Ніч лагідна - Сторінка 12

Якби Дік сказав, що і по них зараз стрілятимуть із гармат, вона б і цьому повірила. Кохання її досягло вже тієї межі, за якою починаються біль та розпач. Вона не знала, що робити,— а матері поряд не було.

— Відтоді перемерло безліч людей, та й ми незабаром повмираємо,— втішливо мовив Ейб.

Розмері зачаровано дивилася на Діка, чекаючи, що він казатиме далі.

— Бачите он той струмок? Ми дійшли б до нього за дві хвилини. А от англійці добувалися тоді місяць. То дюйм за дюймом просувалася вперед ціла імперія, попереду люди гинули, а ззаду напирали інші. А друга імперія так само повільно відступала, залишаючи своїх полеглих — незліченні купки закривавленого шмаття. За нашого покоління нічого схожого вже не буде, жоден європейський народ не наважиться на таке.

— Он як? У Туреччині оце щойно скінчили воювати,— заперечив Ейб.— А в Марокко...

— То зовсім інше. У всякому разі, Західний фронт у Європі не повториться, принаймні за нашого життя. Молодь гадає, що їй це до снаги, але вона помиляється. Першу битву на Марні ще можна б повторити, але те, що сталося тут,— нізащо. За тим, що тут сталося, стояло дуже багато — віра в бога, і роки достатку, і величезна впевненість у своїх силах, і саме ті відносини між класами, що склалися на той час. Росіяни та італійці для цього фронту не годилися. Тут потрібна була особлива цілісність почуттів, що їх усмоктують з материним молоком. Треба було, щоб у пам’яті жили різдвяні свята й поштові листівки з портретами кронпринца та його нареченої, і маленькі кафе Валанса, і пивниці на Унтер-ден-Лінден, і одруження в мерії, і поїзди на іподром, і дідусеві бакенбарди.

— Таку тактику бою винайшов ще генерал Грант у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому,— під Пітерсбергом.

— Ні, генерал Грант винайшов те, що зветься масовою різаниною. А те, про що кажу я, іде від Льюїса Керролла, і Жюля Верна, і від того, хто написав "Ундіну", і від сільських пасторів, що розважалися грою в кеглі, і від марсельських marraines, [9] і дівчат, зведених у лісочках Вюртемберга та Вестфалії. Власне, тут відбулася любовна битва — ціле століття міщанського кохання пішло на те, щоб удобрити це поле. Це була остання любовна битва в історії.

— То ви, чого доброго, віддасте її авторство Девіду Герберту Лоуренсу,— сказав Ейб.

— Весь мій прекрасний, милий, упорядкований світ був висаджений у повітря могутнім вибухом любовного динаміту,— не вгавав Дік.— Правда, Розмері?

— Не знаю,— серйозно відповіла вона.— Це ви все знаєте.

Вони трохи відстали від інших. Раптом на них посипався град камінців і грудочок землі, і Ейб гукнув з ходу сполучення неподалік:

— Я знову сповнююся бойовим запалом! Адже за мною теж ціле століття кохання, кохання в штаті Огайо! Зараз я рознесу цей окоп.— Голова його вигулькнула з-за насипу.— Ви що ж, не знаєте правил гри? Ви вбиті — то була ручна граната!

Розмері засміялася, а Дік ухопив жменю камінців, щоб відповісти нападникові, але розтулив кулак, і вони посипалися на землю.

— Ні, я не можу пустувати в такому місці,— сказав він вибачливо.— "Розірвано срібний шнур, розколото золоту чашу" і як там далі; можете сміятися, але я невиправний романтик, і тут уже не зарадиш.

— Я теж романтик.

Вони вийшли з чистого, реставрованого окопу,— просто перед ними стояв пам’ятник полеглим ньюфаундлендцям. Читаючи напис на ньому, Розмері раптом схлипнула. Як і більшості жінок, їй подобалось, коли хтось підказував, що вона повинна відчувати за тих чи тих обставин; подобалося і тепер, коли Дік навчав її відрізняти смішне від сумного. Але над усе їй хотілося, щоб він зрозумів, як вона його кохає, кохає так, що аж у голові паморочиться, і вона ходить полем битви ніби в прекрасному сні.

Вони посідали в машину й рушили назад до Ам’єна. Дрібний теплий дощик кропив миршаві деревця й кущі; вони минали складені, немов для величезних погребальних вогнищ, невибухлі снаряди, гільзи, бомби, гранати, а також спорядження — каски, багнети, рушничні ложа, зотліле взуття, що шість років пролежало в землі. Дорога різко завернула, і очам відкрилося ціле море могил, море білих баранців-надгробків. Дік звелів зупинитися.

— Дивіться, це ж наша знайома. І все ще з вінком.

Він вийшов і попростував до дівчини, яка розгублено стояла коло брами з вінком у руках. Поряд чекало таксі. То була та сама руда дівчина з Теннессі, з якою вони познайомилися вранці в поїзді,— вона приїхала з Америки, щоб покласти квіти на могилу брата. Тепер обличчя її було сердите й заплакане.

— Ці типи у воєнному міністерстві дали мені, певно, не той номер,— поскаржилася вона Дікові.— На тій могилі стоїть інше прізвище. Я з другої години шукаю, але їх тут стільки, що хіба знайдеш...

— А я на вашому місці поклав би вінок на першій-ліпшій могилі, не читаючи навіть прізвища,— порадив Дік.

— Ви так гадаєте?

— Я гадаю, що він похвалив би вас за це.

Вже сутеніло, і дощ припустив дужче. Дівчина поклала вінок на могилу, найближчу до брами. Дік запропонував їй відпустити таксі і повернутися до Ам’єна разом з ними. Вона погодилася.

Розмері, почувши про чужу невдачу, знов схлипнула — взагалі то був мокрий день; а проте вона відчувала, що він її чимось збагатив, хоча й не могла б сказати, чим саме. Згодом день цей видавався їй щасливим від початку до кінця — бувають отакі години: нічого особливого наче й не відбувається, сприймаєш їх тільки як ланку між радістю минулою й майбутньою і аж потім починаєш розуміти, що вони, власне, і були найрадісніші.

Червонясто-синіми вулицями Ам’єна ще відлунювало недавнє минуле; воєнна журба і досі оповивала місто, як оповиває вона деякі вокзали — хоч би Північний у Парижі чи Ватерлоо в Лондоні. Вдень людину пригнічують такі міста, з допотопними трамвайчиками на великій, вимощеній сірим бруком соборній площі, міста, в яких навіть повітря здається затхлим від давності, і як старі фотографії, збляклим. Зате коли спадає вечір, на вулицях оживає все те, без чого немислимий французький побут,— жваві повії, балакучі завсідники кафе, що від них тільки й чути оте "Voilà!", [10] закохані, які блукають, обнявшись, у щасливому блаженстві, що не коштує грошей і не має мети.

Чекаючи поїзда, вони сіли за столик під аркадою, високе склепіння якої вбирало і дим, і гамір, і звуки музики; оркестр виконав на їхню честь "Так, ми не маємо бананів", і вони нагородили оплесками диригента, явно задоволеного собою. Дівчина з Теннессі забула про свої прикрощі й розважалася разом з усіма, навіть почала загравати з Діком та Ейбом, пускала бісики й ніби ненароком торкалася їхніх рук, а вони добродушно дражнили її.

Потім прибув паризький поїзд, вони поїхали, і земля, в якій під теплим дощем дотлівали останки вюртембержців, прусських гвардійців, альпійських стрільців, манчестерських робітників та вихованців ітонської школи, залишилася позаду. Вони їли бутерброди з копченою ковбасою й сиром, куплені у вокзальному буфеті, й запивали їх вином божоле.

Ніколь не поділяла їхнього настрою. Нервово покусуючи губи, вона переглядала путівники по місцях боїв, що їх прихопив із собою Дік. Так, він, видно, добряче простудіював історичні розділи і, своїм звичаєм, дещо спростив, а дещо згладив — недаремно в його версії Ам’єнська битва нагадувала один із прийомів у його домі.

XIV

Вони домовились, що ввечері підуть дивитися ілюмінацію на виставці декоративного мистецтва, та по приїзді в Париж Ніколь сказала, що надто втомилася й не піде. Вони завезли її до готелю "Король Георг", і коли вона зникла за пересічними площинами, утвореними грою світла в скляних дверях, Розмері відчула полегшення. Ніколь являла собою силу і, можливо, силу лиху; в усякому разі, її слова і вчинки не можна було передбачити, як материні. Розмері трохи побоювалася її.

Об одинадцятій Розмері, Дік і Норти зайшли до кафе-поплавця, нещодавно відкритого на Сені. В річці миготіли мостові ліхтарі і погойдувалися десятки холодних півмісяців. Живучи в Парижі, Розмері й мати по неділях іноді виїздили пароплавчиком до Сюрена і дорогою укладали плани на майбутнє. У них було обмаль грошей, але місіс Спірс покладала такі надії на доньчину вроду та на амбіцію, яку сама їй прищепила, що ладна була важити всім, що мала; ставши на ноги, дівчина віддячить матері сповна...

Відколи вони приїхали до Парижа, Ейб Норт весь час ходив напідпитку; очі його почервоніли від вина й від сонця. Того вечора Розмері вперше помітила, що він не проминає жодної нагоди випити, і подумала, що Мері Норт навряд чи це до вподоби. Мері, хоч яка була сміхотлива, говорила так мало, що Розмері, власне, майже нічого про неї не знала. Розмері подобалося її пряме чорне волосся — зачесане назад, воно лише на спині закручувалося плавною хвилею; час від часу тоненьке пасмо спадало їй на лоб — навскіс до скроні,— і коли воно лізло в очі, Мері, струснувши головою, відкидала його.

— Ходімо сьогодні раніше спати, Ейбе, нехай це буде остання чарка.— Промовляла Мері спокійно, але в голосі вгадувалося легке занепокоєння.— Ти ж не хочеш, щоб тебе завтра внесли на пароплав, та ще й розплескуючи по дорозі.

— Так, усім час додому,— підтримав Дік.— Уже пізно.

На благородному обличчі Ейба з’явився впертий вираз, і він рішуче заперечив:

— Ні, ні.— І після значущої паузи додав: — Куди нам поспішати. Розіп’ємо ще пляшку шампанського.

— Я більше не п’ю,— сказав Дік.

— А Розмері вип’є. Вона ж природжений алкоголік, тримає у ванній пляшку джину, та й взагалі. Мені її мати розповідала.

Він вилив решту шампанського в келих Розмері. Першого дня в Парижі Розмері випила стільки лимонаду, що їй аж погано стало, отож навіть не пригублювала ніяких напоїв. Але тепер вона піднесла келих,

— Отакої! — вигукнув Дік.— А ви казали, що не п’єте!

— Але не казала, що не питиму.

— А що скаже мама?

— Один келих можна.— Їй чомусь дуже захотілося випити цей келих шампанського. Дік пив, небагато, але пив, і, може, якщо й вона вип’є, то це їх зблизить, допоможе їй зробити те, що вже твердо вирішила. Вона спробувала випити одним духом, похлинулася, а потім сказала: — Та ще й учора був мій день народження, мені сповнилося вісімнадцять.

— Чого ж ви не сказали? — хором обурилися всі.

— Навмисне, щоб не зобов’язувати вас і не завдавати зайвого клопоту.— Вона допила шампанське.— А тепер вважайте, що ми відсвяткували.

— Е, ні,— заперечив Дік.— Завтра ввечері ми відсвяткуємо ваш день народження, ясно? Вісімнадцять років — це неабияка дата!

— А я колись думала: все, що буде до вісімнадцяти років, нічого не важить,— сказала Мері.

— Атож, атож,— підхопив Ейб.— Як і після вісімнадцяти.

— Для Ейба ніщо не важитиме, поки він не сяде на пароплав,— докинула Мері.— Але він покладає великі надії на Нью-Йорк.