Немезида - Сторінка 40

Я була глибоко віддана їй. І вона любила мене.

— Одна людина зовсім недавно мені сказала, що любов — страшне слово. Ви дуже любили Вериті. Вона означала для вас усе на світі. І вона була вам віддана, поки хтось інший не прийшов у її життя. Любов іншого виду прийшла в її життя. Вона закохалася у хлопця, у молодого чоловіка. Не дуже морального, не вельми привабливого, у хлопця сумнівної поведінки, проте вона кохала його, а він кохав її, і вона захотіла втекти. Вона захотіла скинути із себе пута тієї любові, якими ви обплутали її. Вона хотіла жити нормальним жіночим життям. Жити з чоловіком, якого вона сама собі обере, і мати від нього дітей. Вона хотіла нормального шлюбу й нормального щастя.

Клотільда зрушила з місця. Вона підійшла до стільця й опустилася на нього, не відриваючи погляду від міс Марпл.

— Схоже, ви все розумієте дуже добре, — сказала вона.

— Так, я розумію.

— Те, що ви кажете, правда, я не заперечую. Та й не має значення, заперечуватиму я чи ні.

— Справді, не має, — сказала міс Марпл. — Тут ви маєте слушність. Це не має ваги.

— Чи знаєте ви, — і чи можете ви собі уявити, — як я страждала?

— Так, — сказала міс Марпл. — Можу собі уявити. Я ніколи не нарікала на свою уяву.

— Чи можете ви уявити собі мій біль, коли я думала, що можу втратити істоту, яку любила понад усе на світі. І я повинна була віддати її мерзенному, розбещеному злочинцеві. Чоловікові, що був негідний моєї чарівної, моєї прекрасної дівчини. Я повинна була цьому перешкодити. Я повинна була. Повинна.

— Атож, — сказала міс Марпл. — Ви вирішили краще вбити дівчину, ніж відпустити її. Вбили тому, що ви дуже любили її.

— Невже ви думаєте, я могла таке зробити? Невже думаєте, я могла задушити дівчину, яку любила? Невже думаєте, я могла розбити їй голову, спотворити обличчя? Лише порочний, розбещений чоловік міг це зробити.

— Ні, — сказала міс Марпл, — ви не могли такого зробити. Ви її любили й ви не могли так познущатися з її тіла.

— Тож ви самі тепер бачите, що мелете нісенітницю.

— Ви калічили не її. Ви спотворили обличчя дівчині, якої не любили. Вериті досі тут, хіба ні? Вона лежить у саду. Я не думаю, що ви її душили. Ви просто вкинули їй у каву або молоко завелику дозу снодійних пігулок. А коли вона померла, померла, не відчувши болю, винесли її в сад і з цеглин обваленої теплиці зробили для неї склеп під підлогою й накрили його, а потім посадили там повзучу рослину, що розквітає білими квітами, і вони цвітуть там, із кожним роком створюючи все густіші й густіші хащі. Вериті залишилася тут із вами. Ви так і не дозволили й ніколи вже не дозволите їй піти.

— Ви ідіотка! Ви божевільна стара ідіотка. Невже ви сподіваєтеся, що я вас звідси випущу, аби ви комусь стали розповідати цю історію?

— Гадаю, що так, — сказала міс Марпл. — Хоч і не можу бути цілком певна. Адже ви сильна жінка, набагато сильніша, ніж я.

— Я рада, що ви розумієте бодай це.

— І докори сумління вас, звичайно, не мучитимуть, — сказала міс Марпл. — Коли ти вбив людину, то вбити ще одну людину для тебе вже не проблема. Я спостерігала це протягом усього свого життя й знаходила цьому підтвердження в кожному злочині, з яким мені доводилося мати справу. Ви вбили двох дівчат, чи не так? Ви вбили дівчину, яку любили, і ви вбили ще одну дівчину.

— Я вбила бридку волоцюжку, неповнолітню повію. Нору Брод. Як ви довідалися про неї?

— Я багато думала, — сказала міс Марпл. — Спостерігаючи за вами, я не могла повірити, що ви були спроможні задушити й спотворити дівчину, яку любили. Але майже в той самий час зникла ще одна дівчина, дівчина, чийого тіла так і не знайшли. І я дійшла висновку, що тіло знайшли, але вони не знали, що то було тіло Нори Брод. Воно було в одязі Вериті, Вериті впізнала в ньому особа, до якої насамперед треба було звернутися, особа, яка знала ту дівчину краще, аніж будь-хто. Вас викликали й запитали, чи знайдене тіло належало Вериті. Ви впізнали його. Ви сказали, що знайдений труп був тілом Вериті.

— І навіщо мені було це робити?

— Бо ви хотіли, щоб хлопця, який забрав від вас Вериті, хлопця, якого вона кохала і який кохав її, ви хотіли, щоб його звинуватили у вбивстві. І тому заховали друге тіло в такому місці, де його було б дуже нелегко знайти. І ви знали, що коли його знайдуть, то подумають не про ту дівчину. Вам треба було домогтися, щоб тіло було впізнане так, як вам хотілося. Ви вдягли його в одяг Вериті, поклали там її сумочку, один або два листи, браслет, хрестик на ланцюжку — і ви спотворили обличчя вбитої дівчини. А тиждень тому ви вчинили ще одне вбивство, убивши Елізабет Темпл. Ви вбили її тому, що вона приїхала в цю місцевість, і ви боялися, що Вериті могла щось розповісти їй або написати в листі, і ви подумали, що коли Елізабет Темпл зустрінеться з архідияконом Брабазоном, вони можуть об'єднати те, що обоє знали, і наблизитися до істини. Треба було перешкодити Елізабет Темпл зустрітися з архідияконом. Ви дуже сильна жінка. Ви могли скотити згори той камінь. Це, певно, коштувало вам неабияких зусиль, але ви дуже сильна жінка.

— Досить сильна, щоб позбутися й вас, — сказала Клотільда.

— Не думаю, — сказала міс Марпл, — що вам дозволять убити й мене.

— Що ви хочете цим сказати, ви, жалюгідна й зморшкувата стара нікчемо?

— Я й справді стара та квола жінка, у якої залишилося дуже мало сили в руках та ногах. Дуже мало сили будь-де. Але не забувайте, що я, у якомусь розумінні, представниця правосуддя.

Клотільда засміялася.

— І хто ж мені перешкодить покінчити з вами?

— Мій янгол-охоронець, я думаю.

— То ви покладаєте свої сподівання на янгола-охоронця? — сказала Клотільда й засміялася знову.

Вона підступила до ліжка.

— А може, навіть два янголи-охоронці, — сказала міс Марпл. — Містер Рейфаєл умів усе передбачити.

Вона ковзнула рукою під подушку й дістала звідти свисток, який приклала до губів. То був свисток не зовсім звичайний. Його різкий свист почув би полісмен, якби він був навіть у протилежному кінці вулиці. Дві події сталися майже водночас. Двері до кімнати відчинилися. Клотільда обернулася. У дверях стояла міс Бароу. У ту ж таки мить відчинилися двері великої шафи на одяг, і звідти вийшла міс Кук. На обличчях обох жінок був вираз суворого професіоналізму, що так суперечив їхньому вчорашньому світському базіканню за філіжанкою кави.

— Два янголи-охоронці, — радісно промовила міс Марпл. — Містер Рейфаєл належно подбав про мою безпеку.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

МІС МАРПЛ РОЗПОВІДАЄ

— Коли ви зрозуміли, — запитав професор Вонстед, — що ті дві жінки були приватними детективами, яким було доручено охороняти вас?

Він нахилився вперед на своєму стільці, замислено дивлячись на стару жінку із сивим волоссям, яка сиділа, випростана на стільці, що стояв перед ним. Вони були в одному з урядових будинків у Лондоні, і крім них, у кімнаті були присутні ще чотири особи.

Представник із прокуратури. Один із заступників комісара Скотленд-Ярду, сер Джеймс Ллойд. Начальник Менстонської в'язниці, сер Ендрю Мак-Нейл. Четвертою особою був міністр внутрішніх справ.

— Я про це не знала до останнього вечора, — сказала міс Марпл. — Раніше мене брали сумніви. Міс Кук навідала мене ще в Сент-Мері-Мід, і я тоді дуже швидко зрозуміла, що вона не та, за кого себе видає, бо вона розповіла мені, ніби добре обізнана в садівництві й приїхала туди допомогти подрузі доглядати сад. Тож мені лишилося тільки здогадуватися, якою була її справжня мета й навіщо їй треба було подивитися на мене, бо я не мала сумніву, що приїхала вона в моє село лише задля цього. Коли я впізнала її в автобусі, мені треба було вирішити, чи вона супроводжує мене як охоронець, а чи ті дві жінки перебували на службі моїх імовірних ворогів, виконуючи якесь їхнє завдання.

Я остаточно зрозуміла, ким вони були, лише в останній вечір, коли міс Кук застерегла мене, щоб я не пила каву, яку поставила переді мною Клотільда Бредбері-Скот. Вона побудувала свою фразу дуже майстерно, але натяк на те, що мені загрожує небезпека, був очевидним. Згодом, коли я прощалася з двома гостями сестер, одна з них узяла мою руку в обидві свої долоні й потиснула її особливо дружнім і приязним потиском. При цьому вона щось поклала мені в долоню, і коли я подивилася на ту річ згодом, вона виявилася потужним поліційним свистком. Я взяла його із собою до ліжка, взяла також склянку молока, випити яке перед сном наполегливо радила мені моя добра господиня, і сказала їй "на добраніч", докладаючи всіх зусиль, щоб зберегти свою просту й приязну поведінку.

— Але ви не випили молоко?

— Звісно, ні, — сказала міс Марпл. — За кого ви мене маєте?

— Пробачте, — сказав професор Вонстед. — Але мене дивує, чому ви не замкнули двері до спальні.

— Це було б помилкою, — сказала міс Марпл. — Я хотіла, щоб міс Бредбері-Скот увійшла до мене. Я хотіла з'ясувати, що вона скаже і що вона зробить. Я майже не сумнівалася в тому, що вона прийде, коли мине досить часу, аби переконатися, що я випила молоко й заснула міцним сном, із якого, мабуть, уже ніколи не прокинулася б.

— Ви допомагали міс Кук заховатися в гардеробі?

— Ні. Для мене було цілковитою несподіванкою, коли вона звідти вийшла. Я думаю, — сказала міс Марпл замислено, — вона прослизнула туди, коли я пішла вниз коридором… гм… до туалету.

— Ви знали, що ці дві жінки заховалися в домі?

— Я припускала, що вони десь поблизу, адже недарма вони дали мені свисток. Не думаю, що в той дім було важко проникнути, адже там немає ні віконниць на вікнах, ані якихось сигнальних пристосувань проти злодіїв чи чогось подібного. Коли одна з них повернулася ніби по забуту сумочку та шарф, друга, певно, відкрила шпінгалети на якомусь вікні, і вони, либонь, проникли в дім майже відразу по тому, як його покинули, поки мешканці дому вкладалися спати.

— Ви пішли на великий ризик, міс Марпл.

— Я сподівалася на краще. Людина не може прожити життя, не наражаючи себе на певні ризики, якщо вони необхідні.

— Ваш здогад про посилку, надіслану до тієї доброчинної ліги, виявився цілком слушним. У посилці був новісінький чоловічий джемпер із високим відкладним коміром у яскраво-червону й чорну клітинку. Такий, що не може не впасти відразу в око. Що вас наштовхнуло на цю думку?

— Тут усе було дуже просто, — сказала міс Марпл. — Коли Емлін та Джоана детально розповіли про те, що вони бачили, у мене майже не залишилося сумніву, що такий помітний пуловер був одягнений умисне, щоб він дуже впадав в око, і тому злочинець не міг заховати його десь поблизу або тримати серед своїх речей.