Носороги - Сторінка 16

Ні, Дезі, я правий. Ось і доказ: ти розумієш те, що я кажу.

Дезі. Це ще нічого не доводить.

Беранже. Ось доказ: я люблю тебе, як лиш може чоловік любити жінку.

Дезі. Сміховинний аргумент!

Беранже. Я вже не збагну тебе, Дезі. Кохана, ти вже не знаєш, що й говориш. Любов! Любов, та ж любов…

Дезі. Мені трохи соромно того, що ти називаєш любов'ю, отого кволого почуття, тієї чоловічої слабості. Та й жіночої. Це й порівнятися не може із жагою й надзвичайною енергією, якою аж пашать оті істоти навколо нас.

Беранже. Енергії? Ти хочеш енергії? На, ось тобі енергія! (Дає їй ляпаса).

Дезі. Ой! Я б ніколи не повірила! (Обм'якає у фотелі).

Беранже. Ох! Пробач мені, кохана, пробач! (Хоче поцілувати її, вона ухиляється). Пробач мені, кохана, я не хотів. Я не знаю, що на мене найшло, як я міг так не стриматись!

Дезі. Дуже просто: в тебе вже нема аргументів.

Беранже. Гай-гай! За кілька хвилин ми вже чверть віку вкупі прожили.

Дезі. І мені тебе жаль, бо я розумію тебе.

Беранже (поки Дезі плаче). Хай, безперечно, я не маю вже аргументів. Ти їх вважаєш сильнішими за мене, може, сильнішими й за нас.

Дезі. Безперечно.

Беранже. Нехай, але всупереч усьому я присягаюсь, що не поступлюсь, я не відкинусь.

Дезі (підводиться, йде до Беранже, обіймає його за шию). Бідненький мій, я боронитимусь із тобою до самого кінця.

Беранже. А ти зможеш?

Дезі. Я дотримаю слова. Вір мені.

Долинає гармидер, уже мелодійний.

Вони співають, ти чуєш?

Беранже. Вони не співають, а ревуть.

Дезі. Вони співають.

Беранже. Кажу тобі, що ревуть.

Дезі. Ти дурний, вони співають.

Беранже. Тоді слух у тебе аж ніяк не музичний!

Дезі. Бідний мій друже, ти нічого не тямиш у музиці, подивися, як вони граються, як танцюють.

Беранже. І це ти звеш танцями?

Дезі. Це їхній стиль, і які ж вони гарні!

Беранже. Вони огидні!

Дезі. Я не хочу, щоб про них говорили погано. Мені боляче.

Беранже. Пробач. Не сваритися ж нам через них.

Дезі. Вони божественні.

Беранже. Перебільшуєш, Дезі, придивися добре.

Дезі. Любий мій, не будь ревнивим. І пробач мені теж. (Знову підходить до Беранже й хоче поцілувати).

Тепер уже Беранже ухиляється.

Беранже. Бачу, що думки в нас зовсім різні. Вже краще не сперечатися.

Дезі. Ти не будь таким вузьколобим.

Беранже. Не будь дурною.

Дезі (до Беранже, що повернувся до неї спиною. Він дивиться в дзеркало, розглядає себе). Спільне життя вже неможливе.

Беранже й далі розглядає себе в дзеркалі, вона поволі підходить до дверей, кажучи:

Він недобрий, справді, він недобрий. (І виходить, видно, як вона повільно спускається сходами).

Беранже (все дивлячись у дзеркало). Я не такий уже бридкий як чоловік. Хоч і не красень. Дезі, вір мені! (Обертається). Дезі! Дезі! Дезі, де ти? Ти не зробиш цього! (Біжить до дверей). Дезі! (Вибігши на сходовий майданчик, перехиляється через поренча). Дезі! Піднімись! Повернися, мила моя Дезі! Ти навіть не снідала! Дезі, не залишай мене самого! А що ти мені обіцяла! Дезі! Дезі! (Припиняє гукати, з відчаєм махнувши рукою, повертається до кімнати). Ясна річ. Не порозумілися. Подружжя, де згоди нема. Й тому таке неміцне. Але чому вона пішла, нічого не пояснивши? (Розглядається по кімнаті). Не написала мені й слова. Так не роблять. Тепер я зовсім самотній. (З люттю, але ретельно зачиняє двері на ключ). Я вам не дістанусь. (Ретельно зачиняє вікна). Мене ви не схопите. (Звертається до всіх носорожачих голів). Я з вами не піду, я вас не розумію! Я зостануся тим, ким є. Я ж людина. Людина. (Сідає у фотель). Становище абсолютно нестерпне. Якщо вона пішла, то це моя провина. Я був усім для неї. Що з нею станеться? Ще одна людина на совісті. Мені ввижалося лихо, і воно таки сталося. Бідне дитя, загублене в світі потвор! Ніхто мені не допоможе знайти її, ніхто, бо нема вже нікого.

Знову ревіння, шалений тупіт, хмари пилюки.

Я не хочу їх чути. Я ватою заткну собі вуха. (Затикає ватою вуха і говорить до себе у дзеркало). Нема іншого виходу, крім переконувати їх, — переконувати в чому? А зворотні мутації відбуваються? А й справді, є мутації назад? Це була б геркулесова робота, понад мою силу. А перш ніж переконувати їх, треба говорити з ними. А щоб говорити з ними, треба вивчити їхню мову. Чи хай вони вивчать мою. Але якою мовою я говорю? Яка в мене мова? Чи вона французька? І хіба французька саме така? І чому вона французька? Якщо хочеться, можна й так назвати, ніхто й не заперечить, я один розмовляю нею. Що я сказав? Чи я розумію себе, хіба я розумію себе? (Виходить на середину кімнати). А якщо, як казала мені Дезі, вони все-таки праві? (Повертається до дзеркала). Людина не потворна, людина не потворна! (Вдивляється, гладячи себе рукою по обличчю). Ну й сміхота! Кого ж я нагадую? Кого? (Метнувся до шафи, витягає фотографії, роздивляється їх). Фотографії! Хто вони, ці люди? Пан Папільйон чи, може, Дезі? А ось це Ботар, чи Дудар, чи Жан? Або, може, я? (Знову метнувся до шафи, витягає звідти дві чи три картини). Так, я впізнав себе, це я, це я! (Чіпляє картини на задню стіну збоку від носорожачих голів). Це я, це я.

Коли він повішав картини, видно, що там зображено старого, гладку жінку, ще якогось чоловіка. Потворність портретів контрастує з носорожачими головами, що вже просто гарні.

(Відходить, щоб роздивитися картини). Я бридкий, я бридкий. (Знімає картини, люто жбурляє їх на землю, йде до дзеркала). А вони гарні. Я завинив! О! Як би я хотів стати таким, як вони! Шкода, нема в мене рогу! Ну й бридке це пласке чоло. А мені б згодився один чи два, щоб підтягнути мої обвислі риси. Мабуть, вони виростуть, я вже не буду соромитись, зможу приєднатися до них. Але нічого не росте! (Дивиться на долоні). В мене м'які руки, а чи зашкарубнуть вони? (Скидає піджака, розхристує сорочку, розглядає свої груди в дзеркалі). В мене гладенька шкіра. А тіло яке білюще й волохате! Як би я хотів мати міцну, чудову темно-зелену шкуру, бути, як вони, не мати волосся, одягу й усякого сорому! (Прислухається до ревіння). А співи їхні чарівні, трохи зарізкі, та все ж чарівні! Якби я й сам міг отак. (Намагається імітувати їх). А-а… А-а… Б-р-р! Ні, це не те. Спробуймо ще, гучніше! А-а… А-а… Б-р-р! Ні, ні, це не те, а щось безмірно кволе, сили зовсім не відчувається! Я не можу ревіти, лиш кричу. В мене совість була нечиста, тож треба було вчасно піти за ними. А тепер запізно! Шкода, я потвора, я потвора. Шкода, я ніколи не стану носорогом, ніколи, ніколи! Я вже не можу переродитись. Я так хочу, дуже хочу, але я не можу. Я вже не можу дивитися на себе. (Повертається спиною до дзеркала). Який я бридкий! Лихо тим, хто хоче зберегти свою оригінальність! (Раптом підскакує). Ну тим гірше! Я боронитимусь проти всіх! Мій карабін, де мій карабін?! (Повертається обличчям до зображень носорогів на стіні й кричить). Проти всіх я боронитимусь! Я остання людина і буду нею до самого кінця! Я не здамся!

Завіса.