Нові розслідування - Сторінка 16

(Це оповідання, як неважко помітити, є повною протилежністю попереднього; в першому герої ніколи не залишають міста, у цьому – ніколи не дістаються до нього).

Якщо не помиляюсь, перелічені різнорідні твори схожі на Кафку; якщо не помиляюсь, вони не зовсім схожі між собою. Саме це найбільш важливо. У кожному з цих текстів є щось, що нагадує Кафку, більшою або меншою мірою, але якби не було Кафки-письменника, ми б не завважили цю схожість або радше – її б не було. Вірш Роберта Браунінґа "Fears and Scruples" випереджає творчість Кафки, одначе після прочитання Кафки ми інакше, більш глибоко сприймаємо цей вірш. Браунінґ розумів його зовсім не так, як ми зараз. Слово "попередник" є обов'язковим у лексиконі літературознавця, проте необхідно очистити його від будь-яких натяків на суперечку або суперництво. Справа в тому, що кожний письменник створює своїх попередників. Його творчість змінює наше уявлення не лише про майбутнє, а й про минуле[410]. У цьому співвідношенні поняття особистості чи множинності не мають значення. Ранній Кафка часів "Betrachtung"[411] є меншою мірою попередником Кафки – автора похмурих легенд і нелюдських установ, ніж Браунінґ або лорд Дансені.

Про культ книг

У восьмій пісні "Одіссеї" сказано, що боги створюють поневіряння, аби майбутнім поколінням було що оспівувати; заява Маларме: "Світ існує, щоб увійти до книги" – ніби повторює, через тридцять століть, ту ж саму думку про естетичну виправданість знегод. А проте ці дві телеології не цілком збігаються; думка грека відповідає добі усного слова, думка француза – добі слова письмового. Одна стосується пісні, інша – книг. Книга, будь-яка книга для нас святиня; вже Сервантес, який, можливо, слухав не все, що кажуть люди, читав навіть "клапті паперу на вулицях". В одній комедії Бернарда Шоу вогонь загрожує Александрійській бібліотеці; хтось вигукує, що згорить пам'ять людства, і Цезар відповідає: "Нехай горить. Це пам'ять про безчестя". Історичний Цезар, гадаю, схвалив би або засудив вирок, що йому приписує автор, але – на відміну від нас – не розцінив би його як святотатський жарт. Причина очевидна: для стародавніх людей письмове слово було не чим іншим, як замінником слова усного.

Відомо, що Піфагор не писав; Гомперц{678} ("Griechische Denker"[412], І, 3) стверджує, ніби той чинив так, бо більше вірив у силу усного напучення. Більш вражаючим, ніж проста Піфагорова відмова від писання, є незаперечне свідчення Платона. У "Тімеї" він наголошує: "Виявити Творця, батька цього світу, – завдання важке, але виявивши, неможливо повідомити про це всім людям", а у "Федрі" переповідає єгипетську легенду, спрямовану проти писемності (звички, через яку люди перестають вправляти пам'ять і стають залежними від знаків), і каже, що книги схожі на намальовані фігури, "які здаються живими, однак не відповідають ані слова на запитання". Щоб пом'якшити або усунути цю недоречність, він вигадав філософський діалог. Учитель обирає учня, але книга не обирає своїх читачів, які можуть бути лиходіями або дурнями; ця Платонова осторога знаходить продовження у словах Климента Александрійського, людини язичницької культури: "Розважніше за все не писати, а навчатись і вчити усно, бо написане залишається" ("Стромати"), і в наступних з того ж таки трактату: "Писати в книзі про все – однаково що залишати меч у руках дитини", які також походять від євангельських: "Не давайте святого псам і не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували вас". Цей вислів належить Ісусові, найвизначнішому з-поміж учителів, котрі напучували словом мовленим, і який один тільки раз написав на землі кілька слів, що їх ніхто не прочитав (Євангелія від святого Іоанна, 8, 6).

Климент Александрійський писав свою осторогу щодо писання наприкінці II століття; наприкінці IV століття розпочався розумовий процес, який – через багато поколінь – завершився домінуванням письмового слова над усним, пера над голосом. Дивовижна доля побажала, щоб один письменник зафіксував мить (навряд чи я перебільшую, вживаючи тут слово "мить"), коли розпочався цей тривалий процес. Святий Августин у шостій книзі "Сповіді" зазначає: "Коли Амвросій читав, він окидав поглядом сторінки, проникаючи душею в їхній сенс, не вимовляючи ані слова, не ворухнувши губами. Багато разів – бо він нікому не забороняв входити і не було звичаю попереджати його про чийсь прихід – ми бачили, як він читав – мовчки і лише мовчки, і невдовзі ми йшли, вважаючи, що в цей короткий проміжок часу, коли він міг перевести дух, звільнившись від сум'яття чужих справ, він не бажає, щоб його відволікали, й, можливо, побоюється аби хтось, слухаючи його й звернувши увагу на якісь незрозумілості в тексті, не попросив розтлумачити темне місце або не надумав з ним подискутувати, оскільки це завадило б йому прочитати стільки томів, скільки він хотів. Мені здається, він читав так, щоб берегти голос, який у нього часто пропадав. У кожному разі, яким би не був намір такої людини, він, безперечно, був добрим". Святий Августин був учнем святого Амвросія Медіоланського до 384 року; через тринадцять років, у Нумідії, він пише свою "Сповідь", і його доти ще бентежила ця незвична сцена: людина читає в кімнаті книгу, не вимовляючи ані слова[413].

Ця людина переходила безпосередньо від письмового знака до розуміння, випускаючи звуковий знак; дивне мистецтво, що він започаткував, – мистецтво читати мовчки – матиме дивовижні наслідки. Через багато років воно приведе до ідеї книги як самоцілі, а не знаряддя для досягнення певної мети. (Ця містична ідея, перенесена у мирську літературу, визначить незвичайні долі Флобера й Маларме, Генрі Джеймса та Джеймса Джойса.) На поняття про Бога, який розмовляє з людьми, аби щось їм наказати чи заборонити, накладається поняття Абсолютної Книги – Святого Письма. Для мусульман – Коран (який зветься також Книга, Аль-Кітаб) – не просто творіння Бога, як людські душі або Всесвіт; це один із атрибутів Бога, як і Його вічність чи Його гнів. У главі XIII читаємо, що оригінальний текст – Матір Книги – на Небі. Мухаммад Аль Газалі (Альгазель у схоластиків) заявив: "Коран переписують у книгу, вимовляють язиком, запам'ятовують серцем, а проте він весь час перебуває в осередді Бога і на ньому жодним чином не відбиваються його мандри написаними сторінками і людськими умами". Джордж Сейл{679} зазначає, що цей нерукотворний Коран – не що інше, як його ідея або Платонів архетип; ймовірно, Альгазель для обґрунтування поняття "Матір Книги" використовував архетипи, запозичені ісламом в енциклопедії "Братів чистоти" і в Авіценни.

Євреї перевершили екстравагантністю мусульман. У першій главі їхньої Біблії міститься знаменитий вислів: "І сказав Бог: "Хай станеться світло!" І сталося світло"; кабалісти вважали, що сила наказу Господа походила від літер у словах. У трактаті "Сефер Єціра" ("Книга Творіння"), написаному в Сирії чи Палестині приблизно в VI столітті, розповідається, що Єгова Воїнства, Бог Ізраїлів і Всемогутній Бог, створив світ за допомогою основних чисел від одиниці до десяти, а також двадцяти двох літер алфавіту. Те, що числа є знаряддям або елементами Творіння, – це догмат Піфагора та Ямвліха; те, що літери також виконують цю функцію, є очевидною ознакою нового культу письма. У другому абзаці другої глави сказано: "Двадцять дві основні літери: Бог накреслив їх, висік, сполучив між собою, зважив, поміняв місцями і створив із них усе, що є і що буде". Далі йдеться про те, яка літера владарює над повітрям і яка над водою, яка над вогнем і яка над мудрістю, а ще над злагодою, благодаттю, сном та гнівом, і як (наприклад) літера "каф", що має владу над життям, прислужилася для створення сонця у світі, середи – в році та лівого вуха – в тілі.

Християни пішли ще далі. Думка про те, що Бог написав книгу, спонукала їх до гадки, нібито він написав дві книги, і одна з них – Всесвіт. На початку XVII століття Френсіс Бекон у своєму "Advancement of Learning"[414] заявив, що Бог, аби ми не припускалися помилок, дає нам дві книги: перша – Святе Письмо, що розкриває Його волю; друга – книга творів, що розкриває Його могутність і є ключем до першої. Бекон поставив собі за мету дещо набагато вагоміше, ніж просто метафора; він вважав, що світ можна звести до основних форм (температура, густина, вага, колір), які – в обмеженій кількості – складають abecedarium natural[415] або ряд літер, що ними записано текст Всесвіту[416]. Сер Томас Браун 1642 року стверджував: "Існують дві книги, за якими я звичайно вивчаю теологію: Святе Письмо і той всеосяжний і загальнодоступний рукопис, що завжди в усіх перед очима. Ті, хто не побачив Його в першій, виявили Його в другій" ("Religio Medici"[417], I, 16). У тому ж абзаці читаємо: "Все суще – штучне, бо Природа – це Мистецтво Бога". Минуло двісті років, і шотландець Карлайл у різних своїх творах, і зокрема у нарисі про Каліостро{680}, перевершив здогад Бекона; він прорік, що всесвітня історія – це Святе Письмо, яке ми розшифровуємо й пишемо навмання і в якому так само пишуть нас. Згодом Блуа зазначив: "Немає на землі людини, здатної напевне сказати, хто вона є. Ніхто не знає, навіщо він з'явився на цей світ, чому відповідають його вчинки, почуття, думки, ні яке його справжнє ім'я, його неминуще Ім'я у списку Світла… Історія – неосяжний літургічний текст, де йоти та крапки важать не менше, ніж рядки та цілі розділи, однак важливість і одних, і других не визначена й глибоко прихована від нас" ("L'âme de Napoléon"[418], 1912). Згідно з Маларме, світ існує заради однієї книги; згідно з Блуа, ми – рядки або слова, або літери магічної книги, і ця нескінченна книга – єдине, що існує в світі: вірніше кажучи, вона і є світ.

Буенос-Айрес, 1951 р.

Соловей Кітса

Ті, хто часто звертається до англійської ліричної поезії, мусять пам'ятати "Оду солов'ю" сухотного, нужденного і, мабуть, нещасливого в коханні Джона Кітса, яку той двадцятитрилітнім юнаком написав у гемпстедському саду однієї квітневої ночі 1819 року. У приміському саду Кітс чує споконвічного солов'я Овідія{681} та Шекспіра і відчуває власну тлінність, і протиставляє їй неминущий ніжний голос невидимого птаха.