Не стріляйте білих лебедів - Сторінка 2

До хлоп'ят тягся, до старших. В очі зазирав, усміхався — і всьому вірив. Що не збрешуть, що не вигадають — вірив зразу ж. Кліпав очима, дивувався:

— Еге-е?

Простодушності в цьому "еге-е?" на пів-Росії вистачило б, якби в ній потреба була. Але попиту на простодушність чогось поки що не було, на інше попит був.

— Колько, ти чого тут сидиш! Татка твого самоскидом переїхало, кишки з рота повилазили!

— А-а!..

Біг кудись Колька, кричав, падав, знову біг. А дядьки реготали:

— Та куди ж ти, куди? Живий він, татко твій. Жартуємо ми так, хлопче. Жартуємо, зрозумів?

Щасливий, що все добре закінчилося, Колька забував ображатись, а тільки радів. Дуже радів, що татко його живий і здоровий, що не було ніякого самоскида і що кишки у татка на місці: в животі, де й мають бути. І тому дзвінкіше за всіх сміявся, від щирого серця.

А загалом нормальне хлоп'я було. В річку з обриву пірнав і ластівкою, і сокиркою. В лісі не блукав і не боявся. Собак щонайзліших двома словами вгамовував, гладив, за вуха їх скуб як хотів. І пес на ланцюгу, піни з іклів не скинувши, кімнатною собачкою біля ніг його ластився. Діти дуже дивувались, а дорослі пояснювали:

— Батько в нього собаче слово знає. Правда тут була: Єгора собаки теж не чіпали.

І ще Колька терплячий ріс. Якось з берези зірвався (шпаківню вішав, та гілка надломилась), до землі крізь усі сучки прошугнув, і нога набік. Ну, вправили, звичайно, шви на бік наклали, йодом вимазали від голови до ніг — тільки кректав. Навіть лікарка здивувалась:

— Ач, хлопчачок з кулачок!

А потім, коли зрослося все та зажило, Єгор на подвір'ї почув: реве синок у сарайчику (Колька спав там, коли сестричка народилася, горласта надто вродилась — уся в матінку). Заглянув: Колька лежав на животі, тільки плечі тряслися.

— Ти чого, синку?

Колька підняв зарюмсане обличчя, губи смикалися.

— Ункас...

— Що?

— Ункаса вбили. В спину ножем. Хіба ж можна — в спину?

— Якого Ун... Ункасу?

— Останнього з могікан. Найостаннішого, татку!.. Наступної ночі батько й син не спали. Колька ходив по

сарайчику і складав вірш: "Ункас за ворогом побіг, аби в бою зустрітися. Догнав й почав з ним битися".

Далі вірш не виходив, але Колька не здавався. Він метався в тісному проході між стосом дров і тапчаном, бурмотів якісь слова й розмахував руками. За дощаною стіною зацікавлено рохкало порося.

А Єгор сидів у кухні в кальсонах та бязевій сорочці й, ворушачи губами, читав книжку про індіанців. Над дивними іменами шуміли знайомі сосни, під таємничою пірогою кидалася така сама риба, а томагавком можна було знічев'я наколоти до самовара скіпок. І через те Єгорові вже здавалося, що історія ця відбувалася не в далекій Америці, а тут, десь на Печорі або на Вичегді, а хитрі імена придумані просто так, щоб дужче захоплювало. З сіней тягло нічною прохолодою, Єгор сукав змерзлими ногами й читав, старанно водячи пальцем по рядках. А через кілька днів, подужавши нарешті цю найтовщу в своєму житті книжку, сказав Кольці:

— Хороша книжка.

Колька підозріло схлипнув, і Єгор уточнив:

— Про славних чоловіків.

Взагалі Кольчині сльози недалеко були сховані. Він плакав через чуже горе, через жіночі пісні, від книжок та від жалощів, але сліз цих дуже соромився і тому намагався ревти на самоті.

А от Вовка — одноліток, двоюрідний братик — тільки від кривди ревів. Не від болю, не від жалощів—від кривди. Дуже плакав, аж тіпати його починало. І ображався часто, іноді ні з того ні з сього ображався.

Вовка книжок читати не любив: йому на кіно гроші давали. Кіно він дуже любив і дивився все підряд, а коли про шпигунів, то й по тричі. І розповідав:

— А він йому — хрясь, хрясь! Та в здухвину, в здух-вину!..

— Боляче, мабуть! —зітхав Колька.

— Дурень! Та це ж шпигуни.

А ще у Вовки була мрія. У Кольки, приміром, мрія щодня була інша, а у Вовки — одна на всі дні:

— Аби оце гіпноз такий відкрити, щоб усі-всі поснули. Ну всі! І тоді я у кожного по карбованчику взяв би.

— Чого ж тільки по карбованчику?

— А щоб не помітив ніхто. У кожного по карбованчику— це ого! Знаєш, скільки) Тисячі дві, напевно.

Оскільки грошей у Кольки зроду не бувало, він про них і не думав. І мрії у нього тому були безкоштовні: про подорожі, про звірів, про космос. Легкі мрії були, невагомі.

— Добре було б живого слона побачити. Кажуть, у Москві слон щоранку вулицею ходить.

— Безплатно?

— Та вулицею ж.

— Брешуть. Безплатно нічого не буває.

Вовка солідно говорив, як сам Федір Іпатович. І дивився так само: прищулюючи очі. Якось особливо прищулюючи, по-бур'янівському. Федорові Іпатовичу це подобалося:

— Ти, Вовко, наскрізь дивися. Зверху все брехня.

Вовка й намагався дивитися наскрізь, але Колька все-таки з братиком товаришував. Не сперечався, не бився, але, щиро кажучи, особливо й не-слухався. Якщо вже дуже Вовка наполягав — ішов від нього. Одного не прощав тільки: коли той з батька його, з Єгора Полушкіна, підсміювався. Тут і до крайнощів часом доходило, але мирилися швидко, все ж таки рідна кров.

А про слона, який щоранку в Москві вулицями ходить, Кольці батько розповідав. Де вже він про цього слона довідався, невідомо, бо телевізора в них не було, а газет

Єгор не читав, але говорив точно, і Колька не мав сумніву. Коли татко сказав — то так воно і є.

А взагалі слонів вони тільки на малюнках бачили і один раз у кіно. Там показували цирк, і слон стояв на одній передній нозі, а потім дуже кумедно кланявся і хляпав вухами. Цілу добу вони тоді про слонів говорили.

— Розумна тварина.

— Тату, а в Індії орють ними?

— Ні.— Єгор не дуже знав, що роблять слони в Індії, але прикидав.— Здоровий він надто для оранки. Плуга висмикне.

— А що ж вони там роблять?

— Ну як — що? Усе важке. На лісозаготівлі, приміром.

— От коли б нам сюди слона, га, тату? Він би штабелі вантажив, рудостояк, пиловочник.

— Ага-a. Жере багато. Сіна не настачиш.

— А в Індії ж як?

— Так у них з кормами порядок. Літо цілий рік: траву хоч двадцять разів коси.

— І валянки не потрібні, еге, тату? Ото краса яка, мабуть!

— Ба ні! У нас таки краще. У нас — Росія. Країна найчудовіша.

— Най-най?

— Най, синку. Про неї пісні співають по всій землі. І всі іноземні люди нам заздрять.

— Виходить, ми щасливі, тату?

— Тут ніяких сумнівів. Це точно.

І Колька не мав сумніву: коли татко сказав, значить, так воно і є. Тим більше, що сам Єгор ревно в це вірив. Ну, а коли вже Єгор у щось там вірив ревно, то й говорив про це особливо, і думки своєї не змінював, і навіть із самим Федором Іпатовичем сперечався сильно.

— Дурний ти чоловік, Єгоре, коли таке мелеш. Ну, яка на тобі сорочка? Ну скажи.

— Синя.

2 Б. Васильєв

17

— "Синя"! Паскудна на тобі сорочка: тричі випереш — і ганчірка. А в мене — закордон. Виправ, струснув — і прасувати не треба, і як нова!

— А мені й у цій добре. Вона до тіла ближче.

— Ближче! Твоєю сорочкою рибу ловити з руки: до вітру вона ближче, а не до тіла.

— А ти скажи, Федоре Іпатовичу, з тебе в пітьмі, як сорочку скидаєш, іскри сиплються?

— Ну?

— Ось. Бо — чужа вона, ота твоя сорочка. І від противності електрику виробляє. А в мене з сорочки жодної іскорки не впаде. Бо своя, до тіла горнеться, лащиться.

— Бідоносець ти, Єгоре. Далебі, бідоносець! Природа обділила.

— Авжеж. Значить, так, раз воно не інак... Усміхався Єгор. Спокійно усміхався. А Колька обурювався. Люто обурювався, але при старших не смів: при старших сперечатися — батька ганьбити. На самоті обурювався:

— Ти чого змовчуєш, тату? Він тебе по-всякому, а ти змовчуєш.

— Лайливих, Колю, сон не любить. Тяжко сплять вони. Кидаються. Отакечки, синку.

— Через м'ясо вони кидаються! — сердився Колька. Сердився він тому, що Єгор брехав. Брехав, сопів при

цьому, очі ховав. Колька цього не любив. Не любив батька ось такого, жалюгідного. І Єгор розумів, що син соромиться його і мучиться через цей сором, і мучився сам.

— Авжеж. Значить, так, раз воно не інак...

А муки всі ці, сором денний і опівнічний, жінчина лайка та сусідські посмішечки—всі від одного кореня йшли, і коренем тим була Єгорова трудова діяльність. Не вдалася вона у нього, діяльність ця, на новому місці, наче враз застопорило її, наче враз руки Єгорові відмовили чи тяма в гості втекла. І бідував Єгор, і лихоманило його, і вночі спав він значно гірше, ніж лайливий Федір Іпатович.

— Керувати тобою треба, Єгоре. Керувати! Зате був Колька. Ні в кого такого Кольки не було. Хлопчака такого чистоокого!..

З

Не вдалася у Єгора Полушкіна на новому місці звична робота. Щоправда, перші два місяці, коли сокиркою для Федора Іпатовича від сонечка до сонечка подзвонював, усе начебто нормально йшло. Федір Іпатович хоч і керував ним, проте в потилицю не підштовхував, про свою користь дбаючи. Майстра квапити не можна: майстер сам собі голова, це кожний господар зметикує. І хоча й бігав навколо та нуртував кров, а особливо підганяти не наважувався. І Єгор працював, як серце веліло: де налягти, де перепочити, а де й відійти, сісти на колоді, на роботу збоку глянути. Та не квапливо, не в задишці — спокійно, уважно, на три цигарки. За цю роботу годували його з родиною щодень, штани старі дали та хатчину. Загалом, Єгор не ремствував, не ображався: за законом, за домовленістю все було зроблено. Півмісяця він у новому житлі влаштовувався, тиждень радів, а потім пішов роботу шукати. Не заради домівки та зручності родича — заради хлібця.

Тесляр є тесляр: за ним завжди робота бігає—не він за роботою. Тим більше, що все селище працю Єгорову бачило, та й півень той, його сокирою зроблений, з гребеня на весь білий світ кукурікав. Отож узяли Єгора, можна сказати, з поясним поклоном у теслярську бригаду місцевої будівельної контори. Взяти взяли, та через півмісяця...

— Полушкін! Ти скільки днів стіну лизатимеш?

— Таж це... Дошка до дошки не прилягає.

— Ну й хрін з ними, з дошками! Тобі, чи що, тут жити? У нас план горить, преміальні...

— Таж для людей...

— Злазь із риштовання. Давай на новий об'єкт!

2*

19

— Таж щілини.

— Злазь, тобі кажуть!..

Злазив Єгор. Злазив, ішов на новий об'єкт, соромлячись оглянутися на власну роботу. І з нового об'єкта теж злазив під соковиту бригадирову лайку і знову кудись ішов, на якийсь найновіший об'єкт, знову робив щось десь, сокирою цюкав, і знову тягли його, не даючи можливості зробити так, щоб не мучила совість.