Непримітний містер Макгайн - Сторінка 2

Проте мені ніколи ще не доводилося бачити, щоб хтось крав двадцять тисяч доларів, аби викинути їх у сміття. Такого не зробить навіть божевільний. Та хай там як — банк має свої гроші, а преса свою сенсацію: "Грабіжник банку кидає гроші в бак для сміття", "Божевільний краде 20 000", "Чи злодій з американців?"

Останнє запитання аж ніяк не було вигадкою репортерів, воно справді хвилювало багатьох. Отак з доброго дива викинути гроші? Такого не вчинить жоден американець, навіть більше, можна сказати — це не по-американському... Ні, коли б злочинця схопили, він не міг би розраховувати на співчуття судових присяжних.

Лейтенантові було байдуже до преси, тим більше, що цього разу вона не могла дорікнути поліції за бездіяльність: гроші знайдено. Отже, він не побоювався, що дістане прочухана за цю справу, але й не сподівався на якусь винагороду, а тому був дуже-таки здивований, коли дістав запрошення завітати увечері до господи Гарріса Флетчера — директора банківського філіалу.

— Може, ви йому потрібні як принада на вечірньому прийомі? — висловив припущення сержант. — Або ж він запропонує вам бути його приватним детективом.

— Дурниці,— буркнув лейтенант,— тоді він запросив би мене до себе в контору. А щодо цих вечірніх прийомів, то я ж не якась там кінозірка!

— А може, він побоюється за долю валюти,— й далі іронізував сержант,— якщо викидання грошей на смітники стане модою?

Сем Меттісон, прибираючи на своєму письмовому столі, бурчав:

— Принаймні доведеться піти туди, а там буде видно. Це не з доброго дива, бо, як правило, такі особи уникають спілкування з нашим братом!

Перша несподіванка чатувала на Сема Меттісона на порозі флетчерівської вілли, коли директор сам відчинив йому двері, друга — як зауважив лейтенант,— він був єдиним гостем директора, і третя — господар признався, що родина його поїхала відпочивати, а прислугу він на сьогодні відпустив.

Таким чином Сем Меттісон дійшов висновку, що банкірова справа до нього — не іграшка. Те, що цей містер Флетчер, який належав до аристократів їхнього міста, хоче щось від нього і, до того ж, щось незаконне,— було абсолютно очевидно.

Проте спочатку директор виявив удаваний інтерес до роботи поліції, подякував за швидке розслідування грабунку і в паузах між кількома чарками віскі ніби ненароком зауважив: фінансист повинен уміти розібратися в усіх царинах, і він, приміром, багато чого завдячує саме тому, що час від часу розмовляє з досвідченими практиками з тієї чи іншої професії, і таке інше.

Сем Меттісон ледве стримався, щоб не усміхнутися, коли зауважив, що господар його промацує. Він не вагаючись відповідав на запитання про те, як він оцінює ту чи іншу ситуацію, які в нього зв'язки, які бажання; і що далі тривала ця гра, то впевненіше він відчував грунт під ногами. В цій грі паркет міг вислизнути з-під ніг у його співрозмовника, а не в нього.

"Директор банку,— думав лейтенант,— теж тільки найманий службовець, хоча й з високою платнею. Чим вища його платня, тим більша в інших спокуса — зіпхнути його з посади. Але що робить людину придатною для її посади? Тут, у філії, в цьому звичайному собі місті. Те, що він уміє рахувати? Безперечно, це він повинен уміти. Але політика робиться в головному відділенні банку, а для всього іншого він має своїх людей. То що ж тоді? Йдеться про те, яке він справляє враження! Жодної плямки не повинно бути на репутації. Так воно й є. Отже? Шантаж. Цікаво, цікаво, як ти дійдеш до цієї теми".

Директор банку Флетчер уже й сам, здавалося, помітив, що починає плутатись у словах і що лейтенант принаймні здогадується, до чого все йдеться.

— Як там із злочинцем? Ви його затримали? — несподівано в лоб запитав він.

— Навряд чи це можливо,— мляво відповів Сем Меттісон.— Напевне, доведеться здати цю справу в архів.

— Наша фірма дуже зацікавлена в тому, щоб злочинця спіймали! — пояснив директор.

Сем Меттісон уважно глянув на нього.

— Той тип, певне, несповна розуму, — провадив далі директор,— і він небезпечний, якщо навіть зброя в портфелі — звичайнісінький блеф. У разі його затримання громадськість безперечно буде задоволена, якщо ви його відразу знешкодите, не наражаючи на небезпеку себе і своїх підлеглих. "Виходить, ми повинні усунути твого супротивника, — думав собі Сем Меттісон,— отже, він щось про тебе знає. Але це тобі недешево обійдеться! Не відбудешся однією вечерею з кількома чарками віскі!" Вголос він промовив:

— Це, певна річ, найкращий для всіх нас вихід, та як нам його знайти?

Директор Гарріс Флетчер сягнув рукою до кишені і дістав записку, на якій стояло шість прізвищ.

— З котримсь із оцих він хоч би там що, а мусив мати тісний контакт,— сказав він.

Лейтенант не поспішав дивитися в записку.

— В таких справах я завжди прагну до ясності, — сказав він. — Яка ціна смерті цієї людини?

Директор написав на папірці "10000", а тоді зіжмакав його в грудочку.

Сем Меттісон не був жадібний до грошей. Але тут він спіткав нарешті свій шанс, такий, як його колеги у великих містах мають значно частіше. Саме тому він і миті не вагався, але й не торгувався про ціну.

— Чим він вам упікся, цей тип, і що це за прізвища? — запитав він поважно.

Директор люто витріщився на нього.

— Повинен же я мати принаймні якусь зачіпку,— пояснив Сем.

Директор тяжко зітхнув.

— Одна дурниця, вчинена замолоду. Сьогодні, власне, немає вже значення, в чому вона полягала. Дещо пов'язане з цими людьми і не викрите тоді. Тільки оці шестеро можуть щось знати про це.— Він підвівся і став ходити туди-сюди.— Минулого тижня мені зателефонували. Я змушений був викласти гроші.

— І ви гадаєте,— запитав лейтенант,— що шантажист і той грабіжник з банку — одна й та сама особа?

— Я певен, бо...— Директор завагався.

— Бо?

Директор важко упав у крісло й простогнав:

— Бо шантажист прислав гроші назад!

— Сто чортів! — вихопилося в лейтенанта.

— Я сказав те саме,— похмуро мовив директор. — Звичайний шантаж — це ще можна стерпіти. Але ж тут ідеться, певне, про якісь попередні заходи, що мають зробити мене піддатливішим, я ще не знаю — задля чого!

Сем Меттісон підвівся.

— Принаймні в цих витівках вгадується система. Витівки нез'ясовані, проте систему можна дослідити. Поки що я не маю більше запитань.

Директор провів гостя до дверей.

— То ми домовилися з вами, що справу слід офіційно закрити? — запитав він.

Лейтенант ствердно кивнув.

Генрі Вілкінс, двадцятип'ятирічний репортер кримінальної хроніки в газеті "Мідлтон Стар", худорлявий довгань з блідим обличчям, огинався в сьомому поліційному відділку, сподіваючись перехопити якусь сенсацію, що на півдорозі від друкарської машинки до ротаційної машини набуде вигляду дзвінких монет. Він любив сидіти тут і чекати на пригоди, ліниво віддаючись розмірковуванню про бога і про весь світ. Журналіст із Генрі Вілкінса був цілком пристойний, не зовсім безталанний і досить-таки проникливий. Досвідчені аси криміналістики, може, й не завжди хвалили його репортажі, та часто дослухалися до його думки. Сам він убачав різницю між собою й криміналістами передусім ось у чому: вони мріяли про те, щоб гучних пригод якомога меншало, а він тим часом сподівався, що їх дедалі більшатиме. Те, що цим самим він бажав декому зі своїх співгромадян нещастя, а то, може, й наглої смерті, спершу його пригнічувало, та після тривалих роздумів він дійшов висновку, що самому тут нічого не вдіяти і що, власне, ніхто не має права тішитися своєю роботою: адже конструктор пускає у світ не тільки нові автомати, а й нових безробітних, залізничний машиніст везе людей не тільки на курорти, а й до призовного пункту, звідки їх відправляють на війну, — і таке інше. Та коли вже Генрі Вілкінс сидів отут і пильнував свого діла, то все, що діялося навкруги, він ту ж мить уловлював і реагував блискавично: от і зараз, коли черговий сержант, почувши телефонний дзвінок, узяв трубку й назвав себе, а тоді тихенько мовив до свого колеги: "Дядько Сем. Цікаво, що йому від нас треба?" — репортер, певна річ, відразу згадав про пограбування банку і наставив вуха. За роки своєї роботи він натренував слух до неймовірної здатності чути на відстані голос у телефонній трубці.

— Про кого? Баткінса? Баткінс, Джеремі Джешуа — а, то це той придуркуватий професор!

— Чому придуркуватий? — почув репортер з телефонної трубки.

— Це той, що зробив зі свого будинку фортецю, майже як атомне бомбосховище; дивак, казково багатий, старий парубок. А що з ним сталося?

З відповіді репортер зрозумів лише, що лейтенант питає за професора не службово, а з чисто особистої цікавості, і це, певна річ, насторожило його ще більше.

— Баткінс... Щось таке пригадую, стривайте... Ага, згадав,— так, позавчора дзвонив хтось, теж професор — у нас їх тут, отих головатих, повно: так-от, отой, що дзвонив, питав поради, що йому робити: Баткінс, бачте, не з'явився до нього на шаховий вечір, що він їх улаштовує щотижня. Чортзна-що! Я йому відповів, що нічим не можу йому допомогти,— у нас ніхто не грає в шахи!

Цього разу репортер не розчув, що сказав Сем Меттісон, але з сержантової відповіді все зрозумів:

— Хто телефонував? Стривайте, зараз подивлюсь. Ага — Чарлз Гарднер, Річмонд-стріт. Це все? Радий був стати вам у пригоді, пане лейтенанте!

— Ну, що ж, хлопці, сьогодні, либонь, нічого вже чекати,— сказав репортер, потягся і неквапливо почвалав з кімнати. Проте, вийшовши надвір, він метнувся до своєї машини й одразу натис на стартер. Він чудово знав "дядечка Сема": тільки щось надто важливе могло затримати його в таку годину на службі, а коли він ще й удавав, ніби допитується тільки з особистої цікавості, то діло тут украй нечисте.

Семові Меттісону неважко було довідатися, хто з людей, згаданих у записці директора банку, ще живе в місті. їх було троє. Лейтенант зв'язався телефоном з усіма поліційними відділками і, діставши довідку з сьомого, відразу поїхав до отого Чарлза Гарднера.

Будинок на Річмонд-стріт, 42 був такою ж, як і інші, віллою для однієї родини, не вельми розкішною, але й не надто скромною на вигляд. У вікнах світилося, — отже, хтось був дома. Вийшовши з машини, Сем подзвонив. Двері відчинив старий, хирлявий на вигляд, сивий чоловік. Лейтенант показав документ, і господар запросив його в дім.

Сема Меттісона взяла досада, коли його припровадили до кімнати, де, крім невеличкого стола та двох крісел, був іще тільки письмовий стіл, а по всіх стінах — книжкові полиці.