Не стріляйте білих лебедів - Сторінка 17

І так йому було радісно, так урочисто, що він зупиняв кожного зустрічного й трошки балакав. І хоч нікому не було діла до турбот Єгора Полушкіна, Єгор сам на свої турботи всяку розмову повертав:

— На грибки ти, значить, націлився! Ну, щастить, виходить, відпочивай. А у мене справи. Робота, розумієш, серйозне питання.

А Колька відмовчувався, тільки зітхав. Він взагалі примовк щось останнім часом. Після того як виміняв компас на собаче життя. Але Єгор мовчазності цієї оцінити ніяк не міг, бо весь був захоплений майбутньою роботою. Не шабашкою, а теслярською. Для душі. Тому він і Кольку з собою узяв, а от на шабашки не брав ніколи. Там чого навчиш? Гроші загрібати? А тут справжнє діло чекало, і навчання теж мало бути справжнім.

— У роботі, синку, без метушні старайся. І роби, як душа велить: душа міру знає.

— А чому, тату, ти про душу весь час говориш? У школі он учать, що душі зовсім ніякої немає, а є рефлекси.

— Що є?

— Рефлекси. Ну, це—коли чого хочеться, то слинка тече.

— Правильно вчать,— сказав Єгор, подумавши.— А от коли не хочеться, тоді що тече? Тоді, синку, сльози гіркі течуть, коли нічого більше вже не хочеться, а наказують. І не по обличчю течуть сльози ті, а всередині. І печуть. Тому печуть, що душа плаче. Виходить, вона все ж таки є, але, видно, в кожного своя. І тому кожен повинен уміти її слухати. Що вона, значить, йому підказує.

Говорили вони неквапливо, і слова обдумуючи, й діла, оскільки розмову вели за роботою. Колька тримав, де треба було, пиляв, що відміряно, і цвяхи приловчився з двох ударів заганяти по саму головку. Перший удар — акуратно, щоб направити тільки, а другий — з маху, так, щоб головка втонула. Спритно працювали: покрівлю перекрили, ґанок поставили, підлогу перебрали. А з залишків Єгор почав споруджувати полиці, щоб книжки на підлозі не валялись. Особливо коли ту виявив, про індіанців.

Колька під рукою у нього ходив. Допомагав чим міг, сам учився і дуже старався. Але раз на день неодмінно зникав кудись години на дві, а повертався обов'язково похмурий. Єгор усе приглядався, похмурість цю помічаючи, але не розпитував: хлопець був самостійний і сам вирішував, що йому розповідати, а про що мовчати. І тому намагався про інше говорити:

— Головне, синку, щоб у тебе до роботи завжди приємність була. Щоб співати тобі хотілося, коли ти працю свою прикладаєш. Бо тут хитрість така: скільки радощів проспівано, стільки назад і повернеться. І тоді всі, хто роботу твою побачить, теж співати захочуть.

— Якби так було, усі б тільки й горлали.

Сердитий Колька того ранку після зникнення свого повернувся. І говорив сердито.

— Ні, синку, не кажи. Радісною ложкою і пісні щі сьорбати весело.

— Коли з м'ясом щі, то я й без ложки не заплачу.

— Є, Колю, для живота веселощі, а є — для душі.

— Знову для душі! — розсердився раптом Колька.— Яка тут може бути серйозна розмова, коли ти все про дух якийсь говориш, про релігію!

Нонна Юріївна — а вони в її кімнаті дошки на полиці стругали — в розмову не встрявала. Але слухала уважно, і уважність цю Єгор цінував більше за розмову. Тому після цих слів він на неї глянув і, рубанок відклавши, по махорку поліз. А Нонна Юріївна, погляд його розгублений піймавши, спитала раптом:

— А може, не про релігію, Колю, а про віру?

— Про яку ще віру?

— Вірно-правильно, Нонно Юріївно,— сказав Єгор.— Дуже навіть людина вірити повинна, що праця її на радість людям прикладається. А якщо так вона, заради хлібця, якщо сьогодні, скажімо, викопуй, а завтра закопуй, то її тобі без веселощів, і людям без радості. І ти вже не на те дивишся, щоб зробити як воно краще, як совісніше, а на со-

нечко. Де висить та чи скоро сховається. Чи скоро каторзі цій та соромові твоєму смертному відпущення настане. Отут саме про душу й згадаєш. Обов'язково навіть згадаєш, коли не безсовісний ти шабашник, коли жива в тобі ще справжня робоча людина. Майстер живий шанований. Майстер!..

Голос його раптом затремтів, Єгор поперхнувся, в махорку свою уп'яв очі. А коли цигарку скручувати почав, то пальці у нього не враз послухалися: махорка з папірця сипалась, і папірець той ніяк скручуватися не хотів.

— Ви тут куріть, Єгоре Савелійовичу,— сказала Нонна Юріївна.— Куріть тут, будь ласка.

Усміхнувся Єгор їй. Аж губи сіпнулися.

— Та вже, значить, так, Нонно Юріївно. Значить, так, раз воно не інак.

А Колька мовчав увесь час. Мовчав, дивився сердито, а потім спитав несподівано:

— А скільки разів на день цуценят годувати треба, Нонно Юріївно?

— Цуценят? — розгубилася Нонна Юріївна від цього запитання.— Яких цуценят?

— Собачих,— пояснив Колька.

— Н-не знаю,— призналася вона.— Напевно...

І тут у двері постукали. Не кулаком — кісточками, по-міському. І Нонні Юріївні від цього стуку ще раз розгубитися довелося:

— Можна! Хто там? Заходьте!

І ввійшов Юрій Петрович Чувалов. Новий лісничий.

В/Л АВТОРА

Отут би й крапку поставити: читач домислить. Неодмінно домислить щасливий кінець і назавжди відкладе цю книжку. Може, позіхне навіть. Але простить, напевно: щасливі кінці зворушливі, а від зворушення до прощення як рукою подати.

Тільки Єгор не простить. Мовчки дивиться він на мене ясними, мов рідне небо, очима, і немає в погляді його ні осуду, ні догани, ні гніву: незгода є.

І тому я продовжую. Пісню, яку почав, треба доспівати до кінця.

Ніколи в житті не було в Кольки свого собаки. Знайомих — ціле селище, а от свого власного^ з цуценяти виго-дуваного, такого не було. І вчити його не Доводилося, а дресирувати — й поготів. Кривдно, звичайно, х

А ось у Вовки собаки не переводилися. Не встигне Федір Іпатович одного пристрелити, як одразу жчіншого заводить. Просто того ж самого дня, а може, навіть і раніше.

Федір Іпатович собак власних знищував не через жорстокість серця і не сп'яну, а на цілком тверезу голову. Собака— це ж не іграшка, собака витрат вимагає і, отже, повинен себе виправдувати. Ну, а коли постарів, нюх утратив або злість розгубив, тоді пробач: за що ж годувати тебе? Годувати, звісно, нема за що, а щоб він, собака цей, з голоду в дворі не здох, Федір Іпатович його особисто на власному городі з рушниці пристрілював. З гуманних, так би мовити, міркувань. Пристрілював, шкуру гицелям здавав (шістдесят копійок платили!), а тушу під яблунею закопував. Урожайні були яблуньки, нічого не скажеш.

І нині в них на подвір'ї здоровенний пес на ланцюгу бився. Піднебіння чорне, очі червоні, рик з надривом, і ікла як два ножі. Навіть Вовка Пальми цієї розлютованої побоювався, дарма що виросли поряд. Не те щоб зовсім боявся, але остерігався. Береженого бог береже — це прислів'я Вовка ще в колисці вивчив: часто повторювали.

Отже, на ланцюгу перед входом Пальма металася, а на задвірку, за лазенькою, у старій залізній бочці Цуцик жив. Той самий, чиє життя не годинник, а компас відмірював: поки подобався компас цей Вовці, живий був Цуцик. Міг і хвостом помахати, і кісточці порадіти.

Щоправда, хвостом махати куди частіше доводилося, ніж кісточкам радіти. І не тому, що Вовка недолюдком якимсь там ріс: забував просто, що собаки теж їсти щодня хочуть. Забував, а очі собачі нічого нагадати йому не могли, бо в очах читати — це теж уміти треба. Тут самої грамоти мало, щоб в очах тугу собачу прочитати. Тут щось іще вимагалося, але ні Вовку, ні тим більше Федора Іпатовича це "щось" ніколи не цікавило, а тому й не турбувало.

Ну, а Оля Кузіна, чиї кіски серця Кольчиного одного разу торкнулися та так і присохли до нього,— то Оля ця Кузіна тільки з Вовчиного голосу говорити могла. І слова в неї Вовчині були, й думки. А чому так вийшло, Колька ніяк зрозуміти не міг: ганяв же Вовка дівча оце, за волосся смикав, хапав за що попало, якось набив навіть, а воно все одно за ним бігало й ні на кого іншого дивитися не бажало. Усі їй були потвори.

А ще Вовка сказав якось:

— Може, я його, Цуцика цього, все-таки втоплю. Набридне компас твій, і втоплю. Користі від нього ніякої не матимеш.

Колька якраз цуценя годував, язичок його на руці своїй відчував. Але змовчав.

— Коли він цінний, то ти мені ціну давай.

— Яку ціну? — не розумів Колька.

— Справжню.— Вовка поважно зітхнув.

— Таж грошей нема.— Колька подумав трохи.— Може, я якусь книжку в бібліотеці поцуплю?

— Навіщо мені книжка? Ти річ давай.

Речей у Кольки не було, і розмова ота так нічим і не закінчилась. Але Колька про неї щодня думав, щодня страхом за Цуцика цього бідолашного огортався, а придумати нічого не міг. Хмурнішав тільки. А тут ще Оля Кузіна...

Ось чому того дня він найголовнішого й не почув. Про цуценя думав, про Вовку, про цінну річ, якої в нього не було, і про Олю Кузіну, в якої були очиці, сміх і кіски. Нічого не чув, хоч і сидів за столом поруч з Нонною Юріїв-ною навпроти нового лісничого.

А розмова за столом ось/Як складалася.

— Надто вже легко тепер людина з місця спурхує,— казав татко його, Єгор Полушкін.^Ураз кудись націлюється, прибігає задихана, виробляє хдюзна-що — і назад. І все скрізь для неї — випадок... А з відрізаних шматків хлібини не складеш, Юрію Петровичу.

— Люди цікаву роботу шукають. Це природно.

— Значить, коли природно, то й добре, так виходить? Не згоден я з вами. Будь-яке місце, воно все одно наше, спільне себто. А що виходить, коли на життя дивитись? А те виходить, що від поспішливості ми про все це забуваємо. Ось приїхав я, скажімо, сюди, в селище. Гарно-добре. Але й тут, однак, ліс та річка, поля та хмари. Чиї вони? Старі люди кажуть: божі. А я так міркую, що коли бога нема, то вони мої. А мої, значить, бережи своє. Не допускай руйнації: твоя земля. Зважай на неї. Отак.

— Згоден з вами цілком, Єгоре Савелійовичу. Слухали тут Єгора — ось що дивно було! Слухали, на

ім'я та по батькові величали, власні відповіді зважували. Єгорові це не те щоб подобалося — він же не сподобатися прагнув!—а перевертало все в ньому. Він уже й чай не пив, а тільки ложечкою в склянці помішував і говорив те, що здавалося йому і потрібним і важливим:

— Людина відпочиває, звір відпочиває, нива відпочиває. Усім відпочивати належить не для задоволення, а щоб сили набратися. Щоб, значить, знову працювати, так? А коли так, то й ліс — він теж подрімати хоче. ВІД людей забутися, від сокир залікуватися, рани смолою залягти.