Ода російському городу - Сторінка 2

Та вже біситься так біситься! І подвійний, коли не потрійний намір у дівок, що набилися в лазню разом з заміжніми жінками: вивідати секрети про сімейне життя, наказитися вдосталь і ще сяких-таких розваг діждатися.

Клуб їм тут, неприкаяним!

П'ять чоловік у лазні було, та ще він, хлопчик, шостий плутався під ногами і дівки його дещо соромились. Вони його швиденько й нашмагали, щоб залишитися в лазні в своїй таємничості самим, ждати, чи не зазирнуть хлопці у віконце,— такою манерою парубки намічають предмет майбутнього знайомства в натуральному вигляді.

Шибка від пари помутніла. Треба її рукавом витерти або пеленою сорочки. Наваляться парубки один на другого, що побачать — не побачать, а дихання в грудях здавить, затемнення в очах, у голові дзвін, а од азарту, од сліпоти видавлять скло! Гріх і біда! Парубки вікно зрушать, дівок дома будуть страмити, а в якій сім'ї строгіше, то й за коси тягати. Але сторожкі й чутливі дівки, ой чутливі! Вловлюють жадібний гарячий погляд ще до наближення до віконця і, завмерши спочатку од пронизуючого, заборонного хвилювання, разом вищать, давлячи одна одну, летять з полиці, задувають лампу, а в пітьмі, геть одурівши, хлюпають з ковша у вікно і ніяк не можуть попасти окропом у віконний отвір — щоб, борони боже, і насправді не випекти очі, які на льоту підсікають дівоче серце.

Голова і розм'якле тіло хлопчика остигають, міцніють. Свідомість, що була прив'яла од спеки, починає правити на свою дорогу; шия, спина й руки, що поробилися пругкими, знову відчувають шкарубкі рубці конопляної сорочки, що туго обліпила тіло, яке чисто й ненаситно дихає всіма порами. Серденько, що пташкою билося в клітці грудей, складає крила, падає всередину, наче в гніздечко, м'яко вистелене пір'ям і соломинками.

Метушня в лазні, зойки, буйство і страх починають здаватися хлопчикові простою й звичайною забавою. Він навіть розсміявся і звільнено видихнув із себе разом усі образи й невдоволення.

Вуста ж смоктали повітря, наче солодкий льодяник, і хлопчик відчував, як нутро його сповнювалося пахучою прохолодою, настояною на всіх запахах, що кружляли над городом, наче над глибокою вирвою: ростучих овочів, квіткового пилку, вологої землі, покропленої Семенами трав і гострим струменем медового аромату, який линув з бур'янів.

Десь у тьмі чужого городу розляглося сите коров'яче ревіння— дременуло з лазні чадо, якому відшкрябували нігтями курчат, дерли спину волосяним віхтем. Тріснув запотиличник, бухнули двері лазні — і згорьований голос утікача одиноко і без відгуку загубився в глухій пітьмі. Субота! Лементують і стогнуть від мук по сільських лазнях діти. Здобудуть вони, сердешні, сьогодні стільки стусанів, скільки за весь тиждень не набереться.

Хлопчик зраділо підсмикнув штани — у нього ж усе позаду! Колупнув із грядки ласий овоч: "Дівка в темниці — коса на вулиці". Мала ще "дівка", і рвати її не велено, та ніхто не бачить. Потер морквочку об штани, схрумкав, розкрутив огризок за косу і метнув його в пітьму.

Така насолода!

Але ж зовсім недавно, якісь хвилини тому, надходив кінець світу. Взятий він був у такі шори, що ані дихнути тобі, ані ахнути. Одна тітка на кам'янку хлюпає, інша ряжку водою наповнює, дівки-нахаби стегнисті одежину з нього зривають, в ряжку вмочають і тицяють закам'янілим обмилком куди попало. Іще й штани не зовсім зняті, іще й з духом людина не зібралася, а вже почалося, встигай, повертайся, і головне— якнайміцніше зажмурюй очі. Та як він не зажмурювався, мило все-таки потрапило під повіки і очі полізли на лоба, бо мило варять з смердючих тельбухів, білого порошку і ще чогось там, якогось непотребу — розповідали, в миловарний казан купорос кладуть, собак кидають і навіть начебто дітей мертвих.

Вириваючись із міцних сердитих рук, осліплий, оглухлий, верещав хлопчик на всю лазню, на весь город і навіть далі; спробував тікати, та зачепився за ряжку, впав, ударився. Сварячись, черкаючи черствими сосками грудей по носу, по щоках, по губах, тітки крутили, кидали одна одній хлопчика і шкребли, шкребли, так боляче шкребли! Відпльовуючись від грудей ще бридливіше, ніж від мила, сторонячись і скрізь натикаючись усе ж на них — від жінок у лазні значно тісніше, ніж від чоловіків!— уже зламано й покинуто завивав хлопчик, чекаючи кінця катуванню. Врешті його поклали на приступець полиці і давай його приборкувати тим, про що бабуся загадку складну розказувала! "В полі, на спаді, в кам'яній палаті сидить молодець, грає в лу^кунець. Всіх перебив і царю не спустив!" Царю! А він що? Шмагайте...

В якийсь момент стало легше дихати. Далеко-далеко вечірньою тремтливою зорею виник вогник лампочки. Старша тітка обдала набридлого племінника з голови до ніг дряблою водою, що пахла березовим листом, примовляючи, як належить: "З гуся вода, з лебедя вода, з малого сироти худорба..." І од примовки у самої пом'якшала душа, і вона, черпаючи долонею зі старої, обпаленої на вінцях діжки, іще й холоднячком освіжила лице малому, промила очі, примирливо воркуючи: "От і все! Годі ревти, годі! А то почують сороки-ворони та й понесуть тебе в ліс, такого чистого та гожого".

Нутро лазні смутно вирізнялося. Налиті тіла дівок на слизькій полиці, що були наче вкупі, розділились, і не лише груди, а й лахматі голови з'явилися в них під закуреною стелею. Хлопчик насварився на них кулаком.

Дівки верескнули, задерши ноги до стелі, і заходилися голосно шмагати одна одну віниками, схопились боротися, впали з полиці, ледь лампу не погасили. В селі говорили, ніби дівки люблять ховатися в теплих лазнях з хлопцями, а суперниці підпирають лазні кіллям, вчиняють страмовище, на крик збігаються матері й привселюдно тягають дівок за коси, а ті, ніби їх ріжуть, кричать: "Мамочко рідна, біс попутав! Розум мій слабий затемнив..."

Ввергнутий у вир образ, ослаблий од чаду лазні, з болем у колінах і в голові, вже залишений і забутий усіма, шморгаючи носом, хлопчик шукав у глухому кутку біля кам'янки свою одежину. Світло все ще дробилося в його очах і дівки на полиці то підскакували, то знову опускалися на місце, а хлопчику так було жаль себе, так жаль, що він махнув рукою на дівок, уже не злився на них, сил не було не тільки на злість, а й сорочку натягнути.

Сусідська дівка, яка ще не пізнала жіночих турбот і печалей, була головна потішниця в лазні, тож вона й витягла з кутка хлопчика, бринькнула пальцем по його півнику, що стирчав гороховим стручком, і здивовано спитала: "А що то, дівки, у нього тутечки? Який такий цікавий предмет?" Вмить переключаючись з горя на веселість, заздалегідь радіючи забаві, хлопчик поспішив повідомити голосом, що все ще зривався од схлипування: "Та-ба-чо-ок!"

"Табачо-о-ок?! — продовжувала виставу сусідська дівка.— А ми його, роззяви, і не помітили! Дав би понюхати табачку, чи що?"

Зовсім забувши про нанесені йому образи, з усіх сил стримуючи сміх, що розколював його навпіл, прикривши долоньками очі, хлопчик слухняно випнув животик. Дівки лоскітно тицялися мокрими носами в низ його живота і заходились таким чханням, що вже неможливо було далі терпіти і, в безсиллі опустивши руки, хлопчик заливався, стогнав од лоскоту й сміху, а дівки все чхали, чхали і приголомшено хитали головами: "Оце так табачок, ястри його! ААіцніший дідового!" Одначе і про справу не забували, під регіт і жарти дівки непомітно всунули хлопчика в штани, в сорочку і останнім, наче завершуючим усі справи, ляпасом по гузенцю виштовхали його в передбанник.

Така тиша, така благодать кругом, що не може хлопчик піти з городу зразу ж, і, п'яніючи від густого повітря й городнього життя, яке обступило його зі всіх боків, стоїть він, розм'якшено всмоктуючи і цю безмежну тишу, і таємно здійснюване життя природи.

Пройде багато вечорів, багато літ, поблякнуть дитячі образи, смішними зробляться в порівнянні з образами і бідами справжніми, і суботні вечори в лазні зіллються і залишаться в пам'яті дивними видіннями.

...На твердих, круто зігнутих колінах діда сидить чс?ло-вічок. Дід уламком ножа шкребе розполовинену брукву і коричневим од тютюну пальцем спихає з подряпаного бруском леза соковиту м'якоть в жадібно роззявлений зів. Поворушить язиком малий, зробить вдих — і ласощі живим струменем пронизують його здригаючий живіт, прохолодно розливаються по жилах. "Оце так варнак! Оце так варна-чина! Не жувавши, ковтає!"—журиться дід і, косуючи на малого горіховим оком, прискорює роботу, щоб і самому поласувати струганиною з брукви. Але онук ніякого перепочинку йому не дає і без утоми тримає роззявленим спритний рот. Якщо дід усе ж таки наміриться понести до своїх вусів ножик з ласощами, малий, клюнувши ротом, схоплює з ножа кришиво і по-котячи облизується. "Вріжешся!"—стукає його по лобі колодочкою ножа дід і з подивом виявляє: одна лиш подоба від овоча зосталась, обидві половинки брукви перетворилися в черепочки. Дід насуває на голову онука половинку брукви, спихає його з колін і вирушає на город, щось бурмочучи під ніс і журливо хитаючи головою.

Посидівши на нагрітих за день пластинах ґанку, хлопчик скидає з голови камилавку з брукви, і кури зусібіч кидаються докльовувати черепочок. Хлопчик перекидає водопійне корито, видирається на нього і, витягши шию, дивиться з двору через частокіл у густо зарослий простір городу.

Розсуваючи крислате сиве листя, дід ходить зігнувшись між грядками, вишукує брукву круглішу, без тріщин і зеленої залисини. "Ді-і-і-іду-у-у!"— кричить хлопчик, даючи зрозуміти, що він його бачить і жде. Дід, насварившись на онука перстом, уподоблює нарешті брукву, витягує її за хрусткі патли з пухкої землі і, вдаривши нею об ногу, піднімає вгору і оглядає біломордий, з брудною бородою овоч: чи нема червоточини та ще якогось ганджу. Хлопчик нетерпляче перебирає ногами: "Швидше, діду, швидше!"

Дід наче його і не чує, бреде замкнутою борозною, наче зеленою річкою, за ним шелестять хвилі, залишається запінений слід, наче за кораблем, який поволі зникає вдалині, гичка, мітелки і пучки трав з незадоволеним шелестом випрямляються, постають, займаючи своє постійне місце на землі.

І знову дід садовить онука на тверді, прикриті латками коліна, стругає брукву, бурчить, стукає малого колодочкою по лобі, поки наїдений, втихомирений пузань не заворушить ротом уповільнено, ліниво, і очі його не почнуть склеплюватися, і маленьке тільце, ніби слаба билинка, обважніла росою, приникне до випуклих грудей лгіда і в теплому їх затишку розпуститься довірливо й захищено.

І тоді зовсім обережно, зовсім майже нечутно дід шкребе ножиком брукву — він ласун, дід, і ворушить беззубим ротом, рухає крутими челюстями, оглядаючись — чи не бачить хто-небудь, як він здитинів, і для маскування бурчить у бороду: "Ой же й варначина! Ой же й непослух! Заморився!"— і пробує їсти й співати одночасно, погойдуючи на колінах онука: "Тринди-бринди на городі, при всім чесному народі..." Та тут-таки стопорить з піснею — далі в ній слова не для онука.