Ніч лагідна - Сторінка 44

Видно, вони не могли знайти спільної мови. А проте щось у ній подобалося йому, і дорогою до "Ексельсіору" він не жалів компліментів, від яких вона аж танула.

Наступного дня Розмері наполягла, що вона частуватиме Діка сніданком. Вони поїхали до маленької тратторії, власник якої, італієць, працював колись в Америці, і замовили там яєчню з шинкою й вафлі. Після сніданку вони повернулися до готелю. Відкриття Діка, що ні він її, ані вона його не кохає, більше розпалило, аніж розхолодило його жагу. Тепер, знаючи, що вже не ввійде в її життя надовго, він жадав її, як жадають блудницю. Мабуть, думав він, багато чоловіків називають коханням саме таке почуття, а не самозабутню душевну одержимість, що змішує всі кольори життя в одну мажорну барву,— те, чим колись було для нього кохання до Ніколь. Йому й тепер завдавала фізичної муки думка про те, що Ніколь може вмерти, чи назавжди втратити розум, чи покохати іншого.

В номері Розмері сидів Нікотера, який одразу завів розмову про акторські справи. Коли Розмері нарешті дала йому зрозуміти, що він тут зайвий, він пішов, грайливо протестуючи, і на прощання цинічно підморгнув Дікові. Потім, як ведеться, ожив телефон, прикувавши до себе Розмері хвилин на десять. Дікові увірвався терпець.

— Ходім краще до мене,— запропонував він, і вона погодилася.

Вона лежала на широкій тахті, поклавши голову йому на коліна; він перебирав кучері, що спадали на її чоло.

— Можна знову запитати? — сказав він.

— Про що?

— Про чоловіків у вашому житті. Я дуже цікавий, щоб не сказати — хворобливо цікавий.

— Ви хочете знати, що в мене було після знайомства з вами?

— Або до нього.

— Ні, ні! — вигукнула вона.— Доти в мене нікого не було. Ви перший чоловік, яким я по-справжньому захопилася. Ви й тепер єдине моє справжнє захоплення.— Вона помовчала, замислившись.— Це сталося потім... через рік.

— Хто він?

— Та... один чоловік.

Він скористався з цієї ухильної відповіді.

— Хочете, я розповім вам, як усе було: після першого невдалого роману настала довга перерва. Другий виявився вдаліший, але про кохання там і не йшлося. Ну, а за третім разом усе вже було гаразд...

Він сам себе катував, але зупинитись не міг.

— Потім був один бурхливий роман, який згас від перегріву почуттів, і тут ви злякалися, що у вас нічого не залишиться для того, кого ви покохаєте по-справжньому.— Він почувався майже вікторіанцем.— А потім пішли вже дрібні пригоди, скороминущі історійки, і так до останнього часу. То як, схоже?

Вона сміялася крізь сльози.

— Анітрішечки,— сказала вона, і Дікові трохи відлягло від серця.— Але колись я таки покохаю кого-небудь по-справжньому, і вже як покохаю, то ніколи від себе не відпущу.

Цього разу задзвонив його телефон. Голос Нікотери попросив покликати Розмері. Дік затулив трубку долонею.

— Ви будете з ним розмовляти?

Вона підійшла до телефону й так заторохтіла по-італійському, що Дік нічого не зрозумів.

— Телефон забирає у вас надто багато часу,— сказав він.— Уже по четвертій, а на п’яту в мене призначена ділова зустріч. Ідіть розважайтеся із синьйором Нікотерою.

— Навіщо ви говорите дурниці!

— В такому разі забудьте про Нікотеру, поки я тут!

— Якби ж то все це було так просто! — Вона раптом заридала.— Дік, я кохаю вас, тільки вас і нікого більше. Але що ви можете мені дати?

— А що може дати Нікотера вам чи будь-кому?

— Це зовсім інша справа.

... Бо молодість тягнеться до молодості.

— Він нікчемний макаронник! — сказав Дік. Він шаленів од ревнощів, він не хотів, щоб йому знов завдали болю.

— Він просто дитина,— сказала вона, схлипуючи.— Ви самі знаєте, що я передусім ваша.

У відповідь на ці слова він обійняв її за стан, але вона втомлено відхилилася назад, і якусь мить він тримав її так, ніби в заключній позі адажіо — очі її були заплющені, а волосся звисало, як в утоплениці.

— Відпустіть мене, Діку. У мене все в голові сплуталося.

Він нагадував хижого птаха, і вона інстинктивно хотіла затулитися від нього, налякана цим вибухом невиправданих ревнощів, який приглушив звичну чуйність і доброту.

— Я хочу знати правду,— сказав він.

— Гаразд, ось вона: ми часто буваємо разом, він освідчився мені, але я відмовила. Та що з того? Що я, по-вашому, маю робити? Ви ніколи мені не освідчувалися. Може, ви скажете, що я повинна до старості фліртувати з такими недоумками, як Колліс Клей?

— Вчора ввечері ви були з Нікотерою?

— Це вас не обходить.— Вона знов заплакала.— Ні, вибачте, Діку, звичайно, обходить. Ви і мама — єдині дорогі мені люди в світі.

— А Нікотера?

— Сама не знаю.

Уникаючи відвертих відповідей, вона зайшла вже так далеко, що навіть найпростіші слова, здавалось, несли в собі приховане значення.

— Я для вас уже не той, ким був у Парижі?

— Коли я з вами, мені легко й радісно. Але в Парижі було інакше. А може, й ні. Хіба ж пам’ять владна над почуттям?

Він підійшов до шафи і взяв свій вечірній костюм: якщо кохати Розмері не можна було, не ввібравши в серце всю гіркоту і ненависть цього світу, то він її не кохатиме.

— Справа не в Нікотері,— вигукнула вона,— а в тому, що завтра вранці ми всі виїздимо до Ліворно! Ну чому, чому все мало статися саме так? — Сльози знову бризнули з її очей.— Як це несправедливо! Краще б ви не приїздили сюди, краще б усе лишилося просто чудовим спогадом. Мені так тяжко, наче я посварилася з мамою.

Він почав одягатися. Вона підвелася й підійшла до дверей.

— Я сьогодні не поїду в гості.— Це була остання спроба.— Я залишуся з вами. Мені однаково нікуди не хочеться їхати.

В ньому наростала нова хвиля почуттів, але він притлумив їх.

— Я буду у себе в номері,— сказала вона.— До побачення.

— До побачення.

— Ох, як мені прикро, як прикро. Що ж це все-таки?

— Я давно вже намагаюся зрозуміти.

— Нащо ж вам було приходити з цим до мене?

— Я немов Чорна Смерть,— повільно промовив він.— Я приношу тепер людям тільки нещастя.

XXII

У цей надвечірній час у барі готелю "Квірінал" було тільки четверо відвідувачів: елегантна повія-італійка, що, сидячи за стойкою, намагалася втягти в розмову бармена, який відповідав їй тільки знудженим: "Si... Si... Si...", [54] сноб-єгиптянин, що видно, хотів би провести вечір з цією дівчиною, але побоювався її, і Дік з Коллісом Клеєм.

Дік завжди жваво реагував на те, що відбувалося довкола; що ж до Клея, то він жив ніби в тумані, навіть найяскравіші враження розпливалися в його рано заскнілому мозку. Тим-то перший говорив, а другий тільки слухав, мов людина, яка бездумно тішиться теплим вітерцем.

Змучений усім, що сталося за день, Дік зганяв злість на італійцях. Раз у раз він озирався довкола, немов сподівався, що який-небудь італієць почує його й обуриться.

— ... От і сьогодні, сидимо ми із своячкою в "Ексельсіорі", п’ємо чай. Входять двоє типів, а місць у залі немає — нас посадили за останній вільний столик. Тоді один із цих типів підходить до нас і каже: "По-моєму, цей стіл був зарезервований для княгині Орсіні".— "Не знаю,— кажу,— ніякої картки на ньому не було". А він знову: "По-моєму, все-таки цей стіл призначався для княгині Орсіні". Я йому навіть не відповів.

— І що ж він?

— Постояв та й пішов.— Дік посовався на своєму стільці.— Не люблю я їх. Учора на хвильку залишив Розмері саму перед вітриною крамниці, і зразу ж коло неї з’явився якийсь офіцер. Походжає сюди-туди й прикладає пальці до козирка.

— Не знаю,— подумавши трохи, сказав Колліс.— Мені особисто більше подобається тут, ніж у Парижі,— там тільки загавився, а тобі вже обчистили кишені.

Колліс розкошував, і йому не хотілося думати про неприємне.

— Не знаю,— повторив він.— Мені тут подобається.

Дік подумки переглянув картину, що склалась із вражень кількох останніх днів. Шлях до контори "Амерікен експресс" крізь кондитерські аромати Віа-Націонале; брудний тунель, що веде до сходів на площі Іспанії; а на тій площі — піднесення, викликане буянням квітів у кіосках і усвідомленням того, що ти стоїш перед будинком, де помер Кітс. Діка завжди цікавили тільки люди; крім людей, він помічав хіба що погоду; обличчя міст оживали в його пам’яті лише в зв’язку з якимись подіями, що там відбувалися. В Римі розвіялася його мрія про Розмері.

Підійшов хлопець-розсильний і вручив йому записку.

"Я нікуди не поїхала,— прочитав Дік,— я у себе в номері. Рано-вранці ми виїздимо до Ліворно".

Дік повернув записку хлопцеві й дав йому на чай.

— Скажіть міс Хойт, що ви не знайшли мене.— Він обернувся до Колліса й запропонував йому податися до "Бонбонієрі".

Вони оглянули повію за стойкою, приділивши її принадам стільки уваги, скільки вимагала її професія, а вона відповіла їм веселим і зухвалим поглядом; пройшли через безлюдний вестибюль, важке драпірування якого зберігало в своїх складках куряву вікторіанської доби; кивнули, виходячи, нічному портьє, який уклонився з гіркою догідливістю, властивою всім нічним службовцям готелів. Потім сіли в таксі й поїхали безрадісними вулицями, оповитими сирою імлою листопадового вечора. Жінок не було видно; тільки чоловіки із сірими плямами замість облич, у темних, під шию застебнутих плащах купками стовбичили під холодними стінами будинків.

— От же ж, господи! — зітхнув Дік.

— Це ви про що?

— Та згадав отого типа: "Цей стіл,— каже,— зарезервований для княгині Орсіні". Ви знаєте, що таке римська аристократія? Це бандити, це вони захопили храми й палаци, коли занепала імперія, і почали грабувати народ.

— А мені Рим подобається,— стояв на своєму Колліс.— Чому б вам не спробувати щастя на перегонах?

— Я їх не люблю.

— Побачили б ви, які жінки приїздять на іподром...

— Мені тут ніщо не подобається. Я люблю Францію, де кожен вважає себе Наполеоном; а тут кожен вважає себе Христом.

В "Бонбонієрі" вони спустилися в кабаре, дерев’яні панелі якого виглядали напрочуд нетривкими на тлі холодного каменю стін. Оркестр мляво награвав танго, з десяток пар танцювали на просторому паркетному майданчику, дрібочучи й вихиляючись у спосіб, особливо відразливий для американського ока. Тут було забагато офіціантів, а тому бракувало руху, метушні, яку можуть створити навіть двоє-троє по-справжньому зайнятих людей. По-своєму пожвавлювало цю сцену тільки написане на всіх обличчях понуре чекання того, що от-от щось урветься — танець, ніч, ті сили, які тримали все в стані рівноваги.