Не стріляйте білих лебедів - Сторінка 3

А через місяць раптом шпурнув Єгор казенні рукавиці, взяв власну сокиру і притюпав додому за п'ять годин до кінця роботи.

— Не можу я там, Тінушко, ти вже не гнівайся. Не робота в них — метушня якась.

— Ох горе ти моє бідоносцю юродивий!..

— Авжеж. Значить, так, раз воно не інак.

Подався він в іншу бригаду, потім в іншу контору, потім ще кудись. Поневірявся, знемагав, лайку зносив, але цієї поскаківської роботи терпіти ніяк не міг навчитись. І мотало його по об'єктах та бригадах, поки не перебрав він усі, що були в селищі. А як перебрав, то й відступився: в різнороби пішов. Тобто куди пошлють та що звелять.

І тут, однак, не все у нього рівно виходило. У травні — тільки земля зітхнула — призначили його траншею під каналізацію копати. Виконроб особисто мотузкою трасу йому відбив, кілків навтикав, щоб лінія була, по лопаті глибину позначив:

— Ось до цього місця, Полушкін. І щоб по ниточці.

— Ну, розуміємо.

— Грунт в один бік вали, не розкидай.

— Ну, таж...

— Норми не задаю: чоловік ти совісний. Але щоб...

— Нема вам тут чого турбуватися.

— Ну, гаразд, Полушкін. Починай.

Поплював Єгор на руки, почав. Землиця соковита була, запашна, лопату приймала легко й до полотна не липла. І тягло від неї таким рідним, таким лагідним, таким добрим теплом, що Єгорові стало раптом радісно й на душі затишно. І копав він з таким старанням, завзяттям та втіхою, з якими працював колись у рідному сільці. А тут травневе сонечко, горобці пустують, синь небесна та повітря дзвінке! І тому Єгор, про перекури забувши, і дно вигладжував, і стіночки обрізав, і траншея за ним ледве встигала.

— Молоток ти, Полушкін! — бадьоро сказав виконроб, який заглянув через три години ради заспокоєння.— Не копаєш, а пишеш, розумієш!

Писав Єгор препогано і тому похвалу начальства не зовсім зрозумів. Але тон уловив і наддав щосили, аби тільки догодити хорошій людині. Коли виконроб з'явився в кінці робочого дня, щоб закрити наряд, його зустріла траншея триденної довжини.

— Три зміни рвонув! — здивувався виконроб, ідучи вздовж канави.— В передовики виходиш, товаришу Полушкін, з чим я тебе й...

І замовк, бо рівна, як шнур, траншея робила навкруг нічим не примітної купини акуратну петлю і знову бігла далі, пряма, як стріла. Не вірячи власним очам, виконроб довго дивився на загадкову петлю і не менш загадкову купину, а потім поштрикав у неї пальцем і спитав майже пошепки:

— Це що?

— Мурахи,— пояснив Єгор.

— Які мурахи?

— Такі... теє... Руді. Родина, значить. Господарство у них, дітки, А в купині, значить, дім.

— Дім, виходить?

— От я, значить, як побачив, то й подумав...

— Подумав, виходить?

Єгор не вловив рефрену, що став уже зловісний. Він був дуже гордий справедливо заслуженою похвалою і власною ініціативою, яка дозволила в недоторканності зберегти мурашник, що випадково потрапив у колію комунального будівництва. І тому пояснив натхненно:

— Чого ж даремно руйнувати? Краще я кругом обкопаю...

— А де я тобі криві труби візьму, про це ти не подумав? На чиїй шиї я чавунні труби зігну? Не збагнув?.. Ах ти, розтудить твою...

Про петлю навкруг мурашиної купини виконроб роздзвонив усім, кому міг, і проходу Єгорові не стало. А втім, він ще терпів за великою своєю звичкою до терпіння, ще ласкаво усміхався, а Колька ходив геть увесь у синцях та подряпинах. Єгор відразу помітив ті синці, але сина не чіпав, зітхав тільки. А через тиждень учителька прийшла.

— Ви Єгором Савелійовичем будете?

Нечасто Єгора по батькові величали, ох, нечасто! А тут миршавка, дівчисько, а — шанобливо.

— Знаєте, ваш Коля п'ятий день до школи не ходить.

— Як так вийшло?

— Мабуть, образив його хтось, Єгоре Сзвелійовичу. Спочатку він бився дуже, а потім зник. Я його вчора на вулиці зустріла, хотіла розпитати, але він утік.

•— Нешанобливо.

— Ви поговоріть з ним, Єгоре Савелійовичу. Ласкавень-ко, будь ласка: він хлопець чуйний.

— Звісно, як ведеться. Спасибі за турботу вашу. Пізнього вечора, коли у вікнах засвітилися телеекрани,

Єгор застав Кольку в сарайчику. Колька удав був, ніби спить, засопів краще, ніж те порося, але батько будити його не став, а просто сів на тапчан, дістав кисет і почав скручувати цигарку.

— Вчителька твоя приходила допіру. Ввічлива людина. Примовк Колька. І порося теж принишкло.

— Ти її не тривож, синку, не турбуй. У неї, мабуть, і без нас клопоту чимало.

Повернувся Колька, сів, очі витріщив. Злющі очиська, сухі.

— А я Тольці Безуглову зуба вибив!

— Ай-ай! Чого ж отак?

— А сміється.

— Ну то й добре. Плакати недобре. А сміятися — хай собі.

— Так з тебе ж! З тебе!.. Як ти труби гнув навкруг мурашника.

— Гнув,— признався Єгор.— А що чавунні не гнуться, цього не дотумкав. Шкода, розумієш, мурах тих: родина, дітки, місце обжите.

— Ну, а що, крім сміху того, що? Все одно ж канаву випрямили, тільки даремно ославився.

— Не те, синку, що ославився, а те, що...— Єгор зітхнув, помовчав, збираючи докупи розсипані думки.— Чим, думаєш, робота тримається?

— Головою!

— Отож. І головою, і руками, і вправністю, а головне — серцем. До серця вона — людина гори зрушить. А вже коли так ото, заради хлібця, то й не липне вона до рук. Не дається, синку, втікає кудись. І руки тоді — як крюки, і голова — наче порожній чавунець. І не дай тобі боже, синку, в місці своєму помилитися. Позаяк місце все визначає для серця. А я тут, видно, не на місці: не лежить душа, наїжачується. І гамірно тут, і люди засмикані, і начальство весь час поспішає кудись, весь час підганяє, підштовхує та погейкує. І виходить, Колю, виходить, що я себе трошки загубив. І як знайти, не придумаю, не зміркую. Ніяк не придумаю — ось головне. А що сміються, то хай собі сміються на здоров'я. На людей, синку, ображатися не треба. Останнє це діло — носити в серці образу на людей. Най-останніше.

Говорив він це синові не для науки, а по совісті. Сам він на людей ображатися не вмів, образи прощав щедро й навіть на виконроба того, який на все селище його ославив і від роботи привселюдно відсторонив, ніякого зла не таїв. Здав чергові казенні рукавиці і знову пішов у відділ найму.

— Ну що мені з тобою, Полушкін, робити? — зітхав начальник.— І тихий ти, і старанний, і непитущий, і сім'ю ж маєш, а на одному місці більше двох тижнів не тримаєшся... Куди тебе тепер...

— Воля ваша,— сказав Єгор.— Яке буде розпорядження.

— Розпорядження!..— Начальник довго сопів, чухав потилицю.— Слухай, Полушкін, тут у нас човнова станція на ставу відкривається. Може, човнярем тебе, га? Що скажеш?

— Можна,— сказав Єгор.— І веслувати вміємо, й конопатити, й смолити. Це можна.

Минулого літа річку під селищем загатили. Розлилася, вибалочки затопила, рогом до лісу підібралася: до того, останнього, що навкруг Чорного озера ще зберігся. Ожили старі зруби, березняком закучерявились, ялинником та сосняком наїжачились. І вже не тільки свої, селищні,— з центру туристи наїжджати почали. Начебто з самої навіть Москви.

Ось тоді й зрозуміло місцеве начальство свою вигоду. Туристові, а особливо столичному, що треба? Природа йому потрібна. За нею він серед асфальту та багатоповер-ховок своїх бетонних з осені тужити починає, бо відрізаний він від землиці каменем. А камінь — він не просто душу холодить, він трясе її без передиху, позаяк не здатний камінь гуркіт вуличний погасити. Це тобі не дерево, тепле та багатотерпеливе. І гуркіт той міський, шарахаючись від каменів та бетону, метається вулицями та провулками, проникає у квартири й мотає беззахисне людське серце. І вже немає цьому серцю спокою ні вдень ні вночі, і тільки уві сні бачить воно росяні світанки та прозорі присмерки. І мріє людська душа про спокій, як шахтар після зміни про миску борщу та шматок чорного хлібця.

Але чистою природою городянина теж не візьмеш. По-перше, мало її, чистої, залишилось, а по-друге, балуваний він, турист той. Він метушитися звик, поспішати кудись і просто так над річечкою якоюсь від сили дві години висидить, а потім або тоанзистор запустить на всю котушку, або, не дай боже, по півлітра потягне. А де півлітра, там і друга, а де друга, там і неподобства. А щоб нічого цього не спостерігалося, потрібно туриста відволікти. Треба човна йому підсунути, риболовлю організувати, гриби-ягоди, зручності якісь. І дві вигоди: неподобства менше та грошва з туристської кишені в місцевий бюджет усе ж таки просочиться, бо за розваги та за зручності кожен свою копійчину викладе. В цьому, будь ласка, не майте сумнівів.

Усі ці пояснення Єгор дістав од завідувача човнової станції Якова Прокоповича Сазанова. Чоловік був літній, дуже життям стомлений: і говорив тихо, і дивився просто. Був він у минулому бригадиром на лісовирубі, та якось спло-хував: під здоровенну сосну попав як стояв. Півроку потім по лікарнях валявся, поки все в ньому на попередні місця не повернулося. А як оклигав трохи, то й призначили його сюди, на човнову станцію.

— Яка твоя, Полушкін, буде турбота? Твоя турбота — це насамперед ремонт. Щоб був лад: банки на місці, настили придатні, весла в порядку і води щоб у човнах не більше кухля.

— Сухо буде,— запевнив Єгор.— Ясно-зрозуміло нам.

— Яка твоя друга турбота? Твоя друга турбота — пристань. Щоб чисто було, як у хаті в совісної господині.

— Це ми розуміємо. Хоч їжте з неї, з пристані тієї, так зробимо.

— їсти з пристані забороняю,— стомлено сказав Яків Прокопович.— Під навісом столики організуємо і рундук без напоїв. Ну, може, чай. А то втопиться хто — затягають.

— А якщо своє привезуть?

— Своє нас не стосується: вони люди вільні. Однак коли дві своїх, доведеться відмовити.

— Ага!

— Але — ввічливо.— Яків Прокопович поважно підніс пальця: — Ввічливість — ось третя твоя турбота. Турист — народ нервовий, хворий, можна сказати, народ. І з ним треба ввічливо.

— Це вже неодмінно, Якове Прокоповичу. Це вже буде точно.

З завідувачем розмовляти було легко: не горлав, не матюкався, не гнав. Розумні речі розумним голосом говорив.

— Човни, коли напрокат, це я відпускати буду. А якщо перевезти на той бік підрядять, тоді тобі йти. Пристанеш, де звелять, допоможеш речі вивантажити і відчалиш, аж коли спасибі скажуть.

— До спасибі, значить, чекати?

— Ну, це я для прикладу, Полушкін, для прикладу. Скажуть: вільний, мовляв, то й відчалюй.

— Ясно-зрозуміло.

— Головне тут — допомогти людям.