Ніч лагідна - Сторінка 56

Більшість же мешканців готелю Госса сиділи під парасолями в піжамах і показували свої кволі тіла тоді, як збиралися йти з пляжу, десь о першій годині.

— Он вона,— раптом сказала Ніколь.

Його погляд упіймав Розмері, яка перепливала від плоту до плоту, і Ніколь, стежачи за ним, тяжко зітхнула, але це зітхання було тільки спізнілою луною того, що вона притлумила в собі п’ять років тому.

— Попливімо їй назустріч,— запропонував Дік.

— Пливи сам.

— Ні, удвох.

Вона хотіла була відмовитися, але за хвилину вони вже пливли поряд, і шлях їм показувала зграйка дрібних рибок, ваблених відблисками тіла Розмері, яскравими, як блиск форельної блешні.

Ніколь залишилась у воді, а Дік виліз на пліт і сів коло Розмері; мокрі, вони сиділи й жваво балакали, ніби ніколи не кохали, ба навіть не торкалися одне одного. Розмері сяяла красою — її молодість на мить приголомшила Ніколь, але вона зразу ж утішилася тим, що в дівчини талія трохи ширша, ніж у неї. Ніколь кружляла біля плоту у воді, прислухаючись до голосу Розмері,— а та вкладала в нього радість, веселість і завзяття — вона була певніша себе, ніж п’ять років тому.

— Я так скучила за мамою! В понеділок ми нарешті зустрінемося в Парижі.

— Минуло п’ять років, відколи ми вперше вас тут побачили,— сказав Дік.— Яким же кумедним дівчиськом ви були в тому готельному купальному халаті!

— Невже ви запам’ятали? А втім, ви завжди все пам’ятаєте — принаймі все приємне...

"Ну, знову пішла гра в компліменти",— подумала Ніколь і пірнула у воду, а виринувши, почула:

— Я вдаватиму, ніби цих п’яти років не було, ніби мені все ще вісімнадцять. З вами я завжди почувалася такою... такою щасливою, інакше не скажеш — з вами й з Ніколь. Дивлюся на берег, і перед очима вся наша компанія — такі чудові люди, я таких більше не зустрічала й навряд чи колись зустріну...

Відпливаючи, Ніколь помітила, що похмуре обличчя Діка трохи проясніло, коли він розпочав свою гру з Розмері й видобув свою давню чарівливість — тепер трохи потьмянілу, як тьмяніють від часу мистецькі твори; йому б оце чарку-другу, і він почав би крутитися перед нею на кільцях, незграбно роблячи те, що колись виходило в нього так досконало. Ніколь подумала, що цього літа він уже не наважується стрибати у воду з вишки.

Потім, коли вона перепливала від плоту до плоту, її наздогнав Дік.

— Приятелі Розмері мають швидкісний катер — он він стоїть. Хочеш покататися на акваплані? Я б залюбки.

Згадавши, як він колись робив стойку на стільці, поставленому на кінці дошки, вона погодилась — як погодилася б задовольнити примху Ланьє. Позаминулого літа на Цугському озері вони часто розважалися цією приємною грою, і одного разу Дік, стоячи на дошці, підняв на плечі здорованя, що важив двісті фунтів. Але жінка, одружуючись, бере собі чоловіка разом з усіма його талантами, і потім її вже важко вразити, хоча вона часом і вдає, що здивована й захоплена. Що ж до Ніколь, то вона і не вдавала нічого, а тільки казала: "Атож, усе було так, як треба".

Тепер, однак, вона знала, що він утомлений, що тільки поява Розмері, з її збудливою молодістю, спонукає його до дії — так само наснажувала його, бувало, енергія їхніх дітей, коли ті голяка гасали по пляжу. Але, знаючи це, вона лише байдуже подумала: "А він ще зробить із себе посміховисько".

На катері Дайвери виявилися старшими від усіх; молодь повелася з ними ввічливо, шанобливо, але Ніколь за люб’язними фразами вчувалося запитання: "Звідки ці двоє взялися, і що їм тут треба?" Отут би Дікові й виявити своє вміння опановувати будь-яке становище й задавати тон; але в нього було інше на думці — він зосередився на тому, що мав зробити.

За двісті ярдів од берега мотор приглушили, і один із юнаків пірнув у воду. Він підплив до дошки, що метлялася в хвилях за кормою, притримав її й повільно на неї виліз — спочатку став навколішки, а потім на весь зріст. Катер почав набирати швидкість, а хлопець, відхилившись назад, керував своїм легким суденцем, описуючи широкі, плавні дуги й раз у раз перетинаючи буруни за кормою. Нарешті, ввійшовши в кільватер, він відпустив линву, якусь мить іще утримував рівновагу, а потім зісковзнув назад і пішов під воду, зникаючи, мов статуя переможця, і знову вигулькнув уже далекою темною цяткою, коли катер повертав, щоб підібрати його.

Після того, як Ніколь відмовилася від своєї черги, на дошці каталася Розмері — зграбно, без вивертів, але під жартівливі оплески своїх залицяльників. Троє з них так завзято змагалися за почесне право втягти її на борт, що примудрилися набити їй синці на коліні й стегні.

— Ваша черга, докторе,— сказав мексіканець-стерновий.

Дік з іще одним хлопцем — останнім із компанії, який ще не катався,— стрибнули за борт і попливли до дошки. Дік хотів повторити свій трюк — підняти партнера на плечі, і Ніколь стежила за ним, зневажливо посміхаючись. Це його прагнення похизуватися перед Розмері своєю фізичною вправністю дратувало її найбільше.

Вилізши вдвох на дошку, вони почекали, доки вона врівноважиться, потім Дік став навколішки, просунув голову між ногами партнера й почав повільно підводитися.

З катера видно було, що йому от-от забракне сили. Він уже стояв на одному коліні; тепер уся штука полягала в тому, щоб одним рухом звестися на обидві ноги й випростатися. Кілька секунд він відпочивав, а тоді обличчя його скривилося від напруження і, ціною страшного зусилля м’язів і нервів, він устав.

Дошка була вузька, а юнак, хоча й важив не більш як півтораста фунтів, не вмів розподіляти свою вагу, та ще й міцно вхопився за голову Діка. Коли Дік останнім відчайдушним ривком випростав спину, дошка похилилася й обидва полетіли у воду.

Розмері вигукнула:

— Чудово! В них майже вийшло!

Та коли катер наблизився до плавців, Ніколь побачила на обличчі Діка те, що й сподівалася побачити — злість і досаду; адже ще два роки тому ця штука давалася йому за іграшку.

За другим разом він діяв обачніше. Спочатку тільки ледь відірвав коліно від дошки, перевіряючи рівновагу партнера на плечах, потім знов укляк і лише тоді, видихнувши: "Алє-гоп!" — почав підводитися. Але, перше ніж він здолав випростатися, ноги під ним раптом підігнулися і, падаючи, він ледве встиг відштовхнути дошку, щоб уникнути удару.

Цього разу, коли катер підійшов, усі пасажири помітили, що Дік сердиться.

— Я хотів би спробувати ще раз! — гукнув він з води.— Ви ж бачили, в нас уже майже вийшло.

— Що ж, будь ласка.

Відчуваючи, що він зовсім виснажився, Ніколь спитала:

— Може, на сьогодні вже досить?

Дік навіть не відповів. Перший партнер сказав, що виходить з гри, і його витягли з води, а його місце зголосився зайняти мексіканець-стерновий.

Цей був важчий за попереднього. Поки катер набирав швидкість, Дік відпочив трохи, лежачи долілиць на дошці. Потім він підліз під партнера, взявся за линву і, напружившись, спробував підвестися.

Це йому не вдалося. Ніколь бачила, що він перемінив положення і піднатужився ще раз, але як тільки партнер, відірвавшись від дошки, натис усією вагою йому на плечі, він ніби закам’янів. Він зробив ще одну спробу — підвівся на дюйм, на два дюйми,— Ніколь, напружуючись разом з ним, відчувала, як піт зрошує її чоло,— з хвилину він ще намагався встояти отак, а тоді гепнувся знову навколішки, й дошка перевернулася, лише якимсь дивом не вдаривши його по голові.

— Назад! Швидше назад! — крикнула Ніколь до хлопця, що стояв за стерном, і нажахано зойкнула, побачивши, що Дік під водою. Але він зразу ж виринув знову й ліг на спину, чекаючи катера. Здавалося, катер повертав цілу вічність, та коли вони нарешті підпливли й Ніколь побачила, що Дік, вичерпаний і до всього байдужий, погойдується на хвилі, сам на сам з водою й небом, її переляк раптом перейшов у зневагу.

— Зараз ми вас витягнемо, докторе... Беріть його за ногу... отак... а тепер разом...

Дік сидів відсапуючись, ні на кого не дивлячись.

— Я так і знала, що в тебе нічого не вийде,— не втрималася Ніколь.

— Він надто втомився за ті два рази,— сказав мексіканець.

— Все це було безглуздо з самого початку,— не вгавала Ніколь.

Розмері тактовно мовчала.

Дік нарешті відсапався.

— Цього разу я б не підняв і паперової ляльки.

Хтось вибухнув сміхом, і це враз розвіяло гнітючість невдачі. Всі наввипередки намагалися виявити Діку свою симпатію, коли катер підійшов до причалу. Тільки Ніколь не приховувала роздратування — її тепер дратувало все, що б він не робив.

Вона сіла з Розмері під парасолем, а Дік пішов до буфету випити чого-небудь і незабаром повернувся з двома келихами хересу для них.

— А це ж я з вами пила вперше в житті,— сказала Розмері, і в несподіваному приливі почуттів вигукнула: — Ох, я така рада, що бачу вас, і що все у вас гаразд! Я боялася...— вона затнулася й переінакшила кінець фрази,— чи не хворієте ви.

— До вас дійшли чутки, що я пустився берега?

— Ох, що ви! Просто... просто мені хтось казав, що ви змінилися. І мені так приємно на власні очі побачити, що це неправда.

— Це правда,— сказав Дік, сідаючи на пісок коло них.— І сталося це давно, тільки спочатку було непомітно. Духовні тріщини проступають назовні не зразу.

— Ви тепер практикуєте на Рів’єрі? — квапливо спитала Розмері.

— А що, тут пацієнтів не бракувало б.— Рухом голови він показав на кількох осіб з-поміж маси, що роїлася на золотому піску.— Чудові екземпляри для психіатра. Он, приміром, наша давня приятелька, місіс Абрамс, розігрує герцогиню при дворі її величності королеви Мері Норт. Але ви їй не заздріть, подумайте, як довго місіс Абрамс довелося лізти рачки чорними сходами "Рітца", скільки куряви з килимів проковтнути!

Розмері перепинила його:

— Невже це справді Мері Норт? — Вона здивовано придивлялася до жінки, що велично простувала пляжем у супроводі невеликого почту, звиклого, очевидно, до виявів загальної уваги. Проходячи повз Дайверів — кроків за десять від них,— Мері скоса кинула на них швидкий погляд, один із тих прикрих поглядів, які мають показати вам, що вас помітили, але вирішили ігнорувати,— ні Дайвери, ні Розмері Хойт ніколи б не дозволили собі подивитися так у чийсь бік. Але тут вона впізнала Розмері і, передумавши, попрямувала до них, вельми розвеселивши цим Діка. Вона по-дружньому привіталася з Ніколь, тільки кивнула холодно Дікові, немов боячись заразитися чимсь від нього,— на що він відповів їй іронічним низьким поклоном,— і ласкаво звернулася до Розмері:

— Мені вже казали, що ви тут.