Немезида - Сторінка 42

Я була дуже вражена грою хлопця, який грав Агамемнона, а ще більше грою того хлопця, що грав Клітемнестру. Вони дуже добре поставили цю трагедію. Мені здавалося, що в Клотільді я бачу жінку, яка могла б задумати вбивство і вбити свого чоловіка у ванні.

Якусь мить професор Вонстед мусив докласти всіх зусиль, щоб не засміятися. Його насмішила серйозність, із якою міс Марпл розповідала про свої фантазії. Вона ледь помітно підморгнула йому.

— Звичайно, моє уявлення про неї може здатися вельми наївним, хіба не так? Але саме такою я її бачила, бачила, як вона грає роль Клітемнестри. Шкода, що вона не мала чоловіка. У неї ніколи не було чоловіка, а тому вона не могла його вбити. Після цього я розглянула жінку, яка привела мене в той дім, Лавінію Ґлін. Вона здалася мені надзвичайно приємною, розсудливою й милою жінкою. Та, на жаль, люди, що мали тягар на власному сумлінні, нерідко справляли таке саме враження на всіх, хто їх оточував. Вони здавалися людьми чарівними й милими. Багато душогубів дивували людей своєю бездоганною поведінкою. Їх можна було б назвати респектабельними вбивцями. Вони вбивали, виходячи із суто утилітарних міркувань. Убивали без емоцій, лише з метою чогось досягти. Таке припущення здавалося мені дуже малоймовірним, і я була б дуже здивована, якби воно підтвердилося, але цілком виключити місіс Ґлін я не могла. Вона мала чоловіка. Вона була вдовою кілька останніх років. Усе могло статися. Я облишила її на цьому й перейшла до третьої сестри, Антеї. Антея була тривожною особистістю. Якоюсь надто знервованою, дуже неуважною, вона перебувала в стані постійної емоційної напруги, що, як мені здавалося, був навіяний страхом. Вона чогось боялася. Смертельно чогось боялася. Такий стан відповідав моїм підозрам. Якщо вона вчинила злочин, злочин, що, на її думку, залишився в далекому минулому, то він міг несподівано спливти на поверхню, давні проблеми могли повернутися, і, можливо, Елізабет Темпл приїхала до цієї місцевості саме для того. Антея могла боятися, що її давній злочин буде розкрито. Вона мала дуже дивну манеру дивитися на вас, а тоді швидко відводити погляд і дивитися назад через своє плече, спочатку одне, потім друге, так, ніби бачила, що хтось стоїть у неї за спиною. Хтось такий, кого вона боялася. Тож і її не можна було виключити з числа підозрюваних. Убивця з розладнаною психікою, який убиває, уявляючи собі, що його переслідують. Убиває тому, що боїться. Та це були тільки здогади. Радше я лише розглядала можливості, приділяючи цьому більше уваги, ніж тоді, коли оцінювала своїх супутників, що сиділи зі мною в одному автобусі. Але атмосфера, що панувала в тому домі, тиснула на мене більше, ніж будь-коли. Наступного ранку я вийшла прогулятися в сад у супроводі Антеї. У кінці головної стежки, що поросла травою, був пагорбок. Пагорбок, який утворився з руїн обваленої теплиці. Вона обвалилася, бо давно потребувала ремонту, а садівників під час і відразу після війни знайти було неможливо. Обвалену цеглу склали пірамідою, яку присипали землею, закрили дерном, і посадили там повзучу рослину, що має в народі назву "трава диявола". Ця повзуча рослина добре відома тією своєю властивістю, що її нерідко використовують, коли хочуть сховати або прикрити якісь дуже негарні будівлі чи руїни в саду. Це одна з тих квіткових кущових рослин, які ростуть дуже швидко. Вона поглинає, вбиває, висушує і знищує все, над чим росте. Вона цвіте чудовими білими квітами й може здаватися дуже гарною. Коли я на неї дивилася, вона ще не розквітла, але мала незабаром розквітнути. Я стояла там поруч з Антеєю, і вона здавалася дуже засмученою тим, що сестри втратили теплицю. Вона розповіла мені, як у теплиці вони вирощували чудовий виноград, це був один із її найяскравіших дитячих спогадів про їхній сад. І їй хотілося, їй страшенно хотілося зібрати трохи грошей і знести цей пагорбок, розрівняти ґрунт, відбудувати теплицю й посадити в ній лозу мускатного винограду та персикові дерева, щоб усе було так само, як тоді, коли ще існувала стара теплиця. То була справді жахлива туга за минулим. І навіть більше, ніж це. Я знову дуже виразно відчула атмосферу страху. Щось її лякало, коли вона дивилася на пагорбок. Я тоді не могла зрозуміти, у чому річ. А потім сталася пригода, що закінчилася смертю Елізабет Темпл, і з тієї історії, яку розповіли Емлін Прайс і Джоана Крофорд, можна було зробити лише один висновок. То не був нещасливий випадок. То було умисне вбивство.

— Мабуть, саме тоді, — провадила міс Марпл, — я все зрозуміла. Я дійшла висновку, що були три вбивства. Я вислухала повну розповідь про сина містера Рейфаєла, хлопця зі злочинними нахилами, який мав уже кілька судимостей, подумавши, що, попри всі свої негативні риси та вчинки, він не скидався на вбивцю або на хлопця, який може стати вбивцею. Усі докази були проти нього. Ніхто не мав найменшого сумніву в тому, що це він убив дівчину на ім'я Вериті Гант, як я на той час уже знала. Але я такі сумніви мала, а архідиякон Брабазон, можна сказати, перетворив їх на впевненість. Він знав цих молодих людей. Вони прийшли до нього і сказали, що хочуть одружитися, тож він мав вирішити, варто чи не варто освячувати цей шлюб. Він знав, що його навряд чи можна було вважати розумним, але виправдовував це, бо дівчина й хлопець кохали одне одного. Дівчина кохала хлопця, як він висловився, справжнім коханням. Її кохання було не менш справжнім, ніж її ім'я[5]. І йому також здалося, що хлопець, попри свою погану сексуальну репутацію, по-справжньому кохав дівчину й мав щирий намір бути їй вірним і виправити свою погану поведінку. Щоправда, особливого оптимізму архідиякон не відчував. Думаю, він не вірив, що цей шлюб неодмінно буде щасливим, але включав його до категорії шлюбів, які називав необхідними. Він був необхідний тому, що коли людина кохає по-справжньому, вона готова заплатити за своє кохання високу ціну, навіть якщо такою ціною будуть розчарування й біль. Але в одному я була абсолютно переконана. Хлопець, який справді кохав дівчину, не міг спотворити їй обличчя й розбити голову. Вона загинула не внаслідок сексуального нападу. Я не мала підстав не повірити архідиякону. І я знала також, що в мене був правильний ключ, і цей ключ дала мені Елізабет Темпл. Вона сказала, що причиною смерті Вериті була Любов — одне з найстрашніших слів із тих, які ми знаємо.

— І тоді мені все стало зрозуміло, — продовжила свою розповідь міс Марпл. — Хоч, думаю, я здогадалася ще раніше. Мені лише бракувало деяких дрібних деталей, але тепер вони в мене були. Вони цілком узгоджувалися з тим, що сказала мені Елізабет Темпл. Про причину смерті Вериті. Спочатку вона сказала тільки одне слово: "Любов", а потім: "Любов, можливо, найжахливіше слово з усіх, що існують". Усе це тепер склалося для мене в одну чітку систему. Неймовірна любов, яку Клотільда відчувала до дівчини. Дівчина, яка обожнювала її, цілком залежала від неї, та коли вона стала трохи старшою, у неї з'явилися нормальні жіночі інстинкти. Вона хотіла кохання. Вона хотіла відчути себе вільною для того, щоб кохати, одружитися, народити дітей. І тут трапився хлопець, у якого вона закохалася. Вона знала, що на нього не можна покластися, що він, як то кажуть, непутящий, але це, — провадила міс Марпл, переходячи на буденніший тон, — ніколи не зупиняє жодну дівчину. Ніколи. Дівчатам подобаються непутящі хлопці. Вони завжди подобалися їм. Дівчата закохуються в непутящих хлопців. Вони цілком переконані, що їм вдасться їх змінити. А приємним, добрим чоловікам, на яких можна було б покластися, дівчата у дні моєї молодості обіцяли бути "сестрами", що тих, звичайно ж, зовсім не задовольняло. Вериті закохалася в Майкла Рейфаєла, і Майкл Рейфаєл був готовий розпочати своє життя з нової сторінки й одружитися з цією дівчиною, і він був переконаний, що більше ніколи не подивиться на жодну іншу дівчину. Я не впевнена, що то було б щасливе одруження, але йшлося, — і архідиякон не мав щодо цього найменшого сумніву, — про справжнє кохання. І тому вони вирішили одружитися. І я думаю, Вериті написала Елізабет і розповіла їй, що хоче вийти заміж за Майкла Рейфаєла. Дівчина тримала свій намір у таємниці, бо, гадаю, розуміла: по суті, вона готується до втечі. Вона мала намір утекти від життя, яким не хотіла далі жити, від людини, яку дуже любила, але не такою любов'ю, якою любила Майкла. Вона розуміла, що їй не буде дозволено здійснити свій задум, що буде зроблено все, аби перешкодити їй одружитися з Майклом. Тож, як і всі інші молоді люди, що опиняються в такій ситуації, вони вирішили втекти. Їм не треба було тікати в Ґретну-Ґрін[6], бо вони вже досягли того віку, коли закон дозволяв брати шлюб. Вони домовилися про місце зустрічі, куди мали прийти окремо одне від одного. Думаю, він туди прийшов, але вона не прийшла. Мабуть, він її довго чекав. Довго чекав, а потім, можливо, намагався довідатися, чому вона не прийшла. Потім, я думаю, йому було повідомлено, а може, він навіть одержав листа з її підробленим почерком, де говорилося, що вона змінила свій намір. Усе між ними скінчилося, і вона на певний час кудись поїде, щоб це пережити. Я не знаю, як воно точно було. Але, думаю, він і уявити собі не міг справжньої причини, чому вона не прийшла й чому не повідомила йому про це заздалегідь. Хіба міг він подумати, що Вериті було вбито — вбито з якоюсь майже божевільною жорстокістю. Клотільда не хотіла втрачати ту, яку любила. Не збиралася дозволити їй утекти, не збиралася дозволити їй поєднати свою долю з молодиком, якого сама вона ненавиділа й зневажала. Вона утримає Вериті біля себе, утримає у свій особливий спосіб. Але в що я ніяк не могла повірити — я не могла повірити, що вона задушила дівчину, а потім спотворила їй обличчя.

Я не думаю, що вона могла б це зробити. Гадаю, вона склала піраміду з цеглин обваленої теплиці й закрила більшу її частину дерном. Дівчині ще раніше вона дала чогось випити, мабуть, укинувши в той трунок завелику дозу снодійних пігулок. Традиційна смерть по-давньогрецькому. Чаша з цикутою — хай навіть то була не цикута. І вона поховала дівчину в саду, накривши її тіло цеглою та дерном.

— Невже її сестри нічого не запідозрили?

— Місіс Ґлін тоді тут не було.