Непримітний містер Макгайн - Сторінка 4

Гарднер ступив до нього й зразу відвів очі, бо на підлозі лежав скорчений Джім Баткінс, і вигляд у нього був жахливий.

— Щонайменше днів десять, — пробурмотів Сем Меттісон.— Невже в цьому клятому бункері не можна ввімкнути світла?

Чарлз Гарднер ледве погамував нудоту.

— Посвітіть-но туди, ліворуч! — сказав він, і коли промінь натрапив на розподільний щит, він пояснив: — Тут є вмикач і вимикач, як було заведено колись у лабораторіях — тепер це вже анахронізм. Увімкнути?

Лейтенант знову посвітив ліхтарем на кожен предмет умеблювання.

— Коли так, то його стиль пасує до умеблювання!— мовив він, іще вагаючись.

— Посвітіть-но ще раз! — попросив Чарлз Гарднер.— Справді, все оздоблене наче в стилі "ретро", чи що.

— Ну, вмикайте вже! — сказав Сем Меттісон.

Спалахнуло світло, щось задзижчало, і раптом звідкілясь долетів стриманий вигук. Лейтенант рвучко повернувся і за мить тримав уже в руці пістолета.

— Руки вгору, виходь! — гукнув він. Його погляд метнувся в усі боки, а врешті втупився в коридор, яким вони сюди прийшли.— Та без дурниць! — ще раз погрозливо гукнув він.

В коридорі з'явилась чиясь довготелеса постать.

— Не бійтеся, я стріляю щонайбільше тільки фотоапаратом!

Лейтенант заховав револьвер.

— А, це ви, Вілкінс,— сказав він.— Із пресою теж тільки сама морока, як і з цими інтелектуалами! — Він показав на мертвого Баткінса.

Гарднера це розізлило. Йому, звичайно, невтямки було, що лейтенант виявив надзвичайну чемність, уникнувши в цій ситуації шаблонного глузливого слова, яким звичайно називали вчених.

— Я стояв біля входу й вагався, коли засвітилося світло, і двері просто підштовхнули мене всередину,— пояснив репортер.

Чарлз Гарднер здивувався, але потім по його обличчю майнула весела усмішка. Та лейтенант, здавалось, нічого не помітив, бо спитав:

— А як ви опинились біля входу?

— О, дуже просто, — відповів репортер усміхаючись.— Я випадково проїздив мимо й випадково ж таки побачив вашу машину!

— Про випадковості ми ще поговоримо! — похмуро мовив лейтенант. Зважаючи на домовленість із директором банку, йому аж ніяк не подобалося, що преса передчасно стромляє сюди свого носа; принаймні йому б хотілося спершу з'ясувати, чи пов'язано все це з цією угодою чи ні.

— Вийдіть, будь ласка, обидва в коридор і постійте поки що там, — наказав він. А сам почав ходити круг загиблого, підступаючи чимраз ближче до нього і пильно вивчаючи всі навколишні предмети.

Передпокій був майже квадратний, десь так метрів шість на шість, з кількома дверима й різних розмірів шафами, що стояли в простінках між дверима. Коридор виходив до одного з кутків; отже, коли дивитися з нього, простір попереду був нічим не заставлений. У протилежному кутку стояло високе, в людський зріст, дзеркало, праворуч від нього — столик, двоє крісел, за ними — стояк для парасольок чи щось таке, все мало старовинний вигляд, але справляло враження солідного і строгого стилю. Очевидно, передпокій, до якого ніколи не входив жоден гість, правив за гардеробну. Одне з крісел було перекинуте, з-поза нього видніли небіжчикові ноги.

— З усього видно, що це нещасливий випадок,— сказав нарешті лейтенант.— Він, певно, хотів пройти до вмикача, не туди повернув, спіткнувся об одне з крісел, перевернувся, падаючи, і стукнувся потилицею об стояк, чи як його ще назвати — оце залізне страховисько. Ось тут кров, клаптики шкіри. До речі, він у пальті, а ось його капелюх, отже, він прийшов знадвору. Не було тут ніяких убивць. Авжеж, це абсолютно ясно.

Він знову став роздивлятися не заставлені меблями місця підлоги, вкритої блискучим пластиком. Неквапливо посуваючись уперед і пильно, сантиметр за сантиметром, обмацуючи очима підлогу, він запитав:

— Вілкінс, коли востаннє йшов дощ?

— Сьогодні після обіду,— почулася точна відповідь.

— Це я й сам знаю. А до того?

— Гм... здається... Авжеж, минулого тижня в середу, коли знайшли труп Шибеника.

— Точно. Це сталося, очевидно, того дня, він, певне, проходив повз якесь будівництво,— на черевиках у нього налипла глина. Там, де він повернувся й упав, зосталися грудочки. А тут усе чисте. Це означає, що все сталося саме на цьому місці.— Він звів очі від підлоги.— Авжеж, так воно, певне, й було. Тепер запустимо нашу поліційну машину!

Генрі Вілкінс підняв свій фотоапарат, але лейтенант махнув рукою:

— Не можна, спершу поліція! Ходімо!

Гарднер усміхнувся, можна навіть сказати, ошкірився, якби цей вираз не був зовсім недоречний на його чітко викарбуваному, розумному обличчі.

— В чім річ? — різко спитав його лейтенант.

Але Чарлз Гарднер лише здвигнув плечима. Вони пішли коридором: там уже горіло світло. Лейтенант натиснув на ручку, та двері не відчинилися.

— Оцього я й побоювався! — сказав Чарлз Гарднер.

Сем Меттісон сердито глянув на нього:

— Ану, швидше відчиніть двері!

— Не так воно просто,— мовив Гарднер таким тоном, наче йшлося про приготування коктейлю.— Тут такі самі кнопки, як і знадвору. Число всіх комбінацій, у яких можна їх натискувати, — дорівнює два в десятому ступені мінус одиниця, тобто тисяча двадцять три. Якщо ми витрачатимемо на кожну спробу по двадцять секунд, то на це піде годин із шість. Але мені не віриться, щоб Джіммі так примітивно вбезпечив свою фортецю. Мої припущення слушні лише за тієї умови, що не враховується послідовність натискуваних кнопок, тобто коли, скажімо, байдуже, чи натискувати один — три — п'ять, чи три — один — п'ять, чи п'ять — один — три. Та коли й послідовність відіграє якусь роль, число стане астрономічним. Тоді воно дорівнюватиме сумі всіх чисел типу десять факторіал, поділене на ен факторіал, де "ен" — кожне число від одного до десяти. Та вам це, певне, нічого не каже. Так ось, нам довелось би витратити місяці. А коли ще й припустити, що можливі повторення цифр, то матимемо кількість варіантів — один мільярд сто одинадцять мільйонів сто одинадцять тисяч сто десять. Як довго це тривало б, ви можете підрахувати самі.

Чарлз Гарднер вважав, що має право дозволити собі цей невеличкий тріумф. Лейтенант тим часом затято мовчав, і лише репортер не зміг приховати зловтішної усмішки.

— Дядечко Сем, здається, знову був занадто самовпевнений, еге ж? — запитав він Чарлза.— Не ображайтеся на нього, це професійна хвороба. Краще сядьте-но в котресь крісло і поміркуйте гарненько. Я гадаю, ви вже маєте ідею щодо того, щоб моя газета ще сьогодні мала чудовий репортаж про все, що тут відбулося?

Вони поверталися коридором. Коли проминули поворот, репортер здивувався.

— Що це там за число? — спитав він і показав на стіну, де в маленькому квадратовому віконечку було видно число "12". — Якщо не помиляюсь, то досі воно було однозначне!

Чарлз Гарднер зацікавлено підійшов ближче:

— Коли це — досі?

— Я побачив його випадково, коли ми ще тільки йшли до дверей!

— І ви вважаєте, що число змінилося?

— Я майже певен, що тоді воно було однозначне.

Чарлз Гарднер замислився.

— Гм... чи не могли б ви ще раз піти до дверей і вернутися назад? Коли підійдете до вхідних дверей, гукніть, будь ласка.

Репортер зник за поворотом. Раптом "12" перетворилося на "13", і майже ту ж мить долинув репортерів голос.

— Ідіть назад! — гукнув учений.

Враз "13" перетворилося на "14", і ту ж мить з'явився Вілкінс.

— Річ у тому,— пояснив Гарднер,— що, напевне, на відстані кількох метрів від дверей діє світловий промінь, а тут реєструється число перетинань: додатковий контроль для старого Джіма — чи не входив хтось до його фортеці, чи не ступнув... Стривайте! — У нього, здавалося, сяйнула якась думка.

— Містере Меттісон, чи не могли б ви підійти до рубильника? Коли я подам знак, вимкніть, будь ласка, струм, повернувши рубильник униз.

— І тоді двері відчиняться? — спитав лейтенант.

— Де там, спершу вони ще міцніше замкнуться!

— Тоді навіщо все це? — Сема Меттісона дратувало те, що він скотився до ролі асистента старого вченого.

Та Гарднер уже так перебрав усе на себе, що не звернув на це ніякої уваги.

— А ви,— сказав він репортерові,— сідайте на повороті коридора і, тільки-но світло погасне, пройдіть іще раз до дверей і назад.

Потім він дав рукою знак, Сем Меттісон слухняно вимкнув струм, репортер дійшов до дверей і гукнув:

— Вони таки не відчиняються!

Коли світло знов засвітилось, вони побачили, що замість "14" стоїть "16".

— Чудасія! — буркнув Гарднер.

— Фотоелементи є тепер у кожному солідному магазині! — з досадою пробурчав Сем Меттісон.— Що в цьому чудного?

— Я не про це,— відповів Гарднер приязно.— Просто ваше уявлення про все, що тут сталося, здається мені неповним.

— Хай це вас не обходить,— перебив його лейтенант уже досить грубо.— Краще думайте, як нам звідси вийти!

— Стривайте, дядьку Семе! — втрутився репортер.— Усі ми зараз в одному човні, та я вважаю, що з нас тільки містер Гарднер може бути стерничим!

Чарлз Гарднер сказав примирливо:

— Сядьмо і поміркуймо. Все інше — марна справа.

Вони посідали. І раптом Гарднерові здалося, що огидного трупного смороду майже не чути. Звичайно, вентиляція! Техніка має бути зручною, і замок у дверях так само має зручну систему, якої вони поки що не розгадали. Добре було затямити це собі.

— То що ж це за числа? — спитав репортер.

— Порахуйте самі! — відповів Гарднер.— Останнє число було шістнадцять. На моє прохання ви чотири рази перетинали промінь. Віднімемо чотири, і залишиться дванадцять. Далі — ми троє ходили до дверей і назад — отже, шість імпульсів, залишається таким чином шість.

— Слушно! — гукнув Вілкінс.— Це й була та цифра, що її я помітив першого разу.

— Отже, як бачите,— провадив далі Гарднер,— а до того ми всі троє увійшли сюди, що становить три імпульси: залишається, отже, три.— Гарднер замовк, наче тим самим сказав усе.

— Ну, а далі? — спитав Сем Меттісон.

— Слухайте! — схвильовано гукнув репортер.— Тепер мені все ясно! Один імпульс, коли Баткінс ішов з дому, другий — коли повернувся. Отже — два. А від кого третій?

— Може, хтось зауважив, що двері відчинені, й вирішив погуляти по дому? — висловив припущення лейтенант.— Уявіть собі, скільки тут різних волоцюг!

— Але ж у такому разі той хтось має бути ще тут! — підхопився репортер. — Нам треба тут усе обшукати!

— А хто вимкнув світло? — спитав Чарлз Гарднер, не виказуючи ані найменшого хвилювання.

Інші двоє розгублено витріщилися на нього.