Нарцис і Гольдмунд - Сторінка 23

Я подумав, що ти підхопив чуму. Але якщо це й не чума, лице твоє стало іншим. А що, те, що ти там бачив, виглядало так жахливо?"

— Аж так жахливо не було,— трохи вагаючись, відповів Ґольдмунд.— Я там всередині не бачив нічого, крім того, що й нас із тобою чекає, навіть коли ми й не захворіємо на чуму.

Мандруючи далі, вони незабаром всюди наштовхнулися на Чорну смерть, що правила у країні. Чимало сіл взагалі не впускали до себе чужинців, в інших вони могли безперешкодно ходити кожною вулицею. Багато дворів було покинуто, чимало мертвих розкладалося в полі або по хатах. У стайнях ревіли недоєні й голодні корови, а ще худоба дико гасала по полях. Вони доїли й годували чимало корів та кіз, зарізали й підсмажили собі на узліску не одне козеня й порося, пили вино й сидр із багатьох залишених без догляду погребів. Їм добре жилося, було аж донесхочу. Але смакувало все те їм лише наполовину. Роберт жив у постійному страху перед пошестю, при вигляді мерців йому ставало погано, часто він від страху геть втрачав голову, знову й знову він думав, що заразився, подовгу тримав голову й руки над димом їхнього таборового вогнища (вважалося, що це має лікувальну дію), навіть уві сні обмацував себе, чи часом десь на ногах, руках чи під пахвами не вискочили жовна.

Ґольдмунд часто сварив його, а часто й висміював. Він не поділяв Робертового страху, ані його огиди; захоплений і пригнічений ішов він країною мертвих, його страшенно притягував вигляд Великої кончини, душу йому заповнила Велика осінь, серце його було важке від пісень жнивуючої коси. Інколи образ вічної матері знову з'являвся йому, велетенське бліде обличчя з очима медузи, з важкою усмішкою, повного страждань і смерті.

Якось вони підійшли до невеликого, сильно укріпленого містечка. Від міської брами оборонний хід з бійницями на висоті будинків проходив по внутрішній стороні міських мурів, але нагорі не стояли вартові, не стояв вартовий і при навстіж розчиненій брамі. Роберт відмовився увійти до міста і заклинав товариша не робити цього. Між тим вони почули, як б'є дзвін, до брами вийшов священик з хрестом у руках, а за ним підійшли три підводи, дві з яких були запряжені кіньми, а одна парою волів, і підводи ті були догори наповнені мерцями. Кілька слуг у дивних плащах, із повністю захованими у клобуки обличчями, ішли поруч, поганяючи худобу.

Роберт зблід і десь пропав, а Ґольдмунд, тримаючись недалеко, пішов слідом за підводами з мерцями. Вони відійшли на пару сот метрів, цвинтаря там не було, посеред чистого поля лише було викопано яму, всього в три лопати глибиною, але величиною з добру залу. Ґольдмунд стояв і дивився, як слуги жердинами та баграми стягали мерців з підвод і зіштовхували їх купами у велику яму, як священик щось пробурмотів, поводив над нею хрестом та й пішов геть, як слуги розпалили з усіх боків неглибокої могили велике багаття й мовчки побігли назад до міста, і ніхто навіть не спробував закидати яму. Він подивився униз, там лежало з п'ятдесят трупів, а то й більше, накиданих один на одному, багато з них були зовсім голі. Жалібно тут і там стриміла вгору заклякла рука або нога, де-не-де на вітрі слабо тріпотіла сорочка.

Коли він повернувся, Роберт благав його майже на колінах якнайшвидше йти далі. Він таки мав підстави так благати, він бачив у відсутньому погляді Ґольдмунда оту йому вже аж занадто добре відому заглибленість та заціпеніння, оте звернення до жахливого, ту моторошну цікавість. Йому не вдалося затримати товариша. Ґольдмунд пішов у місто сам.

Він пройшов браму, полишену без охорони, і коли почув відлуння своїх кроків по бруківці, то в його пам'яті сплило багато містечок і брам, що через них він так-от мандрував, і він пригадав собі, як тоді його зустрічали крики дітей, ігри хлопчаків, сварки жінок, стукотнеча ковальського молота і дзвінке відлуння ковадла, гуркіт підвод і ще багато інших звуків, тонких та грубих; усе те розмаїття, переплетене в якусь сітку, свідчило про всю різноманітність людської праці, радощів, вчинків та утіх товариського життя. Натомість тут, під цією порожньою брамою та на цих порожніх вулицях нічого не звучало, ніхто не сміявся, не кричав, усе лежало заклякле у мертвій мовчанці, і дзюркотлива мелодія джерела звучала занадто голосно, здавалася ледве що не гуркотом. За одним відчиненим вікном було видно булочника серед його булок та буханок. Ґольдмунд показав на одну булку, і булочник обережно її простягнув йому на довгій пекарській лопаті, чекаючи, що Ґольдмунд покладе йому на лопату гроші, і злісно, але без крику зачинив віконце, коли чужинець відкусив булку й пішов далі, не заплативши. Перед вікнами одного гарного будинку стояв рядочок глиняних горщиків, у яких зазвичай цвіли б квіти, а тепер з тих порожніх горщиків звисало лише висохле листя. З іншого будинку долинало схлипування й жалісні дитячі крики. Та вже на наступній вуличці Ґольдмунд угорі за вікном побачив гарну дівчину. Вона стояла і чесала волосся, а він дивився на неї, аж поки вона не відчула його погляду і не глянула вниз, почервонівши, вона дивилась на нього, і коли він приязно усміхнувся до неї, по її зашарілому обличчі теж повільно пробігла слабка усмішка.

— Ти вже скоро зачешешся? — гукнув він вгору.

Усміхаючись, вона виставила з віконної рами світле личко.

— Ще не хвора? — запитав він, і вона труснула головою.— Ну то ходи зі мною з цього міста мертвих, ми підемо до лісу і гарно собі заживемо.

Вона зробила круглі очі.

— Ти довго не думай, я серйозно,— крикнув Ґольдмунд.— Ти у тата й мами, чи на службі в чужих людей? Ага, значить у чужих. Ну то ходи, дитино злота, дай старим вмерти, ми молоді й здорові, і хочемо ще трошки пожити собі на втіху. Ходи, темноволосику, я серйозно.

Вона оцінююче дивилася на нього, вагаючись і дивуючись. Ґольдмунд повільно пішов далі, блукав якоюсь безлюдною вуличкою, потім ще однією, і поволі повернув назад. Дівчина все ще стояла там у вікні, перехилившись вперед, і зраділа, що Ґольдмунд прийшов знову. Вона кивнула йому, він повільно йшов далі, вона незабаром пішла вслід за ним, ще перед брамою наздогнала його, з невеликим клунком у руці і червоною хустиною на голові.

— А як ти називаєшся? — запитав він її.

— Лене. Я йду з тобою. О, як тут в місті кепсько, всі вмирають. Тільки геть звідси, тільки геть!

Поблизу брами на землі скоцюрбився невдоволений Роберт. Він підскочив, коли підійшов Ґольдмунд, а коли побачив дівчину, то закотив очі. Цього разу він не піддався відразу, ремствував і влаштовував сцени. Що оце хтось може з тої клятої зачумленої діри привести сюди якусь людину, і що від нього вимагають терпіти її товариство, та це не просто божевілля, це означає спокушати Бога; він впирався, він більше не йде в компанії, його терпець увірвався.

Ґольдмунд дав йому заходитися прокльонами й скаргами, аж поки той не заспокоївся.

— Так,— мовив він,— ти тут досить нам виспівував. А тепер ти підеш з нами і будеш тішитися, що ми маємо таке гарне товариство. Вона називається Лене, і вона залишається зі мною. Але я й тебе хочу потішити, Роберте, послухай, ми тепер якийсь час заживемо спокійно та здорово, і заберемося чумі геть з дороги. Ми підшукаємо гарне місце з порожньою хатиною, або собі її побудуємо, я хочу там бути господарем, а Лене господинею, а ти будеш нашим другом і з нами житимеш. І тепер усе у нас буде гарненько і приязно. Згода?

О, так, Роберт дуже був згоден. Якщо від нього не вимагатимуть, щоб він подавав Лене руку або торкався її одягу...

— Ні,— сказав Ґольдмунд.— Цього не вимагатимуть. Тобі, власне кажучи, суворо забороняється й пальцем торкатися Лене. Навіть не думай!

Далі вже вони йшли втрьох, спочатку мовчки, потім дівчина потроху почала говорити, яка вона рада знову бачити небо, і дерева, і луки, там у зачумленому місті було так жахливо, важко й сказати. І вона почала розповідати, звільняючи своє серце від сумних та жахливих картин, які їй доводилось бачити. Вона розказала чимало історій, жахливих історій, містечко повинно було бути справжнім пеклом. З двох лікарів один помер, а інший ходив лише до багатих, і в багатьох будинках мерці лежали й розкладалися, бо ніхто їх не забирав, в інших будинках збирачі трупів крали, блудили й гріховодили, і часто разом з трупами вони витягали з ліжок ще живих хворих й жбурляли їх на гицельські візки і разом з мерцями кидали їх до ями. У неї було чимало страшних історій, і ніхто не перебивав її. Роберт слухав із млосним страхом, а Ґольдмунд був спокійним та байдужим, даючи тим жахіттям вийти назовні, і нічого на все це не сказав. А що можна було сказати? Зрештою Лене втомилася, потік вичерпався, їй забракло слів. Тоді Ґольдмунд почав іти повільніше й тихо заспівав пісню на багато куплетів, і з кожним куплетом голос його ставав усе дужчим; Лене почала усміхатися, а Роберт слухав, щасливий і глибоко здивований — він ще ніколи дотепер не чув, щоб Ґольдмунд співав. Усе вмів він, цей Ґольдмунд! Ось він ішов і співав, що за дивний чоловік! Співав він майстерно і чисто, але приглушеним голосом. І Лене вже на другій пісні тихо підспівувала, а незабаром заспівала на повен голос. Надходив вечір, ген-ген за пустищами стояв чорний ліс, а за ним невисокі сині гори, які ніби ізсередини ставали все синішими. То весело, то урочисто звучав у такт крокам їхній спів.

— Ти нині такий задоволений,— сказав Роберт.

— Так, я задоволений, звісно, що я задоволений, я знайшов таку вродливу кохану. Ах, Лене, як це добре, що збирачі трупів залишили тебе для мене. Завтра ми підшукаємо собі маленьку домівку, там нам має бути добре і радісно від того, що тіло й кості тримаються на нас вкупі. Лене, ти вже коли-небудь бачила восени у лісі товстий гриб: його так полюбляють равлики і він їстівний?

— О, так,— засміялася вона,— я не один раз його бачила.

— Твоє волосся такого ж брунатного кольору, як той гриб, Лене. І пахне він гарно. Поспіваємо ще? Може, ти голодна? У моєму ранці є ще чогось добренького.

Наступного дня вони знайшли те, чого шукали. У маленькому березовому гайку стояла хижка з грубих колод, колись, мабуть, збудована лісорубами або мисливцями. Стояла вона порожня, двері вони без труднощів висадили, і Роберт теж вважав, що це добра хатина і здорова околиця.