Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Сторінка 9

(татові!). Прочитавши щоденник, мій Т. обов'язково розпочне зі мною розмову, котра зовсім не передбачена моїм розкладом. Потім у нашу розмову втрутиться моя М. (мама!). Моя М. почне мене захищати, мій Т. почне з нею сперечатись. І на це теж піде бозна-скільки дорогоцінного часу.

Коли я влетів до прихожої, ні Т. ні М. вдома не було. Я зробив за розкладом перш за все ось що: налив у металеву мензурку елементарне поєднання водню з киснем. Довів до кипіння. У порцеляновий тигль усипав шість грамів синепсису. Змішав синеп-сис з трьома ложками піліози. Тонку платівку, що містила елементи фосфору і кальцію, з'єднав з товстою платівкою амінокислот і... ну, коротше кажучи, випив склянку чаю з цукром і з'їв бутерброд з сиром! Потім я поклав щоденник у батьковій кімнаті на стіл, на самому видному місці. Я вже збирався повернутися до своєї кімнати, коли помітив на столі кипу газет. Читаючи газети, батько вавжди підкреслює в них окремі статті, вислови, фрази і навіть слова. Я переглянув, що і де він підкреслив цього разу: в "Правде" і "Комсомолке" він підкреслив статті про виховання підлітків. У вчорашній "Вечірці" був підкреслений якийсь фейлетон на фінансову тему (мій батько, дорогі товариші потомки, працює фінінспектором і часто виїздить по ревізії. Крім того, він завжди заклопотаний, бо працює над дисертацією. Мене він теж часто ревізує, бо вважає, що я став "неможливою людиною", "неможливим" — це слово ми, звичайно, залишимо на його совісті!).

Отже, у "Вечірці" підкреслена стаття на фінансову тему, і ще обведено червоним чорнилом фотознімок і поряд поставлено жирний знак запитання.

Стривайте, стривайте! Хвилиночку! На фотознімку, до речі, зображені я і мій тренер по самбо. А знак запитання стояв тому, що фізіономія на знімку була моя, а ім'я і прізвище під знімком не мої. Я займався в гуртку самбістів під чужим, звичайно, прізвищем. І головне, мене сфотографували без моєї на те згоди. Я навіть на цього кореспондента і уваги не звернув. Коли ж це він устиг мене клацнути? Я ще раз перечитав підпис під знімком: "Заслужений майстер спорту Олексій Рогунов, у минулому відомий самбіст. * Сьогодні він тренер спортивного комплексу "Самбо" у мікрорайоні Чертаново. Олексій Рогунов підготував кілька спорстменів-розрядників. На знімку О. Рогунов з групою новачків перед початком тренувань. У правому кутку портрет Колі Горлова — одного із найздібніших спортсменів". І нижче: "Фото. В. Федорова".

Ну, знаєте, товаришу Федоров, якщо ви й інші кореспонденти почнете мене вже зараз знімати в усіх гуртках, котрі я відвідую (наприклад, в планерному, в парашутному і так далі і тому подібне), і в кожному, природно, під іншим прізвищем, і якщо ці знімки й інші почнуть з'являтися в нашій пресі часто, то я буду змушений з усією категоричністю поставити питання перед ТАРС ребром: або Я! або фотокореспонденти!..

Я і так маю неприємності. У неділю йду собі з батьком вулицею Горького, раптом перед нами виростає хлопець із парашутного гуртка й каже: "Семене Старовойтов, привіт! Завтра стрибки з даху!" Сказав і спокійно пішов далі. А в батька від тих слів окуляри на лоба полізли.

— Чому він тебе називає Семеном?.. Та ще Старо-войтовим? І які ще стрибки?.. З якого даху?.. І чому саме з даху?..

— З якого даху?.. З якого, з якого?.. Ну, вишку ми так називаємоІ Парашутну вишку! Сленг це! Жаргон!

— А чому він тебе назвав Семеном Старрвойтб-вим?..

— Ну, обізнався! Ну, за іншого прийняв! Ну, схожий я на якогось там Семена Старовойтова!

І чому неодмінно треба з усього робити трагедію? Невже не можна з цього зробити хоча б героїчний епос? Ну, щоб відреагувати на слова цього хлопця, хоча б ось такими словами: "А ти в мене, синку, виявляється, не лише Юрій Іванов, ти в мене ще й Семен Старовойтова — і доброзичливо розсміятися при цьому. .1 я б теж усміхнувся суворо і сказав: "Так, батьку, я в тебе не лише Юрій Іванов, але і Семен Старовойтов, і Микола Горлов, і ще Костя Филимонов, і Сергій Тарасов..."

"Значить, так треба, синок? "

"Значить, так треба, тату!"

"І зверни увагу, синку, я в тебе не питаю, чому ти в мене і те, і друге, і трете..." "За це я тебе і ціную, тату!"

Тепер ви розумієте, товариші потомки, мало мені цих випадкових зустрічань на вулицях Москви, ще тепер цей Коля Горлов — кращий самбіст Чертанів-ського мікрорайону, і його, портрет у вечірній газеті. Рано ще, рано, товариші, вміщувати мої фотографи. Коли можна буде, я скажу, дам, як кажуть, сигнал. А зараз — передчасно.

Ні, знімати мене треба, і знімати мене треба якомога більше, проте вміщувати мої знімки в газетах та журналах ще ранувато. І та зустріч на вулиці Горького, і історія з "Вечіркою", і запис у щоденнику про бійку в школі — все було неприємним для мене. Але найнеприемнішим був запис про те, що я побився з Масловим. Та, певне, все залежатиме від того, як на цю бійку подивиться мій батько. От якби він подивився мій щоденник вечором, а вранці зайшов до школи і сказав нашій класній керівничці лише одну гідну справжнього людоземта фразу: "Зінаїдо Юхимівно! Бійки, як і війни, бувають справедливі і несправедливі!" Потім повернувся б і мовчки пішов до дверей, а біля дверей обернувся б і сказав: "І взагалі про людину треба судити не за вчинками, а за мотивами її вчинків!" Сказав би і пішов!

Зінаїда Юхимівна одразу б занервувала, в класі всі б захвилювались, Зінаїда Юхимівна побігла б за батьком. Весь клас побіг би за Зінаїдою Юхимівною.

"Євгене Олександровичу! — сказала б Зінаїда Юхимівна моєму татові.— Ви нас пробачте, але ми просто не знаємо, що нам робити з вашим Юрієм. Річ у тому, що він мотиви своїх вчинків від нас приховує..."

"Напевне, він робить це в інтересах нашої держави!" — сказав би мій батько і, сухо попрощавшись, вийшов із школи.

"Отже, товариші,— сказала б Зінаїда Юхимівна,— доведеться нам усім вибачитися перед Юрієм... А ва тебе, Маслов, мені соромно, дуже соромно!"

"Зінаїдо Юхимівно, та коли б я знав, що Іванов ударив мене в інтересах нашої держави, хіба б я став йому давати здачі?!"

Але-до такої розмови мій тато ще не доріс. Важко зітхнувши, я пішов до ванної кімнати, дістав двоє відер і почав готуватися до тренування термінатора планети Меркурій. Взагалі-то ви запам'ятали чи ні, що термінатором .називається межа світла і тіні? Тер-мінатор планети Меркурій найконтрасніший. Розміркуйте: Меркурій ближче ва всіх інших планет до Сонця. Атмосфери немає. Добового обертання немає. На освітленому боці температура плюс п'ятсот градусів.

Я опустив праву ногу у відро з гарячою водою. На затіненім боці близько мінус двісті... Ліву ногу я опустив у відро з холодною водою. Б-р-р-р... Ну й відчуття, прямо скажемо, не з приємних... Ви, звичайно, догадуєтесь, що холодна вода відтворювала температуру затіненого боку Меркурія^ "тому я опустив ліву ногу у відро з холодною водою, а праву — у відро з гарячою водою: воно відтворювало температуру освітленого боку. Заплющивши очі, я уявив себе не у ванній кімнаті, а на планеті Меркурій, на лінії термінатора. Неприємне відчуття. Таке враження, ніби два різних відчуття розривають тебе надвоє... М-так... Дійсно!.. "Не кличуть їх земні вогні... А може, птиці почувають?.. В малому серці щось та мають і тим керуються вони?.." Ой-ой-ой!.. Оце б зараз того, хто ці вірші писав, занурити в гарячу і холодну воду...

В цей час у прихожій задзеленчав дзвоник. Дзвонив хтось сторонній і дзвонив так настирливо, що мені довелося перервати свій дослід по "термінатори-зації", вибігти босому до прихожої і відчинити двері.

На порозі стояв Колесников з нашого класу.

Колесников одразу ж витягнув довжелезну шию і завертів нею у всі боки. Потім, кумедно вигнувши її, якось дуже підозріло оглянув моє розчервоніле обличчя, а надто босі ноги.

— От яка антологія, яких таємничих, яких ситуацій...— сказав він.— Ти, звичайно, знаєш, що таке "шестикутник Хаттераса"?

— Колесников,— відповів я холодно, але спокійно,— не став мені дитячих запитань. Багато небезпек таїть в собі океан, проте ніщо не наводить такого жаху на моряка, як "шестикутник Хаттераса" (акваторія біля берегів американського штату Північна Кароліна, на північ від так званого "бермудського трикутника"). На пам'яті тільки нинішнього покоління в цьому районі зникло понад тисяча кораблів.

— Або пригадується випадок з "Керрол Дірінг",— пожвавішав Колесников.— Ця шхуна, збудована на верфі штату Мен у 1921 році, йдучи через Атлантику, несподівано щезла. її знайшли в районі "шестикутника". Вітрила на всіх п'яти щоглах підняті, але на борту ні душі.

— Так, на борту не було ні душі,— підхопив я.— І як повідомляв журнал "Нейшил джиографік", катер морської прикордонної служби, що випадково натрапив на шхуну, не знайшов на судні нікого, окрім1 двох кішок. На камбузі стояла тільки-но приготовлена їжа, Доля екіпажу й по сей день — загадка.

— І це ти знаєш,— засміявся Колесников і, хитро примружившись, додав: — Але я знаю таке, чого ти можеш не знати!..

— Це чого ж, наприклад, я можу не знати? — грізно підступив я до Колесникова.

— Ти можеш, наприклад, не знати,— почав спроквола Колесников,— ти можеш не тільки не знати, а, я певен, не маєш найменшого уявлення.

— Це я не маю найменшого уявлення?

— Є у твоєї мами лавровий лист чи нема? — Колесников сміявся, вельми задоволений із свого дотепу.

Я дуже спокійно і, звичайно, зовсім непомітно, розізлився на самого себе за те, що піддався на простенький гачок Колесникова.

— Можеш ти, Колесников, хоч коли-небудь сказати щось путнє?

Колесников зосереджено дивився на мене, а я не спускав з нього очей і думав: "Чи не він часом підкидає мені ці віршики з антології своїх таємничих ситуацій?" Так ми ухняпились один в одного, мовчки і не моргаючи. У Колесникова вже через хвилину з очей потекли сльози, а я навмисне ще хвилини три, після того як він закліпав своїми віями, я ще хвилини три, а може, і всі п'ять хвилин дивився на нього не моргаючи. Взагалі, я б цьому Колесникову зараз замість лаврового листа із задоволенням дав би доброго стусана. Ач, прийшов гратися у "хто кого передивиться". Перервати такий важливий дослід через якийсь там...

— А можливо, все-таки є лавровий лист? — спитав Колесников, витягаючи шию ще більше, заглядаючи через моє плече у ванну кімнату і принюхуючись.

— А чого це в тебе одна нога така червона, а друга — біла-біла? — спитав ще підозріліше Колесников.— Це з антології таємничих ситуацій, так?

У цей час на сходах з сумками в руках з'явилась моя мама.