Ніч лагідна - Сторінка 55

Дійшовши до урвища над морем, вона відчула раптом потребу поділитися з ким-небудь своїми почуттями; та що довкола нікого не було, довелося замість розмови вдовольнитися роздумами. Її трохи бентежило усвідомлення того, що вона відчуває потяг до чужого чоловіка; але в інших жінок бувають коханці — а чим я гірша? В сяйві погожого весняного ранку чоловічий світ не здавався забороненим, і думкам було вільготно, як квітам під вітром, і вітер той грався її волоссям, аж голова йшла обертом. В інших жінок бувають коханці... Та сама сила, що вчора диктувала їй покору Дікові аж до готовності прийняти разом з ним смерть, сьогодні змушувала її радіти п’янкому вітрові й ставити таке просте й логічне запитання — "а чим я гірша?".

Сівши на невисокий парапет, Ніколь задивилася на море. Але з глибин іншого моря, безмежного моря фантазії, їй пощастило виловити цілком реальну і тим дорожчу здобич — істину. Якщо вона не повинна завжди почуватися невід’ємною часткою Діка — такого, наприклад, яким він був учора ввечері, то, виходить, вона може існувати сама по собі, а не тільки як витвір його розуму, як довічне віддзеркалення його сяйва.

Ніколь обрала це місце на парапеті тому, що внизу, на спадистому схилі під скелею, зеленів город, і крізь віття дерев їй видно було двох селян, що копали грядки, перемовляючись на суміші місцевого й провансальського діалектів. Їхні слова й жестикуляція привернули її увагу, а потім вона збагнула й зміст їхньої розмови:

— Отутечки я її й поклав...

— А я її водив отуди, за виноград.

— Їй це за дурничку — та й йому теж. Якби ж то не клятий пес! Тож, кажу, поклав я її отутечки...

— Ти граблі захопив?

— Ти ж сам їх ніс, голово капустяна!

— Мене не обходить, де ти її поклав. Я до тієї ночі дванадцять років дівок не мацав — відколи одружився. А ти...

— Та стривай, дай же мені про того пса доказати...

Ніколь стежила за ними крізь віття; те, що вони казали, видавалося їй цілком природним: одному потрібно це, другому — інше. Але підслухана розмова була часточкою того, чоловічого, світу і по дорозі назад її знов огорнули сумніви.

Дік і Томмі сиділи на терасі. Вона, не зупиняючись, пройшла повз них до покоїв, винесла свій альбом і почала малювати голову Томмі.

— Того руки не болять, що уміють... Веретено крутиться,— всміхнувся Дік.

Як він може після всього молоти дурниці? Подивився б на себе — обличчя ще сіре, очі запалені, щоки — в рудому зарості...

Вона обернулася до Томмі.

— Я не люблю сидіти без діла, завжди чогось собі шукаю. В мене була колись гарненька полінезійська мавпочка, я її, бувало, годинами вчила різних штук — аж усі почали глузувати з мене...

Ніколь навмисне ховала очі від Діка. Незабаром він вибачився й пішов до вітальні. Крізь прочинені двері вона побачила, як він п’є воду — склянку, потім другу, і ще більше розсердилася.

— Ніколь...— почав Томмі, але затнувся й закашлявся.

— Хочете, я дам вам камфорну мазь для натирання,— запропонувала вона.— Це американський засіб — Дік вірить у нього. Заждіть хвилинку, я зараз принесу.

— Мені, певно, час уже їхати.

Дік повернувся на веранду й сів.

— У що ж це я вірю? — спитав він.

Коли Ніколь повернулася з маззю, вони обидва сиділи в тих самих позах, але вона знала: поки її не було, між ними точилася жвава розмова ні про що.

Шофер уже чекав коло дверей, тримаючи валізу з учорашнім вечірнім костюмом Томмі. Побачивши на Томмі костюм, позичений у Діка, Ніколь відчула якийсь фальшивий жаль — неначе Томмі не міг дозволити собі мати такий дорогий одяг.

— Коли приїдете до готелю, розітріть собі цим шию й груди, а потім ще подихайте нею,— сказала вона.

— Слухай,— стиха промовив Дік, поки Томмі спускався сходами,— не віддавай йому цілий слоїк. Цю мазь ми замовляємо в Парижі — тут її не дістанеш.

Тепер і вони підійшли до сходів, і всі троє стояли на осонні,— Томмі просто перед радіатором машини, голова на одній лінії з її верхом, так що згори здавалося: він от-от нахилиться й легко візьме її на плечі.

Ніколь зійшла на стежку.

— Ловіть! — гукнула вона.— І не розбийте, бо тут цього не купиш.

Вона відчула, як Дік немовби закам’янів коло неї; ступивши крок уперед, вона помахала вслід машині, що повезла геть Томмі й слоїк із коштовною камфорною маззю. А тоді обернулася, готова прийняти те, що заслужила.

— Можна було б обійтися без такої щедрості,— сказав Дік.— Нас тут четверо, і ти чудово знаєш, що від застуди...

Вони подивилися одне одному в очі.

— Ми ж можемо замовити новий слоїк...

Її недавня самовпевненість розвіялася й зникла. Дік увійшов до будинку, і за хвилину вона покірно пішла слідом за ним. Він лежав у спальні на своєму ліжку й мовчав.

— Ти снідатимеш тут? — спитала вона.

Він тільки кивнув у відповідь і втупився очима в стелю. Зовсім розгублена, вона пішла давати розпорядження покоївці, а коли повернулася, він лежав так само нерухомо, і його очі були мов два голубі прожектори, що обшукують темне небо. З хвилину вона постояла на порозі, усвідомлюючи свою провину, боячись увійти...

Потім простягла руку, немов хотіла погладити його по голові, але він відсахнувся, мов зляканий звір. І Ніколь не витримала; вона збігла сходами вниз, як куховарка, нажахана хворобою свого хазяїна,— панічно думаючи про те, чим живитиметься далі цей зламаний чоловік, чия майже вичерпана сила є джерелом її власних сил.

Через тиждень Ніколь уже забула про свій раптовий потяг до Томмі — в неї була коротка пам’ять на людей, і вона їх легко забувала. Але з першим гарячим подувом червня до неї дійшла звістка, що він знову в Ніцці. Томмі надіслав коротеньку записку, адресовану їм обом,— вона прочитала її під парасолем, розбираючи пошту, яку прихопила з собою на пляж, і кинула Дікові, а той у відповідь кинув їй на коліна щойно розпечатану телеграму:

ЛЮБІ МОЇ ЗАВТРА ПРИЇЖДЖАЮ ДО ГОССА НА ЖАЛЬ БЕЗ МАМИ СПОДІВАЮСЬ ПОБАЧИТИСЯ

РОЗМЕРІ

— Що ж, я рада буду побачитися з нею,— похмуро сказала Ніколь.

VII

Але другого ранку, коли Дайвери спускалися до моря, Ніколь знов з тривогою відчула, що Дік от-от зважиться на якийсь відчайдушний крок. Після вечора на яхті Голдінга це передчуття ставало дедалі виразнішим. Ще тримаючись звичної опори, давньої гарантії безпеки, вона вже знала, що має зробити стрибок, має перейти в якусь нову якість, але, пойнята страхом, не наважувалася все до кінця обміркувати й усвідомити. Постаті Діка та її самої, хисткі, невиразні, зринали в її уяві, наче привиди у вирі моторошного танку. Давно вже за кожним мовленим словом їй вчувався якийсь багатозначний зміст, що його розкрити міг тільки Дік, коли визнає це за потрібне. Довгі роки бездумного існування відживили у вдачі Ніколь ті природні її якості, що їх рання хвороба заглушила була, а Дік не зміг виявити — не через брак уміння, а тільки через те, що нікому ще не вдавалося зазирнути в усі закутки чужої душі. Та хоча ці зміни в душевному стані мали, зрештою, здорову природу, на серці в неї було тривожно. Особливо прикро вражала її дедалі помітніша байдужість Діка, яка виявлялася в тому, що він забагато пив. Ніколь не знала, буде вона розтоптана чи вціліє,— нещирі інтонації Діка спантеличували її. Події розгорталися нестерпно повільно, мов довжелезна доріжка, і неможливо було вгадати, як Дік поведеться, коли сувій розкрутиться до кінця — до краю безодні, через яку доведеться стрибати.

Її не лякало, що буде потім,— напевно, то буде полегкість, радість людини, яка позбулася тягаря, в якої спала з очей полуда. Ніколь була створена для руху, для переміни місць — з грішми замість крил чи плавців. І те, що має статися, лише відновить природний стан речей, так, наче шасі спортивного автомобіля, на якому багато років тому змонтували кузов родинного лімузина, знову використають за прямим призначенням. Ніколь уже відчувала подмух свіжого вітру — вона боялася тільки болю прийдешньої розлуки; боялася ще й тому, що не знала, в який спосіб ця розлука станеться.

Дайвери вийшли на пляж, вона в купальнику, він у плавках білого кольору, що так гарно відтіняв засмаглу шкіру. Ніколь бачила, що Дік шукає очима Ланьє і Топсі серед утвореного парасолями калейдоскопу яскравих плям і тіней; отже, його думки були не з нею, на хвильку вона вийшла з-під його влади, і, дивлячись на нього збоку, вона подумала, що діти потрібні йому зараз не для того, щоб їх захистити, а для того, щоб самому за них сховатися. Можливо, йому було страшно на цьому пляжі, як скинутому правителеві, що потай відвідує свою колишню резиденцію. Що ж до неї, то на цей час вона вже зненавиділа його світ, де над усе ставилися ввічливість і милі жарти, зненавиділа, забувши, що протягом багатьох років тільки цей світ був їй приступний. Що ж, нехай милується своїм пляжем, спаскудженим на догоду смакам позбавлених смаку людей; якби він шукав тут цілий день — однаково не знайшов би жодного камінчика від китайського муру, яким колись цей пляж оточив, жодного сліду ноги давнього друга.

На мить Ніколь пошкодувала, що так сталося; вона згадала, як він розгрібав на пляжі купи сміття, ретельно вибираючи уламки скла, згадала, як вони купували собі в крамничці в одному із завулків Ніцци матроські кльоші й блузи — убрання, що його потім оголосили модним і почали шити із шовку паризькі кравці; згадала тутешніх наївних дівчат, що, збираючись зграйками на хвилерізі, цвірінькали по-пташиному: "Dites donc! Dites donc"! [78] — і ранковий ритуал, спокійне і радісне злиття із сонцем і морем, і веселі витівки Діка, поховані під товщею цього піску за якихось кілька років...

Тепер пляж перетворився на "клуб", на космополітичний клуб, до якого приймають усіх, кому забагнеться до нього вступити.

Звівшись навколішки на солом’яній маті, Дік виглядав Розмері, і Ніколь, зрозумівши це, знову закам’яніла. Разом з ним вона оглядала берег; чого тут тільки не понаставляли! — гімнастичні кільця й турніки над водою, переносні роздягальні, плавучі вишки, прожектори, що лишилися після вчорашнього свята, біла буфетна стойка з уже набридлим модерністським орнаментом із велосипедних керм.

Менш за все Дік сподівався побачити Розмері у воді, бо вже мало людей плавало в цьому блакитному раю — тільки дітлахи та чийсь служник, що кожного ранку хизувався перед курортниками ефектними стрибками у воду з п’ятдесятифутової скелі.