Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Сторінка 8

Весь драмгурток разом із своїм головним скоморохом Масловим. Не обурювалась тільки одна Зінаїда Юхимівна. Бо її реакція на цю мою фразу була, мабуть, ще складнішою, ніж у решти. Після моїх слів її всю затрясло, неначе у неї під ногами був не паркет, а вібростенд*

Взагалі-то до цієї розмови я до Зінаїди Юхимівни ставився нормально. Вона хоч зовсім ще молода вчителька, але фізику дуже точно і здорово викладає. І спортом цікавиться" І у планетарій ходить. Я її там з сином кілька разів бачив. І взагалі вона — людоземт! Я її зрозумів не одразу, звичайно, спочатку придивився, а потім зрозумів і поступово зарахував до лю-доземтів. А потім я ще довго до Зінаїди Юхимівни придивлявся і навіть вирішив, що, коли почнуться перші пасажирські польоти в космос, вона, полетить, напевне, одною з перших. Проте зараз я вже не думаю. Та з такою вібрацією нервової системи не те що в космос, а на поріг монорейкової дороги не пустять.

— Іванов, дай щоденник! — сказала Зінаїда Юхимівна, поступово оволодіваючи собою.— Твій батько з відрядження вже повернувся?

Я мовчки кивнув, мовляв, повернувся.

— Гарний буде для нього подарунок...— сказала Зінаїда Юхимівна, повертаючи мені щоденник із довжелезним записом червоним чорнилом.

Я взяв щоденник і, не рухаючись з місця, уважно прочитав те, що записала Зінаїда Юхимівна. У щоденнику було записано ось що: "Вчинив бійку. Зірвав репетицію драмгуртка. Поводив себе зарозуміло і зухвало!" І підпис: "3. Таїрова".

Ну що ж! Зінаїда Юхимівна судила мої вчинки не за їх мотивами... Отже, все так, як і на уроці.

— Ну, що ти думаєш робити, Іванов? — спитала мене Зінаїда Юхимівна.— Зараз і... взагалі?..

— Я зараз хочу спати,— сказав я.

— Як спати? — жахнулася Зінаїда Юхимівна.

— Дуже просто,— пояснив я.— Ляжу на парту і засну... Адже після бійки і після такого запису у щоденнику ніхто б не зміг заснути, а я засну.— 3 цими словами я, не чекаючи згоди Зінаїди Юхимівни, виліз на парту, розслабився по своїй системі пзевер-пів і... заснув.

Круг мене всі загаласували і кожен в дусі свого "ухилу". Вони гадали, напевно, що галас заважатиме мені спати.

' — Очевидне... неймовірне,— сказала котрась із дівчат.

— Від очевидного до неймовірного,— поправив я не рбзплющуючи очей.

— Час шукати і дивуватися!

— Час шукати і дивувати! — ще раз утрутився я в розмову.

— У нього не нерви, а казна-що таке! — сказав Маслов.

Ці слова мені сподобались. "Що й треба було довести!" — хотів сказати я, однак промовчав.

Останнє, що я почув,— це суперечку між кимось: заснув я чи не заснув, і голос Колесникова Сергія.

— Це ж не люд... а ціла АТС! — сказав він, як здавалося мені, з явним захопленням у голосі.

— Ну до чого тут автоматична телефонна станція? — здивувалась Віра Граніна.

— Та я не про АТС, я про антологію таємничих ситуацій... Там, де Іванов, там обов'язково трапляється яка-небудь таємнича антологія. Заснути після бійки... і після всього! І в присутності Зінаїди Юхимівни!

— АТС це чи не АТС,— сказала Зінаїда Юхимівна,— а я повинна поставити питання про Іванова на педраді.

— А навіщо на педраді? — здивувався Микола Ботов.— 3 ним навіть битися цікаво й корисно. Від нього навіть під час бійки можна про щось цікаве довідатись. Скільки разів учитель нам говорив про теорію удару, я не запам'ятав, а тут, будь ласка, все запам'ятав до єдиного слова,— і Батов, ніби пісню проспівав: "Удар, його вплив на тіла вивчав ще Леонардо да Вінчі. Але він, природно, не мав під рукою техніки спостереження за процесами, що швидко протікають. І він і Ісаак Ньютон..."

— Це він тобі ці знання в голову вбив! — пояснив Маслов.— Отож можеш узяти цей метод на озброєння, душка-тенор.

Потім іще почув голос Віри Граніної (з медичним ухилом):

— Зараз перевірю, спить чи ні?.. Може, прокидається,— я відчув, як її рука доторкнулася до моєї.— Ну і пульс... Дуже глибокого наповнення, як у сплячого...

Більше я нічого не чув. Коли я прокинувся, то Зінаїди Юхимівни вже в класі не було, а всі мої любі сучасники-однокласники сиділи і мовчки дивилися на мене. Я підвівся і солодко потягнувся. Потім я відімкнув портфель, поклав туди щоденник. Дістав космічний кросворд і вписав у нього сузір'я Південної півкулі. Потім скочив з парти і в цілковитій тиші вийшов з класу.

СПОГАД восьмий Все гаразд, однак, де почуття гумору?

В коридорі мене наздогнав Борис Кутирьов (з сатиричним ухилом) і сказав, хапаючи мене за куртку (він завжди пускає в хід руки, коли розмовляє):

— Слухай, Іванов, ти, звісно, знаєш, що мені в тобі все не подобається. Але знаєш, що мені в тобі найбільш за все не подобається?

— Що? — спитав я і додав: — Відповідай, будь ласка, коротко і ясно, ти стоїш не біля дошки, а біля Юрія Євгеновича Іванова!

— Найбільш за все мені в тобі не подобається манія величі... Відрізняєшся ти швидше похмурістю, аніж серйозністю. Почуття гумору тобі бракує, розумієш, усе в тобі безнадійно похмуре. От зараз ти продемонстрував нам своє засинання на публіці. Ми, звичайно, всі розуміємо твій трюк: ти домовився з Граніною, щоб вона підтвердила твій сон, і вона його підтвердила. Однак все це похмуро. А коли б усе це було з гумором, то не залишило б такого гнітючого враження.

Кутирьов помовчав трохи і, бачачи, що я спохмурнів, сказав:

— Ну от, ти став ще похмурішим, а "добре сміється той, хто сміється останній".

— А може, на земкулі вже є людина, яка сміятиметься останньою, найостаннішою з усіх,— сказав я і, повернувшись до Кутирьова спиною, закрокував коридором. Машинально я сунув руку в кишеню. В кишені я намацав аркушик паперу, хоч точно знав, що ніякого папірця до кишені не клав. Я збіг сходами, вийшов на вулицю і вийняв папірець з кишені, при цьому моє серце чомусь тьохнуло. Невже, подумав я, невже знову. Швидко розгорнув папірець... Вірші! На папірцеві написані вірші! Мені стало ясно: хтось-таки вирішив отруювати моє існування цією рифмованою дурницею. Я розхвилювався, хоча зовсім спокійно прочитав вірша:

Без приладів птиці розшукують гнізда. Літають крізь хмари, шторми, і дощі, Мандрують далеко і вдень, і в ніч пізню, Проклавши у вирій нелегкі путі,.

І що їм лиш допомагає?

Не кличуть їх земні вогні...

А може, птиці почувають?

В малому серці щось та мають

І тим керуються вони?.. Рятують нас в морях дельфіни. Ведуть крізь рифи в гавань кораблі. А в дев'ять балів винесуть на спинах, Лишивши нас на березі землі...

І що їм лиш допомагає?

Не кличуть їх земні вогні...

А може, і дельфіни почувають?

В своєму серці щось та мають?

І тим керуються вони?..

Виходить,' знову надіслали вірші людині, у якої через її щільну програму самопідготовки весь день розписаний буквально по секундах. І знову я ці вірші мусив прочитати і навіть записати вдруге за життя і вдруге в бортжурнал: "З 5.30 до 5.35 читав вірші... З 5.35 до 5.45 думав над тим, хто їх міг мені прислати".

Я почав порівнювати перший і другий вірші. Таке враження, що хтось і щось про мене вже знає чи, на крайній випадок, здогадується про щось... У першому вірші написано: "Ідеш на бій — лице відкрий!— Ось мужності начало..." А в другому вірші: "Без приладів птиці розшукують гнізда". Зверніть увагу, "знаходять гнізда без приладів", летять "крізь хмари, шторми і дощі", "літають далеко і вдень, і в ніч пізню", проклавши у вирій далекі і нелегкі путі і, головне, що їм ніщо не допомагає, навіть "не кличуть їх земні вогні", я підкреслюю: "не кличуть їх вогні земні". Це вже натяк. А далі про почуття: "А може, птиці почувають? В малому серці щось та мають і тим керуються вони?" Схоже, що хтось просто хоче угвинтитися мені в душу і довідатись, що я почуваю і чи почуваю я щось взагалі?.. Отак, розгадуючи цю віршовану загадку, я йшов додому тротуаром, намагаючись ступати по лінії місячного термі-натора. (Термінатором зветься межа світла Сонця і тіні Місяця, які падають на Землю.) Крокувати по земному термінатору нецікаво. Температура сонячного світла і місячної тіні, мабуть, однакова. Цікавіше, мабуть, крокувати по термінатору Меркурія. Там на освітленім боці температура плюс п'ятсот градусів... а в затінку — мінус двісті... На цій думці я зупинився. Тер-мінатор термінатором, а хто ж все-таки ото за мною скрадається?.. Хтось, певне, полює за секретом моїх тренувань. У нашій школі не лише Маслов, а й багато інших хлопців хочуть стати космонавтами. Тому, мабуть, я і Самсонова на каруселі з дівчатами зустрічав. Але він просто катався. А то якось без дівчат був. І на мене весь час підозріло зиркав. В Сан-дунах Дудасов минулого разу сказав: "Ти чого це п'ятий раз паришся?"

Нічого, якщо вони й стануть космонавтами, то тільки звичайними... з дублерами... А я буду, мені це ясно, надкосмонавтом. Лідером. Першим у світі. Першим і найпідготовленішим до надкосмічних надзвичайних польотів серед всіх людей на всій земкулі. Роздумуючи над цим, я повернув за ріг і, плигнувши з термінатора в тінь, сховався у першому ж під'їзді. Розрахунок був простий: шпигун, що ні про що не підозрює, вискочить з-за рогу і тим самим розкриє свою жалюгідну особу. Не встиг я про це подумати, як з-за рогу з'явився Сергій Колесников. Я його одразу впізнав по довжелезній шиї, навіть у темряві. Антолог таємничих ситуацій. У Колесникова шия була довга, немов у жирафи, і вертлява. Коли Колесников пішов, піймавши облизня, я вийшов із своєї засідки і заспішив додому.

Відповідно до свого залізного розкладу я щодня о десятій вечора вже у ліжку. Хай навіть у цей час передають по телевізору про новий запуск ракети в космос, все одно я сплю. Коли хочеш стати —надкосмо-навтом і людоземтом, доводиться багато в чому собі відмовляти, багато в чому себе обмежувати.

СПОГАД ДЕВ'ЯТИЙ

Антологія найтаємничішої ситуації

Наш будинок стоїть зовсім недалеко від школи. Тому сегмент земної кулі, залитий асфальтом, що зветься Садовим кільцем, який відділяє мій будинок від школи вулицею Воровського, я проскочив кулею.

Я квапився, бо за Життєвим розкладом мого сьогоднішнього вечора час трохи ущільнився. Я вже казав: щодня о десятій годині вечора, хай що б там було, я повинен лежати в постелі. А до сну я мав ще дещо прочитати з геодезії і астрофізики. І найголовніше, провести перше тренування термінатора планети Меркурій. Я, звісно, цілком міг укластися в розклад, якби мені не треба було показувати щоденник моєму Т.