Нові пригоди Карлсона, що живе на даху - Сторінка 7

Розкажіть

мені казку, але не страшну, а то я боятимусь. [541]

Дядько Юліус не збирався бути Карлсоновою бабусею, до того ж він побачив у газеті щось цікаве. Безцеремонно зіпхнувши Карлсона на підлогу, він звернувся до панни Цап:

— Що це тут пишуть у газеті? Ніби у Васастаді літають якісь шпигуни?

Малий аж похолов, як почув дядькові слова: ото халепа! І треба ж було, щоб дядько Юліус трапив саме на цю осоружну газету ще з минулого тижня! І чого він її не викинув!

Та, на щастя, дядько Юліус узяв на глузи те, що писалося в газеті.

— Вони гадають, що можуть морочити людей усякими дурницями,— сказав він.— Пишуть, що тільки на думку спаде, щоб люди розкуповували газету. Шпигун! Яке безглуздя! Панно Цап, ви не бачили ніякого шпигуна чи летучого барильця десь тут поблизу?

Малий затамував дух. Як панна Цап скаже, що Карлсон, цей плюгавий, товстий хлопчисько, має звичку часом літати, то всьому край, міркував він, бо дядько Юліус тоді принаймні почне приглядатися до нього.

Але панна Цап, мабуть, і на думку не покладала, що Карлсон та його моторчик — щось незвичайне, тому, й далі хлипаючи і давлячись слізьми, вона через силу вимовила:

— Ні, про шпигуна я не знаю. По-моєму, ті газети пишуть дурне.

Малий полегшено відітхнув. Якби тепер ще вмовити Карлсона, щоб він ніколи, ніколи не літав при дядькові Юліусові, то, може, все б якось уладналося.

Малий озирнувся на Карлсона, але не побачив його. Він занепокоївся й хотів негайно йти на пошуки, та дядько Юліус не пускав його від себе. Йому забаглося почути, як Малому ведеться в школі, перевірити, як він рахує в голові, хоч тепер були канікули, і взагалі... [542]

Та врешті Малий випручався від дядька й помчав до своєї кімнати подивитися, чи є там Карлсон.

— Карлсоне! — гукнув він з порога. — Карлсоне, де ти?

— У твоїх піжамних штанях,— відповів той,— якщо ці вузенькі шкірочки з ковбаси можна назвати піжамними штаньми!

Він сидів на краю ліжка й пробував натягти на себе штани, та хоч як мучився, а все дарма.

— Я дам тобі піжаму Боссе,— сказав Малий.

Він побіг до кімнати Боссе й приніс піжаму — саме на такого, як Карлсон, до міри затовстого. Штани й рукави, звісно, були задовгі, та Карлсон швидко дав собі раду, підрізавши їх. Малий помітив, що він робить, як було вже пізно, та й не дуже тим журився. Дурниці, не варто й згадувати. Піжама не затьмарить йому такої радості — що Карлсон у нього лишається на ніч.

Малий переніс на канапу постіль Боссе і присунув кошика Бімбо. Песик ліг і намагався спати, але час від часу розплющував одне око й недовірливо позирав на Карлсона.

Карлсон, щоб було зручніше, підбивав навколо себе постіль.

— Я хочу зробити собі тепле гніздечко,— сказав він. Карлсонові таки личила блакитна смугаста піжама

Боссе, і якби ще Малий добре попідтикав укривало, то йому справді було б затишно, як у гніздечку. Та Карлсон не хотів, щоб його підтакували.

— Не треба,— сказав він.— Скільки можна зробити приємного, як у когось ночуєш! Можна їсти бутерброди з ковбасою в ліжку, стелити постіль і воювати подушками. Почнімо з бутербродів.

— Але ж ти допіру з'їв цілу купу булочок,— здивувався Малий. [543]

— Якщо ми не робитимемо все те, що треба, то я не граюся,— відповів Карлсон.— Неси бутерброди!

І Малий прошмигнув до кухні й наготував бутербродів. Ніхто йому не заважав. Панна Цап розмовляла у вітальні з дядьком Юліусом. Вона вже вибачила йому те, що він сказав про курча.

За хвилину Малий вернувся з кухні. Він сидів на краєчку ліжка, дивився, як Карлсон їсть бутерброди, й радів — дуже ж бо приємно мати в гостях найкращого приятеля. І Карлсон цього разу теж був задоволений.

— Бутерброди добрі, і ти добрий, і хатній цап також добрий,— сказав він.— Хоч і не вірить, що я найкращий у класі,— додав він і спохмурнів. Видно, це й досі його журило.

— Ет, не переймайся цим,— сказав Малий.— Он дядько Юліус хоче, щоб я був перший у класі, а я не перший.

— Не перший, дякувати богу,— погодився Карлсон.— Але я навчу тебе трохи дода... ну, отого, що ти казав.

— Додавання,— мовив Малий.— Ти навчиш мене?

— Авжеж, бо я найкращий у світі додавальник.

Малий засміявся.

— Зараз ми перевіримо,— сказав він.— Хочеш? Карлсон кивнув:

— Ну, шквар! І Малий почав:

— Якщо ти, наприклад, одержиш троє яблук від мами...

— Дякую, неси їх сюди,— сказав Карлсон.

— Не перепиняй мене,— сказав Малий.— Якщо ти одержиш троє яблук від мами, і двоє від тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від мене...

Малий не докінчив, бо Карлсон підняв пальця й дорікнув: [544]

— Я так і знав! Так і знав, що ти з усіх вас найску-піший, а це вже багато про що каже.

— Цить, зараз не про це йдеться,— сказав Малий. Та Карлсон уперто правив своє:

— Гарно було б, якби ти дав мені повний пакунвчок яблук, і ще дві груші, і хоч би стільки ж жовтих смачних слив!

— Не кричи, Карлсоне! — сказав Малий.— Це ж просто додавання... Отже, ти одержав одне яблуко від мами...

— Стривай! — люто вигукнув Карлсон.— Так не вийде. А де ті решта Двоє, що я допіру одержав від неї?

Малий зітхнув.

— Любий Карлсоне, таж однаково, скільки яблук. Вони потрібні лише на те, щоб ти зрозумів, про що йдеться.

Карлсон пирхнув.

— Я добре розумію, про що йдеться. Йдеться про те, що твоя мама бере та їсть мої яблука, тільки-но я кудись відвернуся.

— Не кричи, Карлсоне,— знов сказав Малий.— Якщо ти одержиш троє яблук від мами...

Карлсон задоволено кивнув.

— От бачиш! Помагає, як скажеш навпростець! Я це добре знаю. А тепер кажи до ладу. Я маю одержати троє яблук від твоєї мами, і двоє від твого тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від тебе, бо ти найскупіший.

— Авжеж, то скільки ти маєш яблук? — запитав Малий.

— А як ти гадаєш? — замість відповіді спитав Карлсон.

— Нащо мені гадати, я знаю,— мовив Малий.

— То скажи.

— Ні, це ти повинен сказати, розумієш? [545]

— Еге ж, тобі лиш так здається. Скажи скільки, а я закладаюся, що ти помилишся.

— Уяви собі, що не помилюся,— сказав Малий.— Ти маєш одинадцятеро яблук.

— Аякже, попав пальцем у небо,— зрадів Карлсон.— Я позавчора ввечері назбивав собі двадцять шестеро в одному садку на Лідінге, з них у мене лишилося ще троє цілих і одне тільки ледь надкушене. Що ти тепер скажеш?

Малий трохи помовчав, не знаючи, що сказати. Врешті надумався.

— Ха-ха-ха, ти все вигадав! — засміявся він.— Бо в червні ще нема на деревах яблук.

— Еге ж,— сказав Карлсон.— А де ви їх набрали — ти й інші злодії з цієї хати?

Малий не хотів більше вчити Карлсона рахувати.

— Принаймні ти тепер знаєш, що таке додавання,— сказав він.

— А хіба я не знав? Це те саме, що збивати яблука,— сказав Карлсон.— Та й нічого мене вчити, бо я вже вмію додавати. Я найкращий у світі додавальник яблук і як тільки матиму час, то візьму тебе з собою на Лідінге й покажу, як воно робиться.

Карлсон запхнув до рота останній шматок бутерброда, тоді почав війну подушками. Але гарної війни не вийшло, тому що Бімбо голосно загавкав, як Карлсон шпурнув подушкою Малому в голову.

— Гав! — озвався Бімбо і вчепився зубами в подушку.

Вони змагалися за подушку, аж поки роздерли її. Тоді Карлсон підкинув подушку до стелі, пух порозлітався й почав опадати вниз так гарно, що Малий лежав на канапі й тільки сміявся.

— Наче сніг іде,— сказав Карлсон.— І все густіший та густіший,— додав він, знов підкидаючи подушку. [546]

Та Малий сказав, що треба кінчати війну подушками, бо пора спати. Година була пізня, і вони почули, як у передпокої дядько Юліус побажав панні Цап на добраніч.

— Піду й ляжу в те коротке ліжко,— зітхнув він. Раптом Карлсон чомусь дуже зрадів.

— Гей-гей! — вигукнув він.— Я сиджу собі, і мені спала на думку одна весела штука.

— Яка весела штука? — поцікавився Малий.

— Весела штука, що її можна зробити, якщо в когось ночуєш,— відповів Карлсон.

— Себто постелити ліжко? Але ж уже пізно, як ти його тепер стел йтимеш?

— Так, уже пізно,— погодився Карлсон.

— Отож-бо,— вдоволено сказав Малий.

— То я не буду стелити,— мовив Карлсон.

— Чудово,— втішився Малий.

— Бо я вже постелив,— додав Карлсон. Малий вражено сів на канапі.

— Кому?.. Чи не дядькові Юліусові? Карлсон засміявся.

— От шибеник! Як ти вгадав?

Малий іще не пересміявся після війни подушками і знову захихотів, хоч знав, що так не можна.

— Ох, як дядько Юліус розсердиться! — сказав він.

— Еге ж, саме це я й хочу перевірити,— мовив Карлсон.— Я зараз облечу навколо будинку й загляну у вікно до спальні.

Малий перестав хихотіти.

— Нізащо в світі! Уяви, як дядько Юліус тебе побачить! Він подумає, що то шпигун, а ти сам знаєш, що тоді може бути.

Та Карлсон стояв на своєму. Якщо вже комусь постелив ліжко, то треба й подивитися, як йому те стеління сподобалося, бо інакше нема ніякого глузду стелити. [547]

— Зрештою, я можу сховатися під парасольку. Карлсон приніс із сіней мамину червону парасольку,

бо надворі й далі лило як із відра.

— Та й піжами Боссе я не хочу намочити,— сказав він.

Карлсон був уже на вікні, з відчиненою парасолькою, готовий летіти. Малий дуже боявся і благав Карлсона:

— Прошу тебе, будь обережний. Гляди, щоб дядько Юліус тебе не побачив, бо тоді ми пропали.

— Спокійно, тільки спокійно,— сказав Карлсон і вилетів на дощ.

Малий залишився в кімнаті не спокійний, а навпаки, такий знервований, що аж кусав собі пальці.

Хвилини спливали, дощ надворі тарабанив, а Малий чекав. Раптом дядько Юліус розпачливо закричав пробі. І відразу по тому Карлсон залетів до кімнати. Вдоволено сміючись, він вимкнув мотор і поставив на килимок парасольку, щоб стікала вода.

— Він тебе побачив? — злякано спитав Малий.— Він уже був ліг спати?

— Він, мабуть, хотів лягти й навіть пробував,— відповів Карлсон.

Дядько Юліус голосно закричав.

— Я мушу глянути, що з ним скоїлося,— сказав Малий і кинувся до спальні.

Дядько Юліус сидів, загорнутий у простирадло, білий як стіна, витріщивши з ляку очі, а перед ним на підлозі безладною купою лежали подушки й укривала.

— Я не тебе кликав,— сказав він, побачивши Малого.— Приведи сюди панну Цап!

Та панна Цап сама почула крик і вже тупотіла з кухні. Тоді спинилася на порозі спальні й немов закам'яніла. [548]

— О господи! — вигукнула нарешті вона.— Ви перестеляєте собі ліжко?

— Та ні,— відповів дядько Юліус.— Хоч мені й не подобається нова мода стелити ліжко, яку тут заведено...