Нарцис і Гольдмунд - Сторінка 25

Одна річ, проте, змусила його особливо замислитись. Він упіймав погляд, з яким Лене дивилася на нього, коли він тряс того мертвого чоловіка і пожбурив його геть від себе. Дивний це був погляд, він знав, що ніколи його не забуде: з широко розплющених, нажаханих і захоплених очей струменіла гордість, тріумф, така глибока, така пристрасна жадоба бути співучасником помсти і смертовбивства — такого він ще на жіночому обличчі ніколи не бачив і ніколи й не здогадувався про нього. Якби не цей погляд, думалося йому, то він би, мабуть, колись з роками забув обличчя Лене. Цей погляд зробив обличчя її, сільської дівчини, величним, прекрасним і жахливим. Уже багато місяців очі його не зустрічали нічого, що б пройняло його бажанням: "Це треба намалювати!" Через цей погляд він із жахом відчув, як у ньому знову бринить це бажання.

Позаяк спати він не міг, то зрештою підвівся і вийшов з хижки. Було прохолодно, легкий вітерець блукав у березняку. У темряві він ходив туди й сюди, зрештою всівся на камінь і глибоко засмучений сидів, поринувши в роздуми. Йому було шкода Віктора, було шкода того, кого він убив нині, було шкода втраченої невинності й дитинності його душі. Чи тільки для того пішов він геть з монастиря, покинув Нарциса, образив майстра Ніклауса й відмовився від вродливої Лізбет, щоб ось тепер мати притулок серед поля, підстерігати заблукалу худобу й убити там на камінні цього бідолаху? Чи мало все це сенс, чи було взагалі варто все це пережити? Серце йому стислося від безглуздя та від зневаги до самого себе. Він відкинувся назад і, простягнувшись на спині, вдивлявся у небо, вкрите блідим нічним хмаровинням, у заціпенінні думки йому геть пропали, він не знав, чи то він дивиться на хмари в небі, чи в понурий світ всередині себе самого. Несподівано в ту мить, коли він ось-ось мав заснути на камені, з'явилось раптом, мов блискавиця у хмарах, що бігли по небу, бліде велике обличчя, обличчя Єви, дивилося воно важко й похмуро, і раптом на ньому широко розплющились великі очі, повні хтивої насолоди й кровожерливості. Ґольдмунд спав, поки не змок від роси.

Наступного дня Лене була хвора. Її лишили в ліжку, їм треба було багато що зробити: Роберт зранку натрапив у ліску на дві вівці, які тут же втекли від нього. Він покликав Ґольдмунда, вони більше як півдня полювали й одну вівцю таки впіймали. Повернулися вони з тією вівцею добряче потомлені. Лене почувала себе дуже погано. Ґольдмунд оглянув і обмацав її — і знайшов чумні жовна. Він приховав це, та Роберт щось запідозрив, коли почув, що Лене все ще хвора, у хатині він більше не затримувався.

Він, мовляв, пошукає собі нічліг надворі, і козу візьме із собою, адже й вона могла б заразитися.

— Та пішов ти до дідька,— розлючено закричав Ґольдмунд йому вслід,— не бажаю тебе більше бачити.

Він вхопив козу і поставив її до себе за перегородку з дроку. Роберт беззвучно зник, без кози, йому було погано від страху, страху перед чумою, страху перед Ґольдмундом, страху перед самотністю і перед ніччю. Він приліг біля хатини.

Ґольдмунд сказав до Лене: "Я залишаюся з тобою, не турбуйся. Ти незабаром одужаєш".

Вона похитала головою.

— Вважай, коханий, щоб і ти не підхопив хворобу, ти більше не можеш підходити до мене так близько. Не турбуйся тим, щоб мене потішати. Я мушу померти, і мені краще померти, ніж одного дня побачити, що твоє ліжко порожнє і ти мене покинув. Я думала про це кожного ранку і боялася. Ні, я вже краще помру.

Під ранок їй було вже зовсім зле. Ґольдмунд давав їй час від часу ковток води і між тим годинку поспав. Тепер, на світанку, він розпізнав на її обличчі, що смерть близько, лице було таке зів'яле і виснажене. Він вийшов ненадовго з хатини, щоб вдихнути свіжого повітря і глянути на небо.

Кілька кривих червоних соснових стовбурів на краю лісу вже блищало в сонячних променях, свіжо й солодко смакувало повітря, далеких пагорбів ще не було видно у ранковій імлі. Він трохи відійшов, розправив втомлені члени і глибоко вдихнув повітря. Чудовим був світ цього сумного ранку. Ну от, незабаром знову у мандри. Треба було прощатися.

З лісу його гукнув Роберт. Їй стало краще? Якби то не чума, він би залишився, хай Ґольдмунд не сердиться на нього, він тим часом піклувався вівцею.

— Пішов ти до пекла разом зі своєю вівцею! — закричав до нього Ґольдмунд.— Лене вмирає, я й сам заразився.

Це останнє було брехнею, він сказав так, щоб здихатися Роберта. Нехай той Роберт і був добросердим хлопцем, Ґольдмундові було його досить, він був, як на Ґольдмунда, занадто боязкий і мізерний, він дуже вже погано підходив йому в цей доленосний час потрясінь. Роберт зник і більше не повертався. Зійшло яскраве сонце.

Коли він повернувся до Лене, вона спала. Він і сам ще раз заснув, уві сні він бачив свого колишнього коня Блеса і чудовий монастирський каштан, йому здалося, ніби він із безконечної, безлюдної далечіні оглядається на свою прекрасну втрачену домівку, і коли він прокинувся, то по його вкритих світлою щетиною щоках котилися сльози. Він почув, як Лене говорить слабким голосом, подумав, що то вона його кличе і сперся на лікоть на своєму ліжку, але вона до нікого не говорила, вона лише белькотіла ні до кого слова, пестливі, лайливі, засміялася і незабаром почала важко зітхати й ковтати повітря і поступово затихла. Ґольдмунд підвівся, нахилився над її вже перекривленим обличчям, з гіркою цікавістю його очі спостерігали за рисами, що так жалюгідно були викривлені й спотворені палаючим подихом смерті. Люба Лене, кричало його серце, люба, добра дитино, ти теж хочеш мене вже покинути? Тобі вже мене досить?

Він би з радістю втік звідти. Мандрувати, мандрувати, крокувати вперед, вдихати повітря, втомлюватися, бачити нові картини, це б мало на нього цілющу дію, це б, можливо, якось полегшило його глибоко пригнічений стан. Але він не міг, це було для нього неможливо — залишити цю дитину лежати тут саму і вмирати. Він дозволяв собі лише що дві години вийти ненадовго надвір, щоб вдихнути свіжого повітря. Оскільки Лене вже більше не могла пити молока, він сам напився його донесхочу, більше не було що їсти. Козу він теж кілька разів виводив, щоб вона попаслася, попила води й побігала. Потім він знову стояв біля ліжка Лене, мурмотів до неї ніжні слова, не відводячи погляду, дивився у її обличчя, безутішно, але уважно спостерігаючи, як вона вмирає. Лене була при свідомості, часом вона засинала, і коли прокидалася, то розплющувала очі лише наполовину, її повіки були втомлені і безсилі. Там, біля очей і біля носа молода дівчина виглядала з години на годину усе старішою, на молодій здоровій шиї було швидко в'януче обличчя старої жінки. Вона рідко вимовляла якесь слово, казала "Ґольдмунд" або "коханий" і намагалася зволожити язиком розпухлі посинілі вуста. Тоді він дав їй пару крапель води.

Наступної ночі вона померла. Померла без нарікань і без скарг, тільки легко здригнулася, потім дихання зупинилося, і по шкірі пройшла легка дрож. При вигляді всього цього йому защеміло серце, і він пригадав собі вмираючих риб, яких часто бачив і жалів на рибному ринку: власне так вони згасали, в одну мить, тиха жалібна дрож пробігала їхньою шкірою й відбирала блиск і життя. Якусь хвилю Ґольдмунд ще стояв на колінах біля Лене, а потім вийшов надвір і сів у кущах вересу. Він згадав про козу, ще раз зайшов досередини і витяг худобину надвір, та трохи понишпорила довкола і вляглася на землю. Він ліг біля неї, голову поклав їй на бік і спав, поки не засвітало. Тоді він востаннє зайшов у хижку, за плетену перегородку, востаннє побачив лице померлої. Йому було неприємно залишити мертву так лежати там. Він вийшов і набрав кілька великих оберемків хмизу та в'ялого чагарнику, кинув усе це в хатину, викресав вогонь і підпалив. З хатини він не взяв нічого, крім кресала. Суха стіна з дроку миттю яскраво запалала. Він стояв назовні і спостерігав з почервонілим від вогню обличчям, аж поки весь дах не був охоплений полум'ям і не попадали перші балки на даху. Жалібно мекаючи, перелякано підскакувала коза. Було би правильно звіря те забити, шматок з нього засмажити та з'їсти, щоб мати силу для мандрів. Однак він не міг цього зробити, просто прогнав її в поле й пішов геть. Аж до лісу його переслідував дим згарища. Ще ніколи він не починав мандрівки таким безутішним.

І все-таки те, що його тепер чекало, було ще гірше, ніж він міг собі уявити. Почалося воно вже від перших дворів та сіл і тривало й тривало, і ставало тим жахливіше, чим далі він ішов. Уся околиця, уся та простора країна перебувала під пологом смерті, під її покривалом жорстокості, страху і душевного спустошення, і найгіршим були не вимерлі будинки, не здохлі від голоду дворові собаки на ланцюгу, що розкладалися, не непоховані мерці, не жебраючі діти, не масові поховання перед містами. Найгірше — це були живі, вони, як здавалося, під тягарем жахіть та страху перед смертю втратили зір і душу. Дивні й моторошні речі чув і бачив всюди мандрівець. Батьки полишали своїх дітей, а чоловіки — своїх жінок, коли ті ставали хворими. Збирачі трупів та шпитальна прислуга панували над усім, мов справжні катюги, вони грабували порожні, вимерлі будинки, раз свавільно полишали трупи непохованими, а іншим разом умираючих, ще до того як вони віддали Богові душу, тягай з ліжок на підводи для небіжчиків. Перелякані втікачі самотньо блукали без цілі, здичавілі, гнані смертельним страхом, уникаючи будь-якого доторку до інших людей. А інші збиралися разом докупи під впливом збудливого, повного страху бажання жити, влаштовували пиятики і святкували на бенкетах із танцями та любовними утіхами, і смерть грала там першу скрипку. Ще інші сиділи навпочіпки перед цвинтарями та своїми безлюдними будинками занедбані, із божевільними очима, сумуючи або лихословлячи. І що гірше від усього: кожен шукав офірного цапа на це нестерпне лихо, кожен присягався, що знає мерзотників, винних у цій заразі, її зловмисних винуватців. Казали, що люди, які мали до діла з чортом, зловтішно потурбувалися про поширення смерті, вибираючи із зачумлених трупів заразну отруту і вимазуючи нею стіни й дверні клямки, й отруюючи нею криниці та худобу.