Не стріляйте білих лебедів - Сторінка 18

А ми знову — лико з нього. Порядок це? Непорядок. Неспокій це і липнякам цілковита смерть. Навіщо?

— З липняками повністю моя вина,— сказав Юрій Петрович.— На охоронні ліси цей дозвіл не поширюється.

— Не в тому річ, чия вина, а в тому, чия бідз...

Нонна Юріївна тихо, по-господарському Метушилася: чайку налити та хлібця підрізати. Слухала і Єгсіра, й лісничого, а сама примовкла. Як Колька.

— Багато липняка загинуло?

— Це є.— Єгор зітхнув, згадавши свій невдалий похід.— Гроші обіцяли, аякже... Сокир не зупиниш, коли півкарбованця за кілограм.

— Так,— зітхнув Чувалов.— Шкода. У старих книжках сказано, що в лісах наших була колись сила диких бджіл.

— Ми ж теє...— Єгор скосив око на Кольку, який уперто мовчав і знову зітхнув.— Ми теж по лико налаштувались. Ага. А як глянули, що в лісі від стовбурів біло, то й назад. І шкода, й соромно.

Як добре і спокійно було йому цього дня! І розмова точилася неквапливо, і новий лісничий здавався привітним, і сам Єгор Полушкін — розумним і цілком навіть самостійним дядьком. Колька, щоправда, сопів та хмурився, але на його похмуре сопіння Єгорові не хотілося звертати уваги: він беріг враження від зустрічі з лісничим і ніс їх додому неквапливо й обережно, наче боявся розхлюпати.

— Шаноблива людина лісничий новий,— сказав він Хари-тині, як спати лягли.— Проста, видно, душа і до серця чуйна.

— От на роботу йому тебе взяти б — оце чуйно.

— Ну, навіщо так, Тіно, навіщо?

Про те, щоб працювати в Юрія Петровича, Єгор навіть думати боявся. Тобто, звичайно, думав, оскільки мрія ця заповітна в ньому вже оселилася, але вголос висловлювати її не хотів. Не вірив він більше в своє щастя і навіть най-нездійсненніші мрії побоювався до якогось часу сполохати чи зурочити. І тому додав дипломатично:

— Він сюди не для роботи приїхав, а для туризму.

— А коли для туризму, то людям голови не мороч. А то знову на три ста прогоримо з туризмом з їхнім.

Дуже хотілося Єгорові захистити хорошу людину, але він тільки зітхнув і на другий бік повернувся. З жінкою сперечатися — безглуздя та й годі. Все одно останнє слово за нею залишиться.

А новий лісничий Юрій Петрович Чувалов, до вечора просидівши в Нонни Юріївни, іфо дня, природна річ, ні в який похід не пішов. І не тільки тому, що час був пізній, а й з міркувань, не зовсім поки що зрозумілих йому самому.

Усе почалося з проводів. Оскільки лісничий нагрянув у селище несподівано і від розголосу втримувався, то й ночувати пішов не до підлеглого Федора Іпатовича Бур'янова, а до директора школи за рекомендацією Нонни Юріївни. І Нонна Юріївна до цього директора того вечора його й проводжала.

З директором у Нонни Юріївни стосунки були добрі. З директором добрі, а з товаришами по школі, з викладацьким, як кажуть, колективом, ніяких стосунків не склалося. Тобто, звичайно, дещо склалось, але й не те і не так, як хотілося б Нонні Юріївні.

Треба сказати, що зустріли молоду вчительку, яка прибула в селище з міста Ленінграда, і по-доброму й по-родинному. Кожен допомогти поривався й допомагав — і ділом і порадою. І все було втішно аж до урочистого вечора напередодні 8 Березня. Свято це відзначалось особливо, оскільки, крім директора, чоловіків у школі не було, і Міжнародний жіночий день був воістину жіночий. Усі до цього вечора заздалегідь і в глибокій таємниці шили собі вбрання.

А Нонна Юріївна в брючному костюмі. Ні, не заради демонстрації, а тому що щиро вважала цей костюм вершиною власного гардероба, одягала його до цього один раз, на випускний інститутський вечір, і всі дівчата тоді їй заздрили. А тут вийшов конфуз і міцно стулені губи.

— Не недільник у нас, любонько, а свято. Наше, жіноче. Міжнародне, між іншим.

— А як на мене, це ошатно,— пробелькотала Нонна Юріївна.— І сучасно.

— Щодо сучасності вам, звісно, видніше, тільки коли ви в цій сучасності дозволяєте собі на урочистому вечорі з'являтися, то вибачайте. Ми тут, виходить, не доросли.

Нонна Юріївна до дверей подалася, директор — за нею. Наздогнав на третьому повороті.

— Ви даремно, Нонно Юріївно.

— Що даремно? — схлипнувши, спитала Нонна Юріївна.

— Даремно так реагуєте.

— А вони не даремно реагують?

Директор промовчав. Ішов поруч з розгніваною дівчиною, думав, що слід сказати. Сказати слід було стосовно прикладу, яким зобов'язаний бути педагог, стосовно буржуазних віянь чужої нам моди й таке інше. Слід було все це сказати, але сказав він це сам собі, а вголос повідав зовсім інше:

— Та заздрять вони вам, Нонно Юріївно! Так, знаєте, зовсім по-жіночому. Ви молода, фігура у вас, пробачте, звичайно. А в них турботи, сім'ї, чоловіки, господарство, а ви — завтрашній ранок. Тож пощадіть ви їх великодушно.

Нонна Юріївна глянула крізь слізки і всміхнулася:

— А ви хитрий!

— Страшенно,—сказав директор.

На вечір Нонна Юріївна не повернулася, але з директором заприятелювала. Навіть іноді на чай заходила. І тому вела зараз до нього лісничого без попередження.

А вечір теплий випав і сором'язливий. Віддалік, біля клубу, музику витинали, в небі хмари рожевіли. А вітру не було, каблучки Нонни Юріївни з особливою чіткістю постукували по дощаних тротуарах.

— Тихо ж як у вас,— сказав Чувалов.

— Тихо,— згодилася Нонна Юріївна.

Не клеїться у них розмова. Чи лісничий з дороги притомився, чи Нонна Юріївна від розмов відвикла, чи ще якась причина, а тільки йшли вони мовчки, мучилися через власну німоту, а побороти її і не намагалися. Видавлювали з себе слова, як пасту з тюбика: якраз зубки почистити.

— Нудно тут, мабуть?

— Ні, що ви. Роботи багато.

— Але ж тепер канікули.

— Яз невстигаючими працюю: знаєте, пишуть погано, з помилками.

— До Ленінграда не збираєтесь?

— Може, ще поїду. Маму провідати.

І знову—півсотні кроків мовчки. Наче засвічені свічки поперед себе несли.

— Ви самі цю глушину вибрали?

— Н-ні. Призначили.

— Але ж, напевно, могли б і в інше місце призначити?

— Діти — скрізь діти.

— Цікаво, а ким ви мріяли стати? Невже вчителькою?

— У мене мама — вчителька.

— Виходить, фамільна професія?

Розмова ставала пишною, і Нонна Юріївна воліла не відповідати. Юрій Петрович відчув це, в душі назвав себе індиком, але мовчати йому вже не хотілося. Щоправда, він не дуже вмів теревенити з малознайомими дівчатами, але йти мовчки було б зовсім нерозумно.

— Літературу викладаєте?

— Так. А ще веду молодші класи: вчителів не вистачає.

— Читають ваші вихованці?

— Не всі. Коля, наприклад, багато читає.

— Коля — серйозний хлопчина.

— їм важко живеться.

— Велика сім'я?

— Нормальна. Батько в нього дивний трохи. Ніде вжитися не може, мучиться, страждає. Тесляр гарний і людина гарна, а з роботою нічого в нього не виходить.

— Чого ж так?

— Коли людина незрозуміла, то найпростіше назвати його диваком. Ось і Єгора Савелійовича бідоносцем просто у вічі звуть, ну, а Коля дуже боляче переживає це. Пробачте.

Нонна Юріївна зупинилася. Спершись на огорожу, довго й старанно витрушувала з туфель пісок. Піску, щиро кажучи, зовсім небагато набилося, але те, що спало їй на

думку, вимагало сміливості, і саме її й збирала в собі Нонна Юріївна. І слів добирала, щоб викласти цю думку краще.

— Ви самі на Чорне озеро збираєтеся? — Сказала і злякалася: подумає ще, що нав'язується. І додала зовсім уже невлад: — Страшно одному. І нудно. І...

І замовкла, бо пояснення завели її зовсім не в той бік. І з відчаю бовкнула без усякої дипломатії:

— Візьміть Полушкіна на підмогу. Його відпустять: він різноробом тут значиться.

— Знаєте, я й сам про це думав.

— Справді? — Нонна Юріївна всміхнулася з явним полегшенням.

— Слово честі.— Юрій Петрович теж усміхнувся. І теж чомусь з полегшенням на душі.

А по щирості — до її ніякових натяків ні про якого Єгора Полушкіна лісничий і не думав. Він багато й часто блукав лісами сам, цінував самотність, і ніякі помічники йому не були потрібні. Але захотілося раптом зробити щось приємне цій сором'язливій і незграбній маминій доньці, яка покірливо й чесно виконувала свій обов'язок у далекому селищі. І, побачивши, як спалахнуло її обличчя, додав:

— І хлопчину з собою прихопимо, якщо захочете.

— Дякую,— сказала Нонна Юріївна.— Знаєте, мені іноді здається, що Коля стане поетом. Або художником.

Тут вони нарешті дісталися до вкритої бляхою директо-рової хати, і розмова сама по собі урвалася. Виникла вона випадково, розвивалася болісно, але Юрій Петрович її запам'ятав. І, може, саме тому.

Передавши нового лісничого з рук до рук директорові, Нонна Юріївна відразу ж побігла додому, бо їй дуже хотілося про щось подумати, тільки вона ніяк не могла зрозуміти, про що саме. А директор розшурував самовар і півночі розважав Чувалова розмовами, особливо наголошуючи на те, що без допомоги лісництва школі та вчителям буде дуже сутужно з дровами. Юрій Петрович згоджувався, чаював і весь час бачив худеньку дівчину у великих солідних окулярах. І всміхався недоречно, згадуючи її дивну фразу: "Ви самі на Чорне озеро збираєтеся?"

Уранці він зайшов до контори й домовився, що для ознайомлення з водоохоронним масивом йому, лісничому Чува-лову, відрядять різнороба Полушкіна як підсобну силу строком на один тиждень.

Усміхалися в конторі до нового лісничого. Воно й зрозуміло: адже край північний, а зими хуртовинні.

— Полушкіна чудово знаємо. З вибриками!

— Метушливий він чоловік, товаришу лісничий. Не радимо: надто метушливий!

— Мотора втопив, уявляєте?

— Кажуть, сп'яну.

— Кажуть чи бачили? — мимохідь спитав Чувалов, розписуючись у добровільній згоді на одержання метушливого мужика Єгора Полушкіна з усіма його вибриками.

— Брехня — вона попереду людини...

— Брехня попереду собаки. Та й то, коли собака цей позаочі брехати вчений.

Спокійно висловився. Але так спокійно, що конторські діячі до вечора у власній конторі пошепки розмовляли.

А Юрій Петрович з контори подався до Нонни Юріївни. Вона тільки встала, зустріла його в халатику і знітилася до оніміння:

— Пробачте, я...

— Гайда з нами на Чорне озеро,— сказав він замість "здрастуйте".— Треба ж вам, викладачеві, знати тутешні визначні місця.

Вона нічого відповісти не встигла, та він і не чекав відповіді. Кинув на ґанок рюкзак, спитав діловито:

— Де Полушкін живе? Гаразд, ви поки що збирайтесь, а я по нього збігаю. І по хлопчину!

І справді побіг.