Ніч лагідна - Сторінка 10

Ми з секундантом Томмі зійшлися на сорока.

— Добре.

— Чудовий двобій описаний у Пушкіна, [4]— пригадав Ейб.— Обидва дуелянти стали на краю прірви, отож навіть легке поранення означало смерть.

У Маккіско ці літературні ремінісценції, видно, не викликали захоплення, він тільки покліпав очима й запитав:

— Що?

— Може, ви б скупалися в морі — це б вас підбадьорило.

— Ні, ні, мені не до купання.— Він зітхнув, потім додав: — Не збагну, навіщо я це роблю?

Вперше в житті Маккіско мав зробити щось справжнє. А що він належав до людей, для яких світу почуттів не існує, то, зіткнувшись тепер з ними, вкрай розгубився.

— Власне, ми вже можемо йти,— сказав Ейб, побачивши, що Маккіско зовсім занепадає духом.

— Гаразд.— Він відпив із фляжки добрячий ковток бренді, сунув її до кишені й майже люто запитав: — А як я вб’ю його, мене судитимуть?

— Я перекину вас через італійський кордон.

Маккіско озирнувся на Розмері, потім, ніби вибачаючись, промовив до Ейба:

— Перше ніж іти, я хотів би сказати вам дещо віч-на-віч.

— Сподіваюся, що обійдеться без крові,— зітхнула Розмері.— Ця історія безглузда від початку й до кінця, і треба зробити все, щоб до стрілянини не дійшло.

XI

Внизу, в безлюдному вестибюлі, Розмері зустріла Кампіона.

— Я бачив, як ви пішли нагору,— заговорив він збуджено.— То як він себе почуває? Коли відбудеться дуель?

— Не знаю.— Їй не сподобався його тон — неначе йшлося про циркову виставу з Маккіско в амплуа трагічного клоуна.

— Їдьмо зі мною. Я замовив машину в готелі,— сказав він так, як кажуть: "Маю зайвий квиток".

— Я не поїду. Не хочу.

— Чому? Я б нізащо не пропустив такої події, хоч певен, що це мені коштуватиме кількох років життя. Ми можемо, зрештою, все побачити й віддалік.

— Запросіть краще містера Дамфрі.

Монокль випав з його ока й цього разу повис на стрічці, не маючи де сховатися. Кампіон гордовито випростався.

— З цією людиною я більше не маю нічого спільного.

— На жаль, я поїхати не зможу. Мама сердитиметься.

Повернувшись до номера, Розмері почула, як у другій кімнаті рипнуло ліжко, і місіс Спірс сонно запитала її:

— Де ти була?

— Не брав сон, і я виходила. Ти поспи ще, мамусю.

— Зайди-но сюди.

Ліжко знову рипнуло. Розмері здогадалася, що мати сіла. Ввійшовши до її кімнати, вона розповіла про все, що сталося.

— А чом би тобі не поїхати? — сказала місіс Спірс.— Близько підходити й справді не слід, але потім, при потребі, ти могла б і допомогти чимось.

Розмері вагалась: їй зовсім не хотілося, щоб хтось побачив, як вона підглядає, але у сонної місіс Спірс думки ще плуталися, а в пам’яті жили спогади з часів, коли вона була лікаревою дружиною — спогади про нічні виклики до жертв нещасливого випадку чи смертельної недуги.

— Я хочу, щоб ти сама, без мене, вирішувала, куди тобі йти і що робити. Зрештою, для рекламних трюків Рейні ти робила куди важчі речі.

Розмері все ще вважала, що їхати їй ні до чого, але вона підкорилася чіткому, твердому голосові матері — як підкорилася в дванадцять років, коли цей голос звелів їй увійти до театру "Одеон" зі службового входу й потім привітав її з успіхом.

Вийшовши на сходи, Розмері побачила, як від’їхали в автомобілі Маккіско з Ейбом, і полегшено зітхнула, але в цю мить з-за рогу з’явилася готельна машина. Радісно вискнувши, Луїс Кампіон затяг Розмері досередини.

— Я навмисне там сховався, а то б вони не дозволили нам їхати. Я ось і кінокамеру прихопив.

Вона всміхнулася, не знаючи, що казати. Він був такий огидний, що вже й огиди не викликав,— вона просто не сприймала його як людину.

— Чому все-таки місіс Маккіско не сподобалися Дайвери? — спитала вона.— Адже вони були з нею такі привітні.

— Тут річ не в тім, сподобалися чи ні. Вона там побачила щось. А що саме, ми так і не дізналися через того Барбана.

— То вас засмутило не це?

— Ой, та не це, не це,— голос його затремтів.— Коли ми повернулися до готелю, сталося ще щось... Але тепер мені вже однаково — я вмиваю руки!

Слідом за першою машиною вони виїхали на прибережне шосе, проминули Жуан-ле-Пен, де у риштуванні стояв новий будинок казино, і помчали далі на схід. Минула вже четверта година ранку, і під сіро-блакитним небом перші рибальські човни, порипуючи, виходили в сіро-зелене море. Невдовзі обидві машини завернули з шосе і берег залишився позаду.

— Поле для гольфа! — вигукнув Кампіон.— От побачите, це буде десь тут!

Він не помилився. Коли Ейбова машина зупинилася попереду, небо на сході взялося жовтими й червоними смугами, що провіщали спеку. Розмері й Кампіон наказали шоферові поставити машину в сосновому ліску, а самі рушили попід деревами, краєм поля, де по вигорілій, жухлій траві походжали Ейб та Маккіско, який раз у раз задирав голову, мов кролик, що принюхується. Невдовзі на протилежному кінці поля з’явились якісь постаті — попереду можна було впізнати Барбана, за ним секундант-француз ніс під пахвою футляр з пістолетами.

Жахнувшись, Маккіско сховався за Ейбову спину й добряче хильнув із фляжки бренді. Потім, відсапуючись, рушив уперед і, певно, налетів би з розгону на супротивника, що прямував назустріч, коли б не Ейб, який притримав його, а сам пішов радитися з французом. Сонце вже зійшло.

Кампіон схопив Розмері за плечі.

— Я не витримаю,— застогнав він.— Це вже занадто. Це вкоротить мені життя на...

— Пустіть! — урвала його Розмері і, відвернувшись, палко зашепотіла по-французькому молитву.

Дуелянти стали один проти одного. У Барбана рукав був засуканий по лікоть. Очі його гарячково поблискували, але він витер долоню об штани спокійно й незворушно. Маккіско, якому бренді додало сміливості, відкопилив губу і з удаваною байдужістю поводив своїм довгим носом, доки Ейб не ступив крок уперед, тримаючи в руці носовичок. Секундант-француз одвернувся. Розмері, якій аж дух перехопило від гострого жалю, скреготала зубами з ненависті до Барбана.

— Раз, два, три! — напруженим голосом відлічив Ейб. Два постріли пролунали одночасно. Маккіско похитнувся, але відразу ж випростався. Обидва дуелянти схибили.

— Все, годі! — вигукнув Ейб.

Всі запитливо глянули на Барбана.

— Я не дістав сатисфакції.

— Дурниці! Ви дістали її сповна,— сердито сказав Ейб.— Просто ви самі ще цього не збагнули.

— Ваш довіритель відмовляється від повторного пострілу?

— Облиште, Томмі. Ви затіяли це, і мій довіритель зробив усе, що від нього вимагалося.

Томмі зневажливо засміявся.

— Відстань була просто сміховинна,— сказав він.— Я не звик до таких комедій. Нагадайте своєму приятелеві, що він не в Америці.

— А ви Америку не чіпайте,— досить різко урвав його Ейб і вже спокійніше додав: — Їй-право, Томмі, все це зайшло надто далеко.— Вони ще з хвилину тихо сперечалися, потім Барбан кивнув і холодно вклонився здалеку своєму недавньому супротивникові.

— А потиснути руки? — спитав лікар-француз.

— Вони вже знайомі,— відповів Ейб.

Він обернувся до Маккіско.

— Ходім, тут більше нема чого робити.

Коли вони пішли геть, Маккіско на радощах схопив Ейба за руку.

— Стривайте-но,— сказав Ейб.— Треба ж віддати Томмі його пістолет. Він йому ще знадобиться.

Маккіско простяг пістолет Ейбові.

— Під три чорти вашого Томмі,— хвацько сказав він.— Скажіть йому, нехай іде під...

— Може, сказати, що ви хочете стрілятися ще раз?

— От я й став дуелянтом! — вигукнув Маккіско, коли вони попрямували нарешті до машини.— І довів, чого я вартий. Я зовсім не боявся!

— Ви були п’яні,— сказав йому Ейб.

— Аніскілечки!

— Гаразд, нехай буде по-вашому.

— А навіть коли й хильнув трохи, то що?

Самовпевненість його щохвилини зростала, і він уже дивився на Ейба з неприязню.

— То що? — наполягав він.

— Коли ви цього не розумієте, то й пояснювати не варто.

— Невже ви не знаєте, що на війні всі завжди п’яні?

— Гаразд, облишмо це.

Але на цьому не закінчилося. Ззаду почулися квапливі кроки — їх наздоганяв лікар.

— Pardon, messieurs,— сказав він, відсапуючись.— Voulez-vous régler mes honoraires? Naturellement c'est pour soins médicaux seulement. M. Barban n'a qu'un billet de mille et ne peut pas les régler et l'autre a laissé son porte-monnaie chez lui. [5]

— Француз є француз,— зауважив Ейб, потім спитав лікаря: — Combien? [6]

— Я сам заплачу,— озвався Маккіско.

— Не треба, в мене є. Ми всі ризикували однаково.

Поки Ейб розраховувався з лікарем, Маккіско раптом кинувся в кущі й почав блювати. Вийшов він ще блідіший і ніби на чужих ногах поплентав слідом за Ейбом до машини, що чорніла на тлі вже зовсім рожевого ранкового неба.

А в сосняку лежав, судомно хапаючи ротом повітря, Кампіон — єдина жертва дуелі, і Розмері, істерично сміючись, штурхала його під бік носаком сандалі. Вона заспокоїлася аж тоді, коли він підвівся й пішов,— для неї тепер важило тільки одне: за кілька годин вона побачить на пляжі того, кого подумки все ще називала Дайвером.

XII

Вшістьох вони сиділи у "Voisins", [7] чекаючи Ніколь,— Розмері, Норти, Дік Дайвер і двоє молодих музикантів-французів. Сиділи й придивлялися до відвідувачів ресторану. Дік твердив, що жоден американець, за винятком його самого, не вміє спокійно поводитися на людях, і вони шукали прикладу, щоб спростувати його слова. Та, як на те, за десять хвилин не знайшлося нікого, хто, ввійшовши до залу, не підніс би, скажімо, руки до обличчя.

— Даремно ми відмовилися від нафабрених вусів,— зауважив Ейб.— Та все-таки я не згоден, що в цілому Парижі тільки Дік уміє поводитися спокійно...

— Так, тільки я! — наполягав Дік.

— Хіба що коли тверезий.

Якийсь охайно вдягнений американець і дві його супутниці, невимушено розмовляючи, влаштувалися за сусіднім столиком. Раптом американець відчув, що на нього дивляться,— і його рука відразу сіпнулася вгору й почала поправляти бездоганно зав’язану краватку. Інший чоловік, що, стоячи посеред залу, наглядав собі місце, раз у раз поплескував себе по щоці, а його супутник крутив між пальцями згаслу сигарету. Власникам окулярів, вусів та борідок велося краще, бо мали чим бавитись, а ті, хто не мав цього, потирали підборіддя чи посмикували себе за кінчик вуха.

До зали ввійшов уславлений генерал, і Ейб, розраховуючи на вест-пойнтську муштру, якої після року навчання вже не витравиш нічим, побився з Діком об заклад на п’ять доларів.

Генерал стояв, звільна опустивши руки, і чекав, доки йому знайдуть місце.