Незнайко в Сонячному місті - Сторінка 33

Всі вони, за прикладом міліціонера Чобітка, спочатку саджали затриманих вітрогонів у "холодильник", але потім їх мучила совість. Не витримавши докорів совісті, вони відпускали в'язнів на волю, після чого їх терзали сумніви, чи правильно вони зробили, порушивши закон.

Вчинивши таке, деякі міліціонери втрачали сон і апетит і не знаходили собі місця від збентеження, а один міліціонер, відпустивши порушника на волю, каявся так, що засадив сам себе під арешт і заспокоївся лише після того, як відсидів у "холодильнику" чотири доби.

Після випадку з Супчиком міліціонер Чобіток обдумав усе, що сталося з ним, і виступив по телебаченню з доповіддю, в якій доводив, що замикати вітрогонів у "холодильник" недобре. Замість цього треба висміювати їх у газетах та журналах, малювати на них карикатури, складати різні віршики й оповіданнячка про їхні витівки — тоді вони одразу виправляться і порозумнішають. Ця думка всім дуже сподобалась. У газетах одразу з'явилося багато різних шаржів та карикатур. Вітрогонів малювали в широченних жовто-зелених штанах та піджаках з такими вузенькими рукавами, яких і на світі не буває. Носики всім малювали малюсінькі, верхню ж губу відтягували до того, що було страшно дивитись. У кожній газеті можна було побачити яке-небудь смішне оповіданнячко з вітрогонського життя, і треба сказати, що публіка дуже любила читати всю цю писанину; особливо ж деяким читачам подобались оповідання в картинках про витівки вітрогонів, бо це було дуже смішно.

Незважаючи на висміювання, під яке потрапляли на кожному кроці вітрогони, кількість їх, проте, не зменшувалась. Основне лихо, звичайно, не в тому, що коротульки натягували на себе безглузді жовто-зелені штани й піджаки з ідіотськими рукавами. Найголовніше полягало в тому, що вони переймали манери, замашки й звички вітрогонів. Так, багато коротульок, яким раніше й на думку не спадало робити щось погане, тепер спокійнісінько плювали з вікон п'ятого поверху кому-небудь на голову, гадаючи, що це й справді дуже дотепно. Деякі брали в бібліотеці книги, виривали сторінки й робили з них паперових голубів. Їх не бентежило, що книгу після цього вже не можна було читати. З'явилися також любителі грати на щиглі. Знайшлися навіть такі "діячі", які грали не лише на щиглі, але й на ляпаси, стусани й потиличники, причому встановили таксу, за якою один ляпас дорівнювався двом потиличникам, п'ятьом стусанам або десятьом щиглям. Кожен, хто програвав, мав право схопити від того, хто вигравав, замість десятка щиглів одного ляпаса, п'ять стусанів або зо два потиличники.

Загалом, вітрогони — це, як уже говорилося, була така публіка, яка любила завдавати неприємностей іншим коротулькам. Деякі вітрогони незабаром зрозуміли, що, розважаючись на вулиці, вони не можуть заподіяти неприємностей одразу великій кількості жителів, тому-то їхньою мрією стало залазити в приміщення, де було більше коротульок, і зчиняти переполох. Цей задум пощастило здійснити кільком вітрогонам, які проникли у концертний зал і при великому напливі публіки влаштували концерт на розладнаних та зіпсованих музичних інструментах. Це була така дика музика, що ніяке вухо не могло витримати; але вітрогони пустили чутку, що це наймодніша тепер музика і зветься вона какофонією.

Ця какофонія почала розповсюджуватися по місту, й невдовзі виникло ще кілька оркестрів, які грали на поламаних та розладнаних інструментах. Особливо модним у той час вважався какофонічний оркестр "Вітрофон". Він був невеликий і складався всього з десяти коротульок. Один з цих коротульок грав на консервній бляшанці, другий співав, третій пищав, четвертий верещав, п'ятий рохкав, шостий нявкав, сьомий квакав; решта видавали якісь інші звуки й били в сковороди.

Любителі музики приходили на концерти цих модних оркестрів, слухали й із змордованими до болю вухами поверталися додому, проклинаючи на чім світ стоїть всяку какофонію, вітрофонію і своє власне існування на додачу.

Театр теж не уникнув нових впливів. Треба відзначити, що велике значення в усій цій справі мала мода. Як тільки один з найвидатніших театральних режисерів нарядився у модний костюм з широчезними жовто-зеленими штанами й у плямистий беретик з китичкою, він одразу заявив, що театр — це не музей, він не повинен відставати од життя, і якщо в житті тепер усе робиться не так, як треба, то й у театрі слід усе перекрутити. Якщо раніше глядачі сиділи в залі, а актори грали на сцені, то тепер, навпаки, глядачі мають сидіти на сцені, а актори грати в залі для глядачів. Цей режисер, на ім'я Штучка, так і зробив у своєму театрі. Поставив на сцені стільці й посадив на них глядачів, але оскільки всі глядачі не вмістилися на сцені, він решту публіки посадив у залі, а акторів примусив грати серед публіки.

— Це ще кумедніше вийде! — втішався режисер Штучка. — Раніше глядачі сиділи окремо й актори грали окремо, а тепер актори будуть просто серед глядачів.

Звичайно, ніякий актор, граючи серед публіки, не міг вертітися з такою швидкістю, щоб усім було видно його обличчя. Вийшло так, що одні бачили тільки обличчя актора, а другі тільки потилицю. З декораціями теж виходила якась дурниця. Одні глядачі бачили акторів і декорації, інші не бачили ні того, ні другого, бо декорації були повернуті до них зворотнім боком і затуляли акторів. Щоб ніхто не нудьгував від такого нецікавого видовища, режисер Штучка звелів кільком акторам бігати під час вистави по залу, обсипати глядачів різнобарвною тирсою, бити їх по головах хлопавками й надутими пухирями.

Публіці не дуже подобалися всі ці театральні витівки, але режисер Штучка сказав, що це й добре, бо якщо раніше цікавим вважався спектакль, котрий подобався глядачам, то тепер, коли все стало навпаки, цікавим слід вважати той спектакль, який не подобається нікому. Такі міркування нікого і ні в чому не переконали, і публіка часто розходилась із театру задовго до закінчення спектаклю. Це не дуже збентежило режисера Штучку. Він сказав, що вигадає яку-но-будь нову штучку, і тоді всі сидітимуть, мов пришиті. Він і справді вигадав — намазати перед початком спектаклю всі стільці смолою, щоб глядачі прилипли й не могли піти. Це допомогло, але тільки на один раз, тому що відтоді в театр до Штучки вже ніхто не ходив.

Спочатку Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький не помічали змін, які відбулись у Сонячному місті, бо в парку, де вони пропадали цілими днями, деякий час усе ще лишалося, як і раніше. Однак невдовзі вітрогони з'явились і там. Вони тинялися по алеях парку, штовхаючи відвідувачів, обзиваючи їх якими-небудь поганими іменами, кидаючись грудками грязюки й горлаючи різними, невлад, голосами якісь незугарні пісні. У Водяному містечку вони попроколювали шпильками всі гумові надувні човни, в Шаховому містечку поламали шахові автомати.

Кнопочка, яка була дуже чутлива до всякого хамства, дивувалась, як вона раніше не помічала, що в парку така невихована публіка.

— Краще не будемо сюди більше ходити, — сказала вона Незнайкові й Пістрявенькому. — Будемо гуляти по вулицях, як раніше.

Вони стали просто гуляти по вулицях і лише тут помітили, як змінилося життя у місті. Тепер уже рідко можна було побачити веселі, радісні обличчя. Усі почували себе ні в сих ні в тих, ходили наче приголомшені й злякано озиралися довкола. Та й було чого лякатися, бо щохвилини з-за рогу міг вискочити який-небудь вітрогон і збити пішохода з ніг, виплеснути йому в обличчя кварту води, або, тихенько підкравшись ззаду, несподівано крикнути над вухом, або ще гірше — дати стусана чи потиличника.

Тепер уже в місті не було того веселого пожвавлення, яке спостерігалося раніше. Пішоходів стало значно менше. Ніхто не зупинявся, щоб подихати свіжим повітрям чи поговорити з приятелем. Кожен старався непомітно проскочити вулицею і мерщій шмигнути до себе додому. Більшість коротульок перестали обідати в їдальнях, де їх міг образити перший-ліпший вітрогон. Більшість воліла одержувати сніданки, обіди й вечері за допомогою кухонних ліфтів і їсти в спокійній обстановці в себе вдома. Багато коротульок навіть перестали ходити в театр і на концерти, тому що боялися попасти на какофонічну музику або потрапити на спектакль, де відвідувачів били по голові пухирями або приклеювали до стільців смолою.

Жити в Сонячному місті стало не так цікаво, як раніше, й згодом трапився випадок, після якого наші мандрівники вирішили повернутися назад у Квіткове місто. Одного, разу вони гуляли на березі річки, і Пістрявенький запропонував поплавати на надувному гумовому човні. Завернувши на човнову пристань, вони вибрали човна й запливли на ньому майже на середину річки, а в цей час до них підплив ззаду якийсь вітрогон і проколов човна шпилькою. Повітря з надувного човна вийшло, і наші мандрівники стали тонути. Їх, звичайно, встигли врятувати, але всі троє промокли до нитки.

Цим, однак, не закінчились їхні лихі пригоди. Увечері вони, як завжди, пішли в театр. Цього разу мав відбутися так званий новомодний синтетичний спектакль. Синтетичним спектакль називався тому, що в ньому поєднувались усі найновіші досягнення концертного й театрального мистецтва. В той час, як великий какофонічний оркестр мордував своєю музикою вуха слухачів, їм ще, крім того, показували довгу виставу з декораціями, на яких було намальовано не второпаєш що, з акторами, котрі зображали не розбереш кого, з обсипанням публіки тирсою і биттям по головах хлопавками й надутими пухирями.

Поки Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького обсипали тирсою і били по голові пухирями, вони мовчки терпіли, бо ж знали, що в театрі без цього не можна. Однак невдовзі з'явилися нові режисерські штучки, до яких вони ще не звикли. Одна з тих штучок полягала в тому, що під час перерви між діями світло в залі для глядачів не засвічували, як це робилося завжди, а, навпаки, гасили його, внаслідок чого глядачі змушені були сидіти під час антракту в безпросвітній темряві. І от, коли після першої дії світло в залі погасло, хтось зібрав з підлоги цілу пригорщу тирси й висипав за комір Кнопочці. У цей час хтось устругнув таку саму штучку з Незнайком. А щодо Пістрявенького, то йому хтось вилив за комір склянку холодної води.