Нестерпна легкість буття - Сторінка 25

Людина, яка обрала, наприклад, дорогу політика, добровільно віддає себе на суд загалу, наївно сподіваючись, що завоює його прихильність. Можливе несхвалення натовпу лише збуджує його, активізує, так само, як Томаша збуджувала складність діагнозу.

Лікар (на відміну від політика або актора) підлягає суду своїх пацієнтів і найближчих колег, а отже, суду в чотирьох стінах, у вузькому колі. На погляди тих, хто його судить, він умить міг відповісти власним поглядом, спробувати порозумітись або захиститись. Але зараз Томаш опинився в ситуації (вперше в житті), коли на нього було спрямовано значно більше поглядів, аніж він спроможний був уловити. Він не міг на них відповісти ані власним поглядом, ані словом. Його кинули напризволяще. Про нього говорили і в клініці й поза клінікою (у той період знервована Прага ділилася звістками про те, хто не справдив надій, хто зрадив, хто став колабораціоністом, з неймовірною швидкістю африканського тамтама), він це знав, але не мав сили з цим боротися. Він і сам дивувався, наскільки все це було для нього нестерпне і яку розгубленість викликало в нього. Інтерес усіх цих людей до нього був йому огидний, як штовханина або дотики людей, котрі зривають із нас одежу в наших страхітливих снах.

Він прийшов до головного лікаря і повідомив йому, що нічого не напише.

Головний лікар потис йому руку міцніше, ніж звичайно, і сказав, що передбачав його рішення.

Томаш сказав: — Пане докторе, можливо, ви могли б утримати мене в клініці й без цієї заяви, — у такий спосіб він хотів натякнути головному лікареві, що для цього досить було б усім колегам пригрозити заявами про звільнення, якщо його, Томаша, примусять залишити клініку.

Але нікому з колег не спало навіть на думку пригрозити заявою про звільнення, тож через деякий час Томаш (головний лікар потис йому руку ще міцніше, ніж попереднього разу; на ній ще довго лишалися синці) змушений був попрощатися з клінікою.

5

Спершу він опинився в сільській лікарні, десь кілометрів за вісімдесят від Праги. Добирався туди щодня поїздом і повертався смертельно стомленим. Через рік йому пощастило знайти місце вигідніше, хоч і другорядніше, у приміській амбулаторії. Тут він уже не міг займатися хірургією і практикував як лікар-терапевт. Прийомна завжди була переповнена пацієнтами, тому кожному з них він міг присвятити не більше п'яти хвилин; він прописував їм аспірин, виписував лікарняні листки працюючим і посилав на обстеження до спеціалістів. Він уже не вважав себе лікарем, а скоріше чиновником.

Одного разу в кінці прийому до нього зайшов чоловік років п'ятдесяти; помірна повнота надавала йому поважності. Він відрекомендувався співробітником міністерства внутрішніх справ і запросив Томаша до шинку навпроти.

Чоловік із міністерства внутрішніх справ усміхнувся:

— Коли б щось сталося, вам досить послатися на мене, — і подав Томашеві свою візитну картку, де було його прізвище (звісно, вигадане) і міністерський номер телефону.

Потім він довго розводився про те, як він цінує Томаша. Мовляв, усі в його міністерстві жалкують, що хірург такого масштабу мусить прописувати у приміській амбулаторії аспірин. У такий спосіб він давав зрозуміти, що органи, хоч про це і не говориться вголос, не згодні з надто жорстокими методами, якими фахівців виганяють з їхніх робочих місць.

Томаша вже давно ніхто не хвалив, тож він уважно слухав цього гладуна й дивувався, як точно і з усіма подробицями той поінформований про його професійні достоїнства. Яка ж людина беззахисна проти лестощів! Томаш не міг устояти й не сприймати серйозно слів чоловіка з міністерства.

Але причиною цього було не тільки самолюбство. До цього спричинилася ще й недосвідченість. Коли ви сидите віч-на-віч із кимось, хто люб'язний, чемний, ввічливий, дуже важко весь час усвідомлювати, що в тому, що він говорить, немає ніякої правди, немає нічого щирого. Недовіра (постійна і систематична, без тіні вагання) вимагає величезних зусиль, а також тренування, тобто частих поліцейських допитів. Такого тренування Томашеві бракувало.

Чоловік із міністерства вів далі:

— Ми знаємо, пане докторе, що в Цюріху у вас було блискуче становище. І ми дуже цінуємо, що ви повернулися. З вашого боку це був благородний вчинок. Ви знали, що ваше місце тут. — І потім додав, ніби докоряючи Томашеві: — Але ваше місце за операційним столом!

— Я згоден із вами, — мовив Томаш.

Запала коротка пауза, після якої чоловік із міністерства сказав смутним голосом:

— І все-таки скажіть мені, пане докторе, ви справді гадаєте, що комуністам слід виколювати очі? Чи не здається вам дивним, що це кажете саме ви, той, хто стільком людям повернув здоров'я?

— Це чистісінька дурниця, — захищався Томаш. — Прочитайте уважно, що я написав.

— Я читав, — сказав чоловік з міністерства внутрішніх справ, і голос його звучав дедалі сумніше.

— Коли б ви прочитали весь текст, таким, як я його написав, вам би таке не спало на думку. Він вийшов трохи скороченим.

— Як це? — насторожив вуха чоловік із міністерства. — Вони опублікували ваш текст не в тому вигляді як ви його написали?

— Його скоротили.

— Дуже?

— Приблизно на третину.

Чоловік із міністерства, здавалося, був щиро засмучений.

— З їхнього боку це була, звичайно, нечесна гра.

Томаш знизав плечима.

— Ви повинні були протестувати! Вимагати негайного виправлення тексту!

— Невдовзі після того прийшли росіяни. У нас у всіх з'явились інші турботи, — сказав Томаш.

— Чому люди мають про вас думати, що ви, лікар, хочете, щоб людей хтось осліплював?

— Знаєте, ця моя статейка була надрукована десь аж у кінці журналу, серед листів. Ніхто її навіть не помітив. Хіба що російське посольство, якому вона прийшлась до речі.

— Е ні, пане докторе! Я сам розмовляв з багатьма людьми, які обговорювали вашу статтю і дивувались, як ви таке могли написати. Але тепер, коли ви мені пояснили, що стаття вийшла в іншому вигляді, аніж ви її написали, я дещо побачив в іншому світлі. Це вони запропонували вам її написати?

— Ні, — сказав Томаш, — я сам її послав їм.

— Ви знайомі з цими людьми?

— З якими?

— Тими, що надрукували вашу статтю.

— Ні.

— Ви ніколи з ними не розмовляли?

— Одного разу вони викликали мене в редакцію.

— Навіщо?

— З приводу статті.

— І з ким ви розмовляли?

— З якимсь редактором.

— Як його прізвище?

Лише тепер Томаш збагнув, що його допитують. Він раптом уявив собі, що може наразити когось на небезпеку. Він знав, звичайно, ім'я редактора, але заперечив: — Ні, я не знаю.

— Але ж, пане докторе, — сказав працівник міністерства тоном, сповненим обурення від Томашевої нещирості, — все ж таки він відрекомендувався вам!

Хіба не трагікомічно, що саме наше добре виховання стало союзником таємної поліції. Ми не вміємо брехати. Імператив "кажи правду!", який з дитинства нам прищеплювали тато й мама, спрацьовує так автоматично, що ми соромимося за свою брехню навіть перед поліцейським, який допитує нас. Для нас куди простіше сперечатися з ним, ображати його (що, до речі, не має аніякісінького сенсу), аніж брехати йому в очі (хоча тільки це ми й повинні робити).

Коли чоловік з міністерства дорікнув йому за нещирість, Томаш відчув себе ніби винуватим; йому довелося подолати якийсь внутрішній бар'єр, аби й далі стояти на своїй брехні: — Може, він і відрекомендувався мені, — сказав Томаш, — та оскільки його ім'я нічого мені не говорило, я одразу ж забув його.

— Який він на вигляд?

Редактор, котрий тоді розмовляв з ним, був невисокий на зріст і мав коротко підстрижене йоржиком світле волосся. Томаш постарався наділити його зовсім протилежними рисами: — Високий на зріст. З довгим чорним волоссям.

— Ясно, — сказав чоловік з міністерства, — і з великою бородою.

— Саме так, — потвердив Томаш.

— Сутулий.

— Так, так, — іще раз погодився Томаш і зрозумів, що саме тепер чоловік з міністерства установив, про кого йдеться. Томаш не тільки доніс на якогось бідолашного редактора, але його донос іще й фальшивий.

— Але навіщо він викликав вас? Про що ви розмовляли?

— Вони хотіли подекуди змінити порядок слів.

Це прозвучало, як смішна відмовка. Чоловік із міністерства знов обурився: чому Томаш не хоче сказати правду:

— Послухайте, пане докторе! Хвилину тому ви твердили, що вам скоротили текст на третину, а тепер кажете, що з вами дискутували про порядок слів! Де ж тут логіка?

Томашеві одразу легше стало відповідати на запитання, бо те, що він казав тепер, було чистісінькою правдою:

— Логіки немає, але це саме так і є, — засміявся він. — У мене попросили дозволу змінити порядок слів в одному реченні, а потім ще й викинули третину статті.

Чоловік з міністерства знову похитав головою, ніби не міг збагнути такої аморальної поведінки, і сказав: — Ці люди поставилися до вас дуже некоректно.

Він допив склянку вина і зробив висновок: — Пане докторе, ви стали жертвою шантажу. Було б шкода, якби через це постраждали ви і ваші пацієнти. Ми, пане докторе, добре усвідомлюємо ваші достоїнства. Подивимося, що можна зробити для вас.

На прощання він сердечно потиснув Томашеві руку.

Потім вони вийшли з шинку й кожен подався до своєї машини.

6

Цією зустріччю Томаш був страшенно пригнічений. Він не міг вибачити собі невимушеного тону розмови. Якщо вже він не відмовився розмовляти з поліцейським агентом (бо не був готовий до такої ситуації й не знав, що закон дозволяє йому, а чого ні), то мав бодай відмовитися пити з ним у корчмі вино, немов з приятелем! А якби хтось, хто знає цього чоловіка, та побачив їх разом? Напевно, зробив би висновок, що Томаш співробітничає з поліцією! І навіщо він узагалі сказав йому, що його статтю скоротили? Навіщо він давав без усякої потреби цю інформацію? Від усього того був дуже незадоволений собою.

Через два тижні чоловік із міністерства прийшов знову. Хотів, як і минулого разу, піти до корчми, але Томаш попросив його лишитись у приймальні.

— Я вас розумію, пане докторе, — посміхаючись, сказав він.

Ця фраза привернула Томашеву увагу. Чоловік із міністерства вимовив її, як шахіст, котрий засвідчує суперникові, що в попередньому ході той припустився помилки.

Вони сиділи віч-на-віч, розділені Томашевим письмовим столом. Хвилин через десять, протягом яких говорили тільки про епідемію грипу, що саме лютувала в місті, чоловік із міністерства сказав:

— Ми довго думати про вашу справу, пане докторе.