Несподівана вакансія - Сторінка 29

Була вона страшенно бліда й набагато щупліша, ніж раніше. Невже вона за ці шість днів настільки схудла? Вона тримала за руку когось із близнят, другою рукою обіймаючи за плечі молодшого сина, а старший, Ферґус, ішов позаду. Мері йшла, дивлячись прямо перед собою, міцно стискаючи вуста. Інші члени родини ступали слідом за Мері й дітьми. Процесія перетнула поріг, і її заковтнув тьмяний інтер'єр церкви.

Усі відразу рушили до дверей, після чого виникло відверте стовпотворіння. Моллісони виявилися затиснутими поміж Джавандами.

— Після вас, пане Джавандо, після вас… — загудів Говард, пропускаючи хірурга наперед. Але все ж скористався своєю масою, щоб нікому не дозволити випередити його, й рушив одразу за Вікрамом, залишивши обидві родини позаду.

Блакитний килим встеляв увесь центральний прохід церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих. На склепінчастій стелі мерехтіли золотисті зірки. Від латунних меморіальних дощечок відбивалося сяйво висячих світильників. Вітражі на вікнах були витримані у палітрі вишуканих відтінків. Десь посередині нефа, з правого боку, там, де читається послання, з найбільшого вікна на парафіян дивився сам архангел Михаїл у срібних обладунках. Над його плечима здіймалися небесно-блакитні крила, в одній руці він тримав напоготові меча, а в другій — золотисті терези. Нога в сандалях притисла спину сатани з кажанячими крильцями, змальованого темно-сірими фарбами, що вигинався, намагаючись випростатись. Образ святого був сповнений спокою.

Говард зупинився неподалік від архангела Михаїла і вказав своїй родині на ряд лавок зліва. Вікрам повернув у протилежний, правий бік. Поки інші Моллісони й Морін проходили повз нього, займаючи свої місця, Говард усе ще стояв на блакитному килимі, а коли попри нього йшла Парміндер, звернувся до неї:

— Яке жахіття. Баррі. Просто шок.

— Угу, — буркнула вона, подумки проклинаючи його.

— Мені завжди здавалося, що в цьому вбранні дуже зручно, правда? — додав він, показуючи на її сарі.

Вона нічого не відповіла й зайняла місце біля Джасвант. Говард теж умостився на лаві, перегородивши собою увесь прохід на цей ряд.

Шерлі шанобливо втупилася очима у власні коліна й сплела молитовно пальці, хоч насправді її думки були зайняті коротким діалогом Говарда й Парміндер щодо сарі. Шерлі належала до тих пеґфордців, які ніяк не могли змиритися, що в Олд-Вікеридж, побудованому багато років тому для парафіального вікарія з густими бакенбардами і обслугою в накрохмалених фартушках, тепер мешкала родина індусів (Шерлі ніколи не могла зрозуміти, якої релігії дотримуються Джаванди). Вона вважала, що якби, скажімо, вони з Говардом зайшли до храму чи мечеті, чи де там ще моляться Джаванди, то від них обов'язково вимагалося б накрити голови, зняти черевики і таке інше, інакше здійнявся б галас. А от Парміндер могла собі безперешкодно парадуватися в церкві в своєму сарі. А вона ж мала нормальне вбрання, в якому щодня ходила на роботу. Дратували саме ці подвійні стандарти. Вона навіть не замислювалася, що таким чином демонструє свою неповагу до їхньої релігії, а отже, й до самого Баррі Фербразера, до якого вона нібито ставилася з такою любов'ю.

Шерлі розплела пальці, підвела голову і звернула свою увагу на одяг парафіян, а також на розміри й кількість квітів і вінків, принесених для Баррі. Частина з них була складена біля огорожі для причастя. Шерлі зауважила дарунок від ради, для якого вони з Говардом організували збір коштів. Це був величезний вінок з білих та синіх квітів, що символізували кольори пеґфордського герба. Над усіма цими вінками й квітами височіло весло, зроблене в натуральну величину із бронзових хризантем, принесене дівочою веслувальною командою.

Суквіндер повернулася на лавці, розшукуючи Лорен, — її мати-квітникарка виготовила це весло. Вона хотіла показати жестами, як воно їй сподобалось, але людей було так багато, що Лорен вона не побачила. До скорботи додалася гордість, що вони це зробили, а надто коли Суквіндер зауважила, як люди, сідаючи на лави, показували одне одному на весло. П'ять із восьми членів команди заплатили за нього гроші. Лорен розповідала, як вона розшукала під час обідньої перерви Кристал, наразившись на глузування Кристалиних подружок, які курили, сидячи на низенькій стінці біля газетного кіоска. Лорен запитала, чи Кристал скидається разом з ними. "Ага, скидаюся", — пообіцяла Кристал, але так нічого й не дала, тому на картці не було її імені. Та й самої Кристал, як здалося Суквіндер, теж не було на похороні.

Все єство Суквіндер було мовби залите оловом, але біль у лівій руці, що тільки посилювався, коли вона нею рухала, слугував додатковим подразником, а Жирко Вол, що сердито хмурився в своєму чорному костюмі, був принаймні далеко від неї. Він не перетнувся з нею поглядом, коли їхні родини зустрілися віч-на-віч на церковному подвір'ї. Його стримувала присутність батьків, як іноді стримувала й присутність Ендрю Прайса.

Учора пізно ввечері її анонімний кібер-мучитель прислав їй чорно-білу, з вікторіанських часів, фотографію оголеної дитини, порослої темним м'яким пушком. Суквіндер побачила й видалила її зранку, збираючись на похорон.

Коли вона востаннє була щаслива? Вона пам'ятала, що в іншому житті, задовго перед тим, як на неї почали рохкати, вона роками відчувала втіху, сидячи в цій церкві і натхненно виспівуючи псалми під час Різдва, Великодня або свята врожаю. Їй завжди подобався архангел Михаїл з його вродливим, жіночним, як на картинах прерафаелітів, обличчям і кучерявим золотавим волоссям… але сьогодні зранку вона вперше побачила його іншими очима: він незворушно топтав знемагаючого смаглявого диявола, і в цій незворушності було щось лиховісне й пихате.

Усі лави були переповнені. Приглушені звуки, клацання підошов і тихе шелестіння одягу відлунювали в запорошеному повітрі, поки запізнілі прибульці втискалися до церкви, займаючи стоячі місця зліва під стіною. Дехто йшов навшпиньки уздовж проходу між рядами, сподіваючись знайти якесь випадкове вільне місце. Говард сидів незворушно, аж поки Шерлі поплескала його по плечу й прошепотіла:

— Обрі й Джулія!

Говард незграбно обернувся й помахав аркушем відспівування, щоб привернути увагу Фаулів. Ті одразу квапливо закрокували голубим килимом: Обрі, в темному костюмі, високий, худий і лисіючий, і Джулія, рудувате волосся якої було зібране на потилиці в шиньйон. Вони вдячно посміхнулися, а Говард посунувся на лавці, відсовуючи інших, щоб звільнити для Фаулів якомога більше місця.

Саманту так щільно затисли між Майлзом і Морін, що з одного боку в неї впивався кістлявий суглоб, а з другого — зв'язка ключів у кишені Майлза. Вона розлючено спробувала забезпечити собі бодай сантиметр вільного простору, але ні Морін, ні Майлз не мали можливості поворухнутись, тож вона мстиво зосередила думки на Вікрамі, котрий анітрохи не втратив своєї привабливості за той місяць з хвостиком, відколи вона востаннє його бачила. Його врода була така явна й настільки впадала в очі, що хотілося просто дурнувато загигикати. Довгоногий і широкоплечий, без натяку на черевце в тому місці, де сорочка була заправлена в штани, темноокий, з густими чорними віями, він виглядав як бог, порівняно з іншими чоловіками Пеґфорда, одутлими, мертвотно-блідими й пузатими. Коли Майлз нахилився, щоб пошепки обмінятися люб'язностями з Джулією Фаулі, його ключі трохи не пропороли Саманті стегно, й вона уявила, як Вікрам розриває її темно-синю сукню, і в цій уявній сцені на ній не було комбінації, яка приховувала глибокий каньон її бюсту…

Заскрипіли органні регістри й запала цілковита тиша, порушувана хіба ледь чутним шарудінням. Усі повернули голови: у проході з'явилася труна.

Здалося аж трохи комічним, наскільки не пасували одне одному ті, що несли труну. Обидва брати Баррі мали десь по метру сімдесят, а Колін Вол, який ішов ззаду, мав метр дев'яносто, тож, відповідно, задня частина труни була задерта догори. Сама труна було зроблена не з полірованого червоного дерева, а з плетеної лози.

"Та це ж якийсь кошик для пікніка!" — обурено подумав Говард.

На багатьох обличчях з'явився здивований вираз, коли повз них проносили верболозну труну, але декому про це було відомо вже заздалегідь.

Мері розповіла Тессі (а та переказала Парміндер), чому саме такий матеріал обрав старший син Баррі — Ферґус. Він зупинив свій вибір на вербі, бо це було витривале й швидкоросле дерево, а отже, вироби з нього були екологічно чисті. Ферґус був пристрасним ентузіастом усього зеленого й екологічно здорового.

Ця верболозна труна подобалася Парміндер набагато більше за всі ті важкі дерев'яні скрині, в які більшість англійців клали своїх небіжчиків. Її бабуся завжди відчувала забобонний жах від того, що чиясь душа опиняється в масивній і непроникній пастці, засуджуючи те, як бритійські гробарі намертво забивають цвяхами віко. Чоловіки, що несли труну, поставили її на вкритий парчею постамент і відступили: сини Баррі, брати і шваґро посідали на передні лави, а Колін підстрибом рушив назад до своєї родини.

Кілька непевних секунд Ґевін вагався. Парміндер бачила, що він не знав, куди йому йти, щоб не вертатися проходом між рядами під поглядами трьох сотень людей. Але Мері, мабуть, подала йому знак, бо він, страшенно почервонівши, хутко сів на передню лаву поруч із матір'ю Баррі. Парміндер тільки раз розмовляла з Ґевіном, коли брала в нього аналізи й лікувала від хламідії. Відтоді їхні погляди більше ніколи не перетиналися.

"Я є воскресіння і життя, сказав Господь; хто вірить у Мене, — хоч і помре, буде жити. І кожний, хто живе й вірить у Мене, — не помре повік…"

Здавалося, що вікарій не надто вдумувався в сенс тих слів, що виходили з його рота, звертаючи більше уваги на наспівність і ритміку своєї мелодекламації. Для Парміндер такий стиль був знайомий. Вона роками відвідувала разом з іншими батьками школи Святого Томаса Різдвяні богослужіння з колядками. Проте за всі ці роки вона так і не звикла ні до білолицого святого воїна, що дивився згори на неї, ні до темного дерева, твердих лавок і чужого для неї вівтаря з прикрашеним коштовностями золотим хрестом, ні до похоронних співів, що здавалися їй тривожними й непривітними.

Тому вона перестала слухати речитатив вікарія і знову згадала свого батька.