Нові розслідування - Сторінка 11

Валері – символ Європи та її лагідних сутінків; Вітмен – світанку, що сходить над Америкою. Увесь світ літератури, мабуть, не знає двох більш антагоністичних постатей, які б уособлювали поняття "поет". А проте вони мають дещо спільне: поезія обох зачаровує менше, ніж створений нею взірець поета. Тож англійський поет Леселз Еберкромбі{600} мав усі підстави звеличити Вітмена за те, що той створив "із скарбів власного шляхетного досвіду цей живий індивідуальний образ, який зробився одним із небагатьох справжніх надбань сучасної поезії: свій власний образ". Присуд розпливчастий і перебільшений, однак має ту перевагу, що не ототожнює Вітмена – літератора, шанувальника Теннісона з Вітменом – напівбожественним героєм "Leaves of Grass". Різниця суттєва; Вітмен писав свої твори від імені вигаданого створіння, частиною якого був він сам, а частиною – кожен із його читачів. Звідси – розбіжності, що дратували критику; звідси – звичка позначати поезії назвами місцевостей, де він ніколи не був; звідси – на такій-то сторінці його твору згадка, нібито він з'явився на світ в одному з південних штатів, а на іншій (і насправді) – в Лонґ-Айленді.

Одне із завдань творів Вітмена – зобразити певну людину, Волта Вітмена, – яка втішається безмежним і безтурботним щастям; не менш гіперболічним і примарним постає образ людини у творах Валері. На відміну від Вітмена, він не звеличує такі людські якості як добродійність, завзяття і прагнення щастя; він звеличує розумові здібності. Валері створив Едмона Теста – героя, який міг би зробитися одним із міфів нашого століття, якби всі ми – в глибині душі – не вважали його звичайнісіньким Doppelgänger[343] самого Валері. Для нас Валері – це Едмон Тест. Тобто Валері – така собі похідна від шевальє Дюпена Едгара Аллана По і незбагненного Бога теологів. Насправді це, мабуть, не зовсім так.

Їтс, Рільке{601} та Еліот написали вірші, які краще западають у пам'ять, ніж поезії Валері; Джойс і Стефан Ґеорґе глибше перебудували свій інструментарій (можливо, французька мова менш гнучка, ніж англійська та німецька); проте за творами цих визначних майстрів не стоїть особистість, подібна до Валері. Та обставина, що ця особистість певним чином є віддзеркаленням творчості, не применшує сам факт. Пропонувати людям ясність у добу ницого романтизму, у похмуру добу нацизму та діалектичного матеріалізму, авгурів із секти Фройда і гендлярів surréalisme[344] – це і є шляхетна місія, яку виконав (і продовжує виконувати) Валері.

По своїй смерті Поль Валері залишиться для нас символом людини, безмежно чутливої до всього, людини, для якої все може зробитися поштовхом до нескінченної низки роздумів. Людини, яка вийшла за межі окремішньої особистості, про яку ми можемо сказати те, що Вільям Хезліт сказав про Шекспіра: "Не is nothing іп himself"[345]. Людини, чиї чарівні твори не вичерпують (і навіть не окреслюють) усіх її навичерпних можливостей. Людини, яка в добу поклоніння химерним ідолам крові, приземленості та пристрастей віддавала перевагу ясним радощам думки й потаємним пригодам порядку.

Загадка Едварда Фіцджералда

В одинадцятому столітті християнської ери (для нього це було п'яте століття Хіджри) в Персії народився чоловік на ім'я Омар бен Ібрагім; він вивчає Коран і традиції разом із Гасаном ібн Саббахом{602}, майбутнім засновником секти гашишинів (або убивць), і Нізамом Аль Мульком{603}, майбутнім візирем Алп-Арслана{604}, завойовника Кавказу. Троє друзів напівжартома-напівсерйозно дають обітницю: якщо колись доля посміхнеться комусь із них, обдарований її ласкою не забуде про інших. Минають роки, Нізам обіймає посаду візиря; Омар просить лише про закуток у тіні його щастя, щоб молитися за благополуччя друга і розмірковувати над премудростями математики. (Гасан просить і дістає високу посаду, згодом за його наказом візиря вбивають.) Омар щороку одержує зі скарбниці Нішапура десять тисяч динарів і має можливість присвятити себе наукам. Він не вірить в астрологію, але займається астрономією, бере участь у реформі календаря, яку ініціює султан, і пише знаменитий трактат з алгебри, де пропонує алгебраїчне розв'язання рівнянь першого та другого ступенів і геометричне – із застосуванням конічного перетину – третього ступеня. Його увагу привертають не лише таємниці чисел і зірок; у своїй бібліотеці на самоті він читає трактати Плотіна, котрий за ісламською традицією зветься Єгипетським Платоном або Грецьким Учителем, а ще понад п'ятдесят послань єретичної та містичної енциклопедії "Братів чистоти"{605}, яка доводить, що світ – це еманація Єдиного і повернеться до Єдиного… Його вважають прихильником Аль Фарабі{606}, котрий напучає, що загальних понять поза окремими предметами не існує, і Авіценни{607}, який вчив, що світ вічний. Згідно з однією хронікою, він вірить (або удає, нібито вірить) у переселення душ із людського тіла в тіло тварини, а ще він якось розмовляв із віслюком, як Піфагор із собакою. Він безвірник, а проте вміє давати правовірне тлумачення найскладніших місць Корану, бо кожна освічена людина – певною мірою теолог, і віра для цього не обов'язкова. Відпочиваючи від астрономії, алгебри та апологетики, Омар бен Ібрагім аль Хайамі пише чотиривірші, в яких перший, другий і четвертий рядки римуються між собою; найповніший рукопис налічує п'ятсот таких чотиривіршів – жалюгідна кількість, ганебна для автора, бо в Персії (як і в Іспанії Лопе та Кальдерона{608}) поет мусить бути плодовитим. 517 року Хіджри Омар читає трактат "Про єдність і множинність речей"; недуга чи передчуття переривають його заняття. Він підводиться, закладає сторінку, яку його очі ніколи вже не побачать, і сповідується Богові – тому Богові, який, мабуть, існує і чиєї ласки він благав на заплутаних сторінках своєї алгебри. Того ж дня, коли сонце стояло на вечірньому прузі, він помирає. А в цей час на одному північно-західному острові, невідомому картографам ісламу, короля саксів, який розбив короля норвежців, розбиває норманський герцог.

Минають сім століть зі своїми знаннями, агоніями та перевтіленнями, і в Англії народжується людина на прізвище Фіцджералд, можливо, не така розумна, як Омар, але більш чутлива й сумна. Фіцджералд певен, що його справжнє покликання – література, і вивчає її безтурботно та самовіддано. Він читає й перечитує "Дон Кіхота", вважаючи його чи не найкращою з усіх книг (хоча не бажає бути несправедливим до Шекспіра та dear old Virgil[346]), охоплюючи своєю любов'ю навіть словник, де він шукає потрібні слова. Він розуміє, що кожен, чия душа таїть музику, протягом життя може скласти десять-дванадцять віршів (якщо зорі будуть прихильні до нього), а проте не збирається зловживати цим скромним привілеєм. Приятелює зі знаменитими людьми (Теннісоном, Карлайлем, Діккенсом{609}, Теккереєм) і – попри всю свою скромність і люб'язність – не вважає себе нижчим за них. Друкує цілком пристойний діалог "Еуфранор" і посередні переклади з Кальдерона та великих грецьких трагіків. Від іспанської мови переходить до перської і береться перекладати "Мантік аль Тайр"{610}, містичну поему про птахів, що шукають свого царя Симурґа{611}, врешті-решт долітають до його палацу за сімома морями і виявляють, що кожен з них і всі вони разом і є Симурґом. Близько 1854 року йому позичають рукописне зібрання упорядкованих в алфавітному порядку чотиривіршів Омара; Фіцджералд перекладає деякі латиною і виявляє, що з них можна скласти послідовну й органічну книгу – починаючи від образів світанку, троянди та солов'я і завершуючи видіннями ночі та могили. Цьому неймовірному, навіть неможливому задуму Фіцджералд присвячує все своє життя безтурботного й маніакального самітника. 1859 року він друкує перший переклад "Рубаят", згодом – інші, з великою кількістю варіантів і уточнень. І стається диво: з випадкової зустрічі перського астронома, котрий іноді бавився поезією, й ексцентричного англійця, що перебігає очима – можливо, навіть не розуміючи їх до кінця – східні та іспанські книги, з'являється дивовижний поет, не схожий на жодного іншого. Свінберн пише, що Фіцджералд "надав Омару Хайяму постійне місце серед кращих поетів Англії", а Честертон, чутливий як до романтичних, так і до класичних мотивів цієї незрівнянної книги, зазначає, що в ній співіснують "плинність музики і сталість письма". Деякі критики вважають Фіцджералдового "Омара" англійською поезією з перськими алюзіями; Фіцджералд покликався на Омара, відшліфовував і навіть вигадував його, але його "Рубаят" вимагає, щоб ми читали ці тексти, як стародавні перси.

Тут напрошуються здогади метафізичного характеру. Відомо, що Омар сповідував учення Платона та Піфагора про переселення душі в різні тіла; через кілька століть його власна душа, ймовірно, знайшла своє втілення, щоб на далекій германській мові з нальотом латини справдити літературну долю, яку в Нішапурі стримувала математика. Ісаак Лурія{612} з Леона вчив, що душа небіжчика може ввійти у безталанну душу, щоб підбадьорити або напутити її; можливо, душа Омара близько 1857 року знайшла притулок у душі Фіцджералда. За "Рубаят", всесвітня історія – це вистава, яку замислює, грає та спостерігає Бог; це вчення (яке у фахівців дістало назву пантеїзму) дозволяє припускати, що перс відтворився в англійці, бо кожен із них у своїй сутності був Богом або миттєвим образом Бога. А проте більш вірогідним і не менш чарівним, ніж ці здогади про надприродні речі, видається припущення про щасливий випадок. Хмари іноді набувають форми гір або левів; так само печать Едварда Фіцджералда і рукопис – сувій пожовклого паперу з червоними літерами, – забутий на полиці заснованої Бодлі{613} Оксфордської бібліотеки, на наше щастя, склали вірш.

Будь-яка співпраця загадкова. Ця співпраця англійця та перса більш загадкова, ніж будь-яка інша, бо надто різними вони були і, ймовірно, в житті вони б не заприятелювали, але смерть, примхи долі та час прислужилися до того, що один дізнався про іншого і вони зробились одним поетом.

Про Оскара Вайлда

Згадуючи ім'я Вайлда, ми згадуємо dandy[347], який до того ж був поетом, ми викликаємо в пам'яті образ джентльмена, котрий присвятив себе жалюгідній меті – дивувати всіх краватками та метафорами.