Нові розслідування - Сторінка 17

Кітс якось зазначив, що поет має творити вірші природно, наче дерево листя; за якихось дві-три години він створив цю сторінку невичерпної та невтолимої краси, яку згодом лише злегка відшліфував; її достоїнства, наскільки мені відомо, ніхто не ставив під сумнів, а от тлумачення – так. Вузол проблеми – у передостанній строфі. Минуща, смертна людина звертається до птаха, якого "не розчавлять ненажерливі покоління" і чий сьогоднішній голос одного давнього вечора чула в полях Ізраїлю моавітянка Рут.

У своїй надрукованій 1887 року монографії про Кітса Сідні Колвін{682} (кореспондент і друг Стівенсона) завважив чи вигадав у цій строфі одну суперечність. Ось його доволі цікаве міркування: "Всупереч логіці і, як мені здається, на шкоду поезії, Кітс протиставляє швидкоплинності життя людини, маючи на увазі індивіда, нескінченне життя птаха, маючи на увазі біологічний вид". 1895 року Бриджес{683} повторює звинувачення; 1936 – Ф. Р. Лівіс{684} підтримує його, додавши такий коментар: "Звичайно, хибність цього судження доводить глибина почуттів, які воно викликає". У першій строфі Кітс називає солов'я дріадою{685}; інший критик, Геррод{686}, всерйоз послався на цей епітет, аби зробити висновок, нібито у сьомій строфі птах названо безсмертним, оскільки йдеться про дріаду, лісове божество. Більш точно висловилася Емі Ловел{687}: "Читач, який має бодай трохи уяви або поетичного чуття, одразу збагне, що Кітсові йдеться не про солов'я, який співає в цю мить, а про весь вид".

Я навів п'ять думок п'яти сучасних і давніх критиків; як на мене, найменш необґрунтованим є судження американки Емі Ловел, однак я проти її спроби протиставити минущого птаха однієї ночі всьому солов'їному виду. Ключ, точний ключ до цієї строфи міститься, я підозрюю, в одному метафоричному абзаці Шопенгауера, котрий ніколи цю строфу не читав.

"Ода солов'ю" датована 1819 роком; 1844-го з'явився другий том твору "Світ як воля та уявлення". У 41-му розділі читаємо: "Запитаймо себе з усією відвертістю: хіба ластівка, що прилетіла до нас цього літа, не та сама, що прилітала найпершого літа, і хіба за цей час, що проліг між нами, диво творення чогось із нічого повторювалось мільйони разів, аби так само мільйони разів бути знехтуваним і канути в небуття? Хай там що б подумав про мене той, хто почує, як я стверджую, що кіт, який грається переді мною, – це той самий кіт, який стрибав і пустував тут триста років тому, але хіба не більше безглуздя гадати, нібито він зовсім інший?" Тобто індивід – певною мірою – вид, і соловей Кітса – це також і соловей Рут.

Кітс, який, не надто перебільшуючи, міг написати: "Я нічого не знаю, бо нічого не читав", усе ж за сторінкою шкільної енциклопедії відчув дух Греції; вишуканий доказ його здогаду (чи відтворення) полягає в тому, що в непримітному солов'ї однієї ночі він відчув солов'я Платона. Кітс, можливо, нездатний пояснити слово "архетип", випередив на чверть століття тезу Шопенгауера.

Прояснивши першу проблему, слід прояснити й другу, зовсім іншого характеру. Чому цього очевидного висновку не дійшли Геррод, Лівіс та інші?[419] Лівіс викладав у одному з коледжів Кембриджа – міста, що в XVII столітті прихистило й дало назву Cambridge Platonists[420]; Бриджес написав у дусі платонізму вірш "The fourth dimension"[421]; простий перелік цих фактів, здається, ускладнює загадку. Якщо не помиляюсь, її суть криється в деяких особливостях британського менталітету.

Колрідж зазначив якось, що всі люди народжуються послідовниками Аристотеля або Платона. Останні вбачають у класах, розрядах і видах реальність, перші – узагальнення; для них мова – не що інше, як непевна гра символів, для других – карта Всесвіту. Послідовник Платона знає, що світ – це своєрідний космос, порядок; послідовнику Аристотеля цей порядок може видатися помилкою або вигадкою нашого небезстороннього розуму. Крізь відстань і час два безсмертних антагоністи змінюють мови та імена: з одного боку це Парменід, Платон, Спіноза, Кант, Френсіс Бредлі; з іншого – Геракліт, Аристотель, Локк{688}, Г'юм, Вільям Джеймс. У ретельних школах Середньовіччя всі покликалися на напутника людського розуму Аристотеля ("Бенкет", IV, 2), однак номіналісти – насправді послідовники Аристотеля, реалісти – Платона. Англійський номіналізм XIV століття відродився у педантичному англійському ідеалізмі XVIII століття; економічна формула Окама{689} "entia non sunt multiplicando praeter necessitatem"[422] припускає або передбачає не менш категоричне: "esse est perсірі"[423]. Люди, казав Колрідж, народжуються послідовниками Аристотеля або Платона; про англійський менталітет можна стверджувати, що він походить від Аристотеля. Реальними для цього менталітету є не абстрактні поняття, а індивіди; не соловей як вид, а конкретний соловей. Те, що в Англії "Оду солов'ю" відверто не зрозуміли, цілком природно (і, можливо, навіть неминуче).

В моїх словах немає ні докору, ні осуду. Англієць відкидає родове, бо відчуває: індивідуальне – незмінне, незнищенне, виняткове. Лише моральна педантичність, а не несхильність до умоглядності рятує його від німецьких абстракцій. Він не розуміє "Оду солов'ю"; це знакове нерозуміння дозволяє йому бути Локком, сером Берклі і сером Г'юмом, і написати – сімдесят років тому – непочуте, але пророче застереження: "Індивід проти держави"{690}.

В усіх мовах світу солов'ю дані мелодійні імена (nightingale, nachtigall, usignolo), начеб люди інстинктивно прагнули, щоб ці імена не принижували його чарівну пісню. Він так надихав поетів, що нині зробився майже нереальним, ближчим до ангела, ніж до жайворонка. Починаючи від сакських загадок "Ексетерської книги"{691} ("Я – стародавній співець надвечір'я, несу радість в оселі шляхетних") і до трагічної "Атланти" Свінберна, в англійській літературі неугавно співає безсмертний соловей. Його славлять Чосер і Шекспір, Мілтон і Метью Арнолд{692}, але його образ назавжди пов'язаний для нас із Джоном Кітсом, як образ тигра – із Блейком.

Дзеркало загадок

Думка про те, що Святе Письмо таїть, окрім буквального, ще й символічний сенс, не є безглуздою й поширена з давніх-давен: її висловлювали Філон Александрійський{693}, кабалісти, Сведенборґ. Оскільки події, про які йдеться у Святому Письмі, істинні (Бог – це Істина; а Істина не може бути облудною тощо), ми мусимо визнати, що люди, здійснюючи їх, несамохіть грають у п'єсі – таємній, задуманій і визначеній для них Богом. Звідси до припущення, що історія Всесвіту – а відтак і наші життя з їх найменшими подробицями – має цілком певний, символічний сенс, шлях не надто довгий. Подолати його судилося багатьом; але ніхто не зробив це так чарівно, як Леон Блуа. (У психологічних "Фрагментах" Новаліса і в автобіографічному томі Мечена{694}, озаглавленому "The London Adventure"[424], висунута схожа гіпотеза про те, що зовнішній світ – форми, погода, місяць – це мова, яку ми, люди, забули або насилу здатні розгадати… Її ж висловлює Де Квінсі[425]: "Навіть позбавлені сенсу звуки, мабуть, так само є математичними формулами та мовами, кожна з яких має свої механізми, свою чітку граматику та синтаксис, і таким чином найменші частинки Всесвіту можуть бути таємними дзеркалами найбільших".)

Один вірш Першого послання святого апостола Павла до коринтян (13, 12) надихнув Леона Блуа: "Videmus nunc per speculum іп aenigmate: tune autem facie ad faciem. Nunc cognosco ex parte: tunc autem cognoscam sicut et cognitus sum"[426]. Торрес Амат{695} перекладає це доволі примітивно: "В даний момент ми бачимо Бога, але бачимо наче у дзеркалі, і притому віддзеркалення це невиразне; але тоді ми побачимо Його лицем до лиця. Зараз моє знання про Нього недосконале, але тоді я пізнаю Його з усією ясністю, так само, як і я пізнаний". Сорок чотири слова замість двадцяти двох; неможливо бути більш балакучим і безпорадним. Сіпріано де Валера{696} більш точний: "Нині ми бачимо крізь дзеркало, невиразно; а тоді побачимо обличчям в обличчя. Нині я знаю частково; тоді пізнаю так, як сам я пізнаний". Торрес Амат вважає, ніби у вірші йдеться про наше бачення Бога; Сіпріано де Валера (і Леон Блуа) – про бачення взагалі.

Наскільки я знаю, Блуа не надав своєму припущенню остаточної форми. В усій його фрагментарній творчості (що, як усім відомо, містить надмір скарг і образ) існують різні версії та тлумачення. Ось деякі з них, які я знайшов на крикливих сторінках "Le mendiant ingrat", "Le Vieux de la Montagne", "L'invendable"[427]. Не певен, що я охопив усе: сподіваюсь, фахівець із творчості Леона Блуа (яким я не є) доповнить і виправить мене.

Перше тлумачення, датоване червнем 1894 року. Я переклав би його так: "Вислів святого Павла "Videmus nunc per speculum іп aenigmate" є просвітком, через який можна проникнути в справжню Безодню – душу людини. Жахаюча численність безодень небесного склепіння – ілюзія, вона – лише зовнішній відбиток наших внутрішніх безодень, побачених у дзеркалі. Ми маємо звернути наш погляд усередину і здійснити астрономічні підрахунки у безмежності наших сердець, заради яких Господь пішов на смерть… Ми бачимо Чумацький Шлях лише тому, що він насправді існує в нашій душі".

Друге, датоване листопадом того ж року: "Пригадую одну мою давню думку. Цар – владар і духовний батько ста п'ятдесяти мільйонів людей. Але його величезна відповідальність уявна. Він відповідає перед Богом лише за кількох людей. Якщо під час його правління бідняки в його імперії пригноблені, якщо саме його правління спричиняє незчисленні лиха, хто зна, можливо, справжнім і єдиним винуватцем цього є прислужник, який чистить йому взуття? І хто в таємничих глибинах зрештою цар, хто король, а хто може похвалитися тим, що він простий прислужник?"

Третє взяте з листа, написаного в грудні: "Все є символом, навіть найпекучіший біль. Ми спимо й кричимо вві сні. Ми не знаємо, чи не є те, що нас гнітить, першим потаємним кроком до майбутньої радості. Нині ми бачимо, – твердить святий Павло, – per speculum іп aenigmate, дослівно "крізь дзеркало, невиразно, і так бачитимемо, аж поки не прийде Той, Хто весь полум'я і Хто має навчити нас усьому".

Четверте тлумачення, датоване травнем 1904 року: "Per speculum іп aenigmate, – каже святий Павло. – Ми бачимо все перевернутим.