладіолусом на руків'ї.

За площею спалахнуло рудувате світло, потім — ще одне, вдалині, над пагорбом; відтак то тут, то там замерехтіли яскраво-червоні плями. Так само, як на світанку Барселона кликала на допомогу завиванням усіх своїх сирен, цієї ночі вона палахкотіла всіма церквами. Запах гарива проникав у широко розчахнуті в літню ніч вікна салону. Хіменес подивився на величезні, освітлені знизу клуби багрового диму, що здіймалися над площею Каталонії, підвівся й перехрестився. Нишком, ніби хотів підкреслити свою віру, ніби він був наодинці з собою.

— Ви обізнані з теософією? — спитав Пуїг.

Біля входу до готелю метушилися журналісти, яких їм не видно було, вони розмовляли про нейтралітет іспанського духівництва, про сарагоських ченців, що хрестами вбивали наполеонівських гвардійців. їхні голоси було чути, незважаючи на постріли й далекі крики.

— Ні! — пробурчав Хіменес, і далі спостерігаючи за димом.— Бог не для того зроблений, щоб його стромляти в людську гру, як злодій устромляє в кишеню дарохоронильницю.

— Хто перед барселонськими робітпиками розводився про бога? Чи не ті, хто в ім'я його проповідував розгром Астурії?

— Ні! Людині по-справжньому зрозумілі в житті тільки дитинство, смерть, мужність... Не людські проповіді! Припустімо, що іспанська церква не гідна більше свого призначення. Чим же вбивці, що оголошують себе вашими прихильниками,— а їх не бракує — заважають вам виконувати своє призначення? Не слід бачити в людях саме тільки нице...

— Коли людей примушують жити ницо, це не сприяє високим думкам. Хто "пас їхні душі", як сказали б ви, чотири століття поспіль? Якби їх не навчили так глибоко ненавидіти, то вони, либонь, навчилися б краще любити, правда ж?

Хіменес дивився па далеку заграву.

— Чи придивлялися ви до портретів або до облич людей, які захищали високі ідеї? Вони мали б бути веселі чи принаймні спокійні... А вони передусім виражають смуток...

— Одна річ священик, інша — серце. Мені важко говорити про це з вами. Я звик розмовляти, я не якийсь там невіглас, я друкар. Та тут інше: в друкарні мені часто доводилося розмовляти з письменниками; вони так само, як і ви: я вам — про попів, а ви мені — про святу Терезу. Я вам — про катехізис, а ви мені... як його... про Фому Аквінського.

— Катехізис для мене куди важливіший за святого Фому.

— Ваш катехізис і мій — не одне й те саме: надто по-різному мп з вами живемо. Я прочитав катехізис у двадцять п'ять років: знайшов його в кюветі (досить повчальна історія!). Не слід вчити підставляти другу щоку тих, хто дві тисячі років тільки й діставав ляпаси.

Хіменес ніяковів перед Пуїгом, бо в тому розумне й безглузде перепліталось не так, як у тих людях, з якими полковник звик зустрічатися.

З комірчин, клозетів, льохів, горищ виходили замкнеш там фашистами останні пожильці готелю; на їхніх розгублених обличчях відбивався багровий відблиск пожежі. Димові хмари дедалі згущувалися, і запах гарива був такий міцний, що, здавалося, горить готель.

— Духівництво... Вислухайте мене: передусім я не люблю людей, які багато говорять і нічого не роблять. Я людина іншого поріддя. Та все ж таки я також трошки такий самий, тому й ненавиджу їх. Не слід переконувати бідняків, пе слід вимагати від робітників, щоб вопи схвалили розгром Астурії. А пайогидніше те, що вопи це роблять в ім'я... пу, в ім'я любові, чи що... Приятелі кажуть: йолопи, ліпше б ви спалили банки! А я кажу: пі. Якщо буржуа коять усякі неподобства — це ще зрозуміло, а от священики — пі. Хай згорять церкви, де схвалили тридцять тисяч арештів, катування і таке інше,— це буде справедливо. Звісно, за винятком творів мистецтва, їх треба зберегти для народу: собору не спалили.

— А Христос?

— Це анархіст, який домігся свого. Він єдиний. А що ж до священиків, то я вам скажу одну річ, якої ви, можливо, не зрозумієте, бо ви ніколи не були бідний. Я ненавиджу людину, яка вважає за пеобхідне простити мені за все те добре, що я зробив у своєму житті.

Пуїг подивився на полковника сердито, майже як па супротивника й додав:

— Я не хочу, щоб мені прощали.

На нічній площі гучномовець кричав: "Мадрідські війська ще не визначили своєї позиції. В Іспанії панує повний порядок. Уряд — господар становища. Генерала Франко щойно заарештовано в Севільї. Повна перемога народу Барселони над фашистами і заколотними військами".

Вбіг Негус, розмахуючи руками, й крикнув Пуїгові:

— Солдати знову виступили з казарми Парку! Вони спорудили барикаду.

— Salud! — сказав Пуїг Хіменесові.

— До побачення,— відповів полковник.

Пуїг і Негус щодуху помчали на реквізованому автомобілі крізь руду сутінь ночі, наповнену піснями. В кварталі Караколес із вікон будинків розпусти бійці народного ополчення скидали матраци на ваговози, що одразу ж рушали до барикад.

Цієї ночі все місто було в барикадах — матраци, каміння, меблі... Одна, досить химерна, була споруджена із сповідалень; інша, перед якою лежали забиті коні, промайнула в світлі фар горою мертвих кінських голів.

Пуїг не розумів, навіщо фашисти звели свою барикаду; тепер вони билися самі, до них вороже ставилися навіть солдати. Вони відстрілювалися, засівши за безладним нагромадженням меблів, над яким стирчали ніжки стільців, що їх ледь видно було в сутіні — електричні ліхтарі було побито кулями. Тільки-но бійці впізнавали тюрбан Пуїга, вулицю наповнювали радісні крики: як у кожному тривалому бою, люди відчували потребу у вождях. Не розлучаючися з Негусом, Пуїг зайшов до гаража й узяв ваговоз.

Обабіч довгого проспекту стояли дерева, що в темряві здавалися синіми. Невидимі фашисти стріляли. Вони мали кулемет. Фашисти завжди мали кулемети.

Пуїг увімкнув найбільшу швидкість, щосили натис на акселератор, як він це зробив, коли брав гармати. Коли гарчання коробки швидкостей затихло, Негус у проміжку між двома кулеметними чергами почув поодинокий постріл і побачив, як Пуїг, раптом підвівшися, сперся обома руками па кермо, наче на стіл, і крикнув, як кричить людина, котрій куля вибила зуби.

Шафа з дзеркалом, що стояла в барикаді, враз налетіла на фари ваговоза, які відбивалися в ньому; під оглушливий скрекіт Негусового ручного кулемета гора меблів подалась назад, немов висаджені двері.

Бійці народного ополчення прорвались крізь пробитий отвір, випередивши ваговоз, який застряг серед меблів. Фашисти тікали до сусідньої казарми. Негус, не перестаючи стріляти, дивився на Пуїга, який у тюрбані, що сповз йохму на обличчя, мертвий звалився на кермо.

Розділ третій

20 липня

Серед чоловіків без сорочок і без піджаків, серед жінок, яких проганяли і які знову повертались, цивільні гвардійці в трикутних кашкетах і штурмові гвардійці марно силкувалися навести лад; у натовпі, що юрмився спереду невеликими гуртиками, а ззаду тіснився суцільною стіною, стояв немовчний гул. Якийсь офіцер вів до бару солдата, що тільки-но втік з казарми Ла-Монтанья. Хайме Альвар, побачивши, що вони прямують до бару, зайшов туди раніше за них. Десь удалині через рівні проміжки часу, наче то билося серце юрми, гуркотіла гармата, глушачи рушничні постріли, що лунали з усіх вікон і дверей, глушачи крики й запах розпеченого каміння та асфальту, що здіймався над Мадрідом.

Клієнти бару обліпили солдата наче мухи. Він важко дихав.

— Полковник сказав: треба рятувати... Республіку.

— Республіку?

— Еге ж. Бо вона опинилася в руках більшовиків... євреїв і анархістів.

— І що відповіли солдати?

— Браво!

— Браво?

— Так, звичайно!.. їм на все начхати. Скажу вам, що так відповідали нові. За останній тиждень у пас з'явилося чимало нових.

— А солдати з лівих? — спитав хтось.

У непорушних чарках коньяк і мансаиілья 1 здригалися в такт канонаді. Солдат випив вина. Він поступово відсапувався.

— Залишилися тільки такі, про яких невідомо, хто вони. Решта ще два тижні тому переметнулися. Лівих у пас було чоловік з п'ятдесят. Але їх при цьому не було. Кажуть, ніби їх усіх зв'язали й кудись запроторили.

Заколотники були певні, що уряд не озброїть народ, і вони вичікували, коли виступлять мадрідські фашисти.

Нараз запала тиша: заговорив гучномовець. Газети виходили лише раз на день; Іспанія повідомляла про свою долю тільки по радіо.

"Здача казарм у Барселоні триває.

Синдикалісти під проводом Аскасо й Дурруті захопили казарми Атарасанас. Аскасо загинув під час штурму казарм.

Фортеця Монжуїч без бою здалася народові..."

В барі пролунали захоплені крики. Навіть у Астурії не було такого зловісно значливого імені, як ім'я Монжуїч.

"...Солдати, дізнавшись із радіоповідомлень законного іспанського уряду, що вони звільнені від обов'язку коритися заколотним офіцерам, відмовилися виконувати їхні накази".

— Хто тепер відстоює казарму? — спитав офіцер.

— Офіцери й новаки. А товариші розбіглися хто куди. Либонь, льохи переповнені ними. Коли залунала канонада, всі відмовились коритися офіцерам; здогадалися, в чому річ: відомо ж, що анархісти й більшовики не мають гармат. Я сказав друзям: промова полковника — це ще одна фашистська витівка. Стріляти в народ — дзуськи! І я втік до вас.

Солдат не міг стримати нервового трепету у плечах. Канонада не стихала, гучною луною відбивалися вибухи снарядів.

Хайме бачив гармату. Біля неї орудував не артилерист, а капітан штурмової гвардії, який міг стріляти, але не вмів наводити. Тут-таки метушився скульптор Лопес, командир соціалістичної дружини, до якої належав і Хайме. Місцероз-ташування не дозволяло навести гармату на браму казарми, й капітан стріляв навмання по мурах.