Нестерпна легкість буття - Сторінка 23

Всі назви були запозичені з російської географії і з російської історії.

Тереза пригадала перший день вторгнення. Люди у всіх містах знімали таблички з назвами вулиць, а з шляхів забирали дороговкази, на яких були написані назви міст. Країна за одну ніч стала безіменною. Протягом семи днів російська армія блукала по місцевості, не знаючи, де вона є. Офіцери шукали будинки редакцій, телебачення, радіо, щоб захопити їх, але не могли знайти. Вони розпитували у людей, але перехожі тільки знизували плечима або вказували неправильні адреси й неправильні напрямки.

Минули роки, і раптом починаєш розуміти, що ця анонімність була небезпечною для країни. Вулиці й будинки вже не повернулися до своїх колишніх назв. І так один чеський курорт раптом став якоюсь малою ілюзорною Росією, і минуле, яке Тереза приїхала шукати сюди, виявилося конфіскованим, їм стало гидко лишатися там на ніч.

26

До машини поверталися мовчки. Вона думала про те, що всі речі й люди постають перед очима перевдягненими. Старе чеське місто прикрилося російськими іменами. Чехи, які фотографували вторгнення, насправді працювали на таємну поліцію. В чоловіка, який посилав її на смерть, була на обличчі маска Томаша. Стукач виступав під ім'ям інженера, і інженер хотів грати роль чоловіка з Петршіна. Знамення книжки в його квартирі було фальшивим і мало на меті штовхнути її на хибний шлях.

Згадавши про книжку, яку там тримала в руках, вона раптово щось усвідомила, і кров ударила їй в обличчя: як це було? Інженер сказав, що принесе каву. Вона підійшла до книжкової полиці й взяла звідти Софоклового "Едіпа". Потім інженер повернувся. Але без кави!

Знову й знову вона поверталася до цієї сцени: як довго його не було, коли він ходив по каву? Щонайменше хвилину, а може, дві або й три. І що він робив у тому крихітному передпокої? Був у туалеті? Тереза намагається пригадати, чи чула вона, як грюкнули двері і як зашуміла спущена вода. Ні, шуму води вона напевно не чула, це вона запам'ятала б. Вона також майже впевнена, що й двері не грюкали. То що ж він тоді робив у передпокої?

І раптом усе стало аж надто ясно. Якщо вони хочуть заманити її в пастку, одного свідчення інженера замало. Їм потрібен доказ, який неможливо заперечити. Протягом цих підозріло довгих хвилин інженер, напевно, встановлював камеру. Або, що вірогідніше, впустив у квартиру когось із фотоапаратом, і той потім, ховаючись за завісою, фотографував їх.

Ще кілька тижнів тому вона сміялася з Прохазки, який не усвідомлював, що живе в концентраційному таборі, де не існує ніякого приватного життя. А що вона? Полишивши материн дім, вона наївно гадала, що раз і назавжди стане господарем свого особистого життя. Але материна домівка тяглася за нею по цілому світі, простягала до неї руки. Тереза ніколи не втече від неї.

Вони спускалися сходами поміж садами до площі, де залишили машину.

— Що з тобою? — запитав Томаш.

Перше ніж вона встигла відповісти, хтось привітався з Томашем.

27

Це був п'ятдесятирічний селянин з обвітреним обличчям, якого Томаш колись оперував. Відтоді його щороку посилали на лікування на цей курорт. Він запросив Томаша й Терезу на склянку вина. Оскільки в Чехії вхід із собаками до розважальних закладів заборонений, Терезі довелося відвести Кареніна в машину, а чоловіки тим часом посідали в кав'ярні. Коли Тереза підійшла до них, селянин казав: — У нас тиша і спокій. Два роки тому мене навіть обрали головою кооперативу.

— Вітаю, — сказав Томаш.

— Знаєте, це провінція. Люди звідси тікають. Ті, що нагорі, мусять радіти, коли хтось узагалі хоче лишитися в селі. Нас виганяти з роботи їм немає смислу.

— Це було б для нас ідеальне місце, — сказала Тереза.

— Ви б там нудилися, люба пані. Там нічого немає. Взагалі нічогісінько немає.

Тереза не зводила очей з обвітреного обличчя хлібороба. Це був дуже милий чолов'яга. Скільки вже часу минуло, відколи їй ніхто не здавався милим!

Завдяки йому перед очима в неї постав образ провінції: село з костьольною вежею, поля, ліси, заєць, що біжить по борозні, мисливець у зеленому капелюсі. Вона ніколи не жила в селі. Цей образ запав їй у душу з розповідей. Або з книжок. Або його закарбували в її підсвідомості якісь далекі предки. Однак цей образ стояв у неї перед очима, такий виразний, як фотографія прабабусі в родинному альбомі чи старовинна гравюра.

— Маєте ще якісь труднощі? — запитав Томаш.

Хлібороб торкнувся того місця на шиї, де череп з'єднується із хребтом — Отут часом болить.

Не підводячись зі стільця, Томаш обмацав місце, на яке вказав колишній пацієнт, а тоді ще якийсь час розпитував його. Потім сказав: — Я вже не маю права виписувати ліки. Але скажете лікареві, який вас лікує, що ви говорили зі мною і я порадив вам приймати ось це. — Він витяг з гаманця блокнот, вирвав з нього аркушик і великими літерами написав назву ліків.

28

Вони поверталися в Прагу.

Тереза думала про фотографію, на якій інженер обнімає її голе тіло. Вона втішала себе: навіть якщо така фотографія існує, Томаш ніколи не побачить її. Ця фотографія має для них якусь ціну доти, доки з її допомогою вони зможуть шантажувати Терезу. Але тільки-но вони відішлють цю фотографію Томашеві, вона враз утратить будь-яку ціну.

Але що буде, коли поліція тим часом дійде висновку, що Тереза для них не становить жодного інтересу? В такому разі фотографія в їхніх руках стане простою забавкою, і ніхто нікому не заборонить, щоб потішитись, вкласти її в конверт і послати Томашеві.

А що буде, коли Томаш одержить таку фотографію? Прожене її? Може, й ні. Мабуть, напевне, ні. Але хистка будова їхньої любові остаточно зруйнується. Бо ж ця будова тримається на її вірності, як на одному-єдиному стовпі, а любові так само як імперії: якщо загине ідея, на якій вони були засновані, — занепадають і вони.

Перед очима в неї була картина: заєць, що біжить борозною, мисливець у зеленому капелюсі й костьольна вежа над лісом.

Вона хотіла сказати Томашеві, що добре було б виїхати з Праги. Поїхати геть від дітей, які закопують живих ворон у землю, геть від стукачів, геть від дівчат, озброєних парасольками. Вона хотіла сказати йому, що добре було б виїхати в село. Що це єдина дорога до порятунку.

Вона повернула до нього голову. Але Томаш мовчав і дивився на щось перед собою. Вона не могла подолати бар'єр мовчання, що розділяв їх. Вона почувалася так само, як тоді, коли спускалася з Петршіна: на шлунок тиснуло й хотілося блювати. Томаш лякав її. Він був для неї надто сильний, а вона надто слабкою. Він віддавав їй накази, яких вона не розуміла. Намагалася виконати їх, але нічого в неї не виходило.

Тереза хотіла повернутися знову в Петршін і попросити чоловіка з рушницею дозволити їй зав'язати очі стрічкою й спертися на стовбур каштана, їй хотілося вмерти.

29

Вона прокинулась і усвідомила, що вдома сама.

Вийшла на вулицю й попрямувала до набережної. Хотіла подивитися на Влтаву. Хотіла стати на березі й довго дивитися на хвилі, бо ж плин річки заспокоює і лікує. Річка тече споконвіку, і людські історії відбуваються на її берегах. Відбуваються, щоб завтра про них забували, а річка текла собі далі.

Спершись на парапет, вона дивилася вниз. Це була околиця Праги, Влтава вже протекла через місто, лишила позаду пишність Градчан і костьолів і була, наче актриса після спектаклю, стомлена й замислена. Текла вона поміж брудних берегів, обгороджених парканами й стінами, за якими були фабрики й спорожнілі спортивні майданчики.

Вона довго дивилась на воду, що здавалася тут іще смутнішою і темнішою; і раптом посеред річки угледіла якийсь предмет, червоний предмет, так, це була лавочка. Дерев'яна лавочка на металевих ніжках, яких повно у празьких парках. Вона поволі плила серединою Влтави. А за нею ще одна лавочка. А далі ще, і ще, й лише тепер Тереза побачила, що з міста пливуть лавочки із празьких парків, їх було багато і ставало дедалі все більше, вони пливли по річці, як восени листя, винесене водою з лісів, лавочки червоні, жовті, блакитні.

Вона озирнулась назад, наче хотіла запитати в перехожих, що все це означає. Чому пливуть по воді лавочки з празьких парків? Але всі байдуже проходили мимо, нікого анітрохи не цікавило, що якась річка тече споконвіку через їхнє недовговічне місто.

Вона знову задивилась на річку. Їй було невимовно сумно. Вона розуміла: те, що вона бачить, це прощання.

Коли більшість лавочок щезла з поля зору, з'явилося ще кілька запізнілих, ще одна жовта лавочка, а за нею ще одна, блакитна, остання.

ЧАСТИНА П'ЯТА

ЛЕГКІСТЬ І ТЯЖКІСТЬ

1

Коли Тереза неждано приїхала до Томаша в Прагу, він кохався з нею, як я вже писав у першій частині роману, того самого дня чи, точніше, тієї самої години, але одразу ж після цього у неї підскочила температура. Вона лежала на його постелі, а він стояв над нею, маючи непоборне відчуття, що це дитя, яке хтось поклав до кошика й пустив його за течією.

Образ підкиненої дитини від того став йому дорогим, і він часто думав про старі міфи, в яких він зустрічався. В цьому явно крилась і причина, чому якогось дня він узяв у руки переклад Софоклового "Едіпа".

Історія Едіпа добре відома: пастух, знайшовши підкинене немовля, відніс його своєму цареві Полібові, і той виховав його. Вже бувши юнаком, Едіп зустрів на гірській дорозі повіз, у якому їхав незнайомий вельможа. Поміж ними спалахнула сварка, і Едіп вельможу вбив. Згодом він став чоловіком цариці Іокасти і володарем Фів. Він і гадки не мав, що чоловік, якого він убив у горах, був його батько, а жінка, з якою він живе, його мати. Лиха доля тим часом обрушилася на його підданих і почала терзати їх страшними недугами. Коли ж Едіп збагнув, що він сам винен у їхніх стражданнях, застібками від одежі виколов собі очі й сліпий пішов геть із Фів.

2

У тих, хто вважає, нібито комуністичні режими в Центральній Європі — є виключно витвором злочинців, лишається поза увагою головна істина: злочинні режими були створені не злочинцями, а ентузіастами, впевненими, що вони відкрили єдину дорогу в рай. Вони затято захищали цю дорогу, прирікаючи людей на смерть. Проте з часом з'ясувалося, що ніякого раю не існує, а отже ентузіасти виявились убивцями.

І тоді всі з криком накинулися на комуністів: "Ви відповідальні за нещастя країни (вона зубожіла і спустошилась), за втрату її самостійності (вона попала під владу Росії), за страту невинних!"

А ті, кого звинувачували, відповідали: "Ми не знали! Нас обдурили! Ми вірили! Але в глибині душі своєї ми невинні!"

Отже, суперечка, зрештою, звелася до одного-єдиного запитання: чи справді вони не знали, чи лише вдають, що не знали?

Томаш стежив за цією суперечкою (як стежив за нею весь десятимільйонний народ) і приходив до думки, що серед комуністів напевне були люди не такі вже й необізнані (не могли ж вони не знати про страхіття, що творилися й далі творяться у післяреволюційній Росії).