Ода російському городу - Сторінка 4

Але, наче вказавши дорогу квітам, більш стійким, здатним і плодоносити, пустоцвіт швидко вигасав, скручувався, і його розсмикували і з'їдали земляні мурашки.

Під жилавим листям, під зеленими вусатими мотузками світліло від жовтих вогників, грядка, як іменинний пиріг, полум'яніла квітами, і таночок бджіл, джмелів, шершнів, ос вів на них гучну і клопітливу роботу. Глянь-поглянь, в зеленій притихлій схованці уже й огірочок спритно затаївся, пухирчатий, ребристий, і в носі в нього пригаркою засохла квітка стирчить. Скоро відпала пригарка, і під нею скромно й чисто заблищала біла мордочка огірка, промінчиками простреленого аж до заокруглення біля хвостика. Мерзлякуваті пухирці, зморшки вирівнялися, огірок налився соком, заблищав, округлився з боків, і йому тісно стало під листям, волі захотілось. Вивалився він, молодий, міцний, на обочину грядки, блищить маслянисто, сяє, наливається і закотитись куди-небудь норовить.

Лежить огірок-молодець, дражниться; сімейство ревниво стежить одне за одним, особливо за хлопчиком, щоб не зняв він огірок, не схрумкав на самоті. З'їсти огірок хочеться будь-кому і кожному, і як не стримуйся, як не крутись, проходячи городом, обов'язково розсунеш руками різьблене, чіпке листя, подивуєшся, як він, бродяга, ніжиться в зеленій схованці, та й поспішиш від спокуси подалі.

Та, слава тобі, господи, ніхто не зазіхнув, не вчинив підступності. Уцілів огірок, білопупий молодець! Вистояв! Бабця зірвала його і обережно принесла в руках, наче курчатко. Всім онучатам відрізала бабця по пластинці — нюхнути і розговітись, та ще і в холодник для запаху половина огірочка лишилася.

Холодник з огірком! Чи знаєте ви, добрі люди, що таке холодник з першим огірком! Ні, не буду, не буду про це! Не зрозуміють! Фиркнуть іще: "Яка дивовижа—огірок! Піду на ринок і куплю отакенний огірок — до-о-овгий, тепличний!.."

* * *

Грядка огірків була блріжче до воріт, ледь збоку решти грядок і чомусь упоперек усього порядку. Рівними рядами, наче сходи на міській пристані, котились овочеві грядки до середини городу. На одній з них, найдоступнішій, щоб ногами дарма інші овочі не м'яли, пишно зеленіли дитячі ласощі — морквочка. Дві-три грядки нагострені стрілами ріпчатої цибулі. Слідом, опустивши сірі ребристі стебла, вкрадливо шелестів лютий фрукт—часник. Збоку затінених місць, щоб сонце кругло ходило, і од огірків подалі — огірок і помідор не супутники в роду-племені городньому,— до скалок прив'язані худющі трубочки з кволим, з аптечним запахом листям. Після прілої хатньої напівтемряви, де росли вони в ящиках і горщиках, помідорні сірі саджанці наче вирішували, що їм робити — опиратися чи помирати в цьому простудному краї? Але навколо все так лізло з землі, так лащилося до сонця, що й помідорні трубки несміливо наряджалися в мереживо листя, пробно засвічували одну-другу бліду зірочку квітки, а спробувавши радості цвітіння, помідорні трубочки сміливішали, кошлатились, зелені бородавочки з себе вимучували, після вже, під городній шумок та під земельний шепіт, обвішувалися щокатими кругляками плодів, і давай дуріти, давай рости — аж пасинкувати їх доводилося, обламувати зайві пагони, і підпирати кущі палками; в іншому випадку обламаються, впадуть гілки під вагою.

"Під дубком, дубком звилася ріпа клубком", вічно в неї листя продірявлене, обсмоктане — все на неї тля якась нападає, буває, одне лиш дрантя залишиться та стерженьки, та вона все одно росте, вигулює туге тіло, розуміючи, що радість від неї малятам. Якось відчужено, напористо ростуть буряки, до пори до часу ніким не помічені, багряніють, кров'ю повняться; поки що шелестить розтріпано, але тужиться зав'язатися тугим вузлом капуста. "Не будь голінаста, будь пузаста! — наказувала бабуся, висаджуючи кволу, бляклу розсаду неодмінно в четвер, щоб хробаки не їли. Широко розвісила скрипуче, туге листя бруква, уже колобочком із землі починає випирати. Обіч грядок світять накипом квітів боби, і збоку ж, не ображаючись на зневажливе до себе ставлення, крупно, нахабно і зовсім безтурботно росте дорідна редька. Шоломенчихою її обзиває бабця. Шоломенчихою — хоч ти лусни! Миром одтіснили шалапутну бабцю Шоломенчиху на край села, майже в байрак. А вона і там у землянці своїй без горя живе, торгуючи самогонкою, твердо виконуючи бабське призначення: "У тебе й зубів уже майже немає, а ти все пузатієш!"— ремствували жінки. Шоломенчиха у відповідь: "Якщо пошарити, корінець іще знайдеться!.."

За лазнею, біля старої черемхи є вузенька пречудесна грядка, засіяна всякою всячиною. То бабчина примха — всяке насіння, що лишилося, вона вільним махом розсіювала по "покинутій" грядці, голосно повідомляючи: "Для тих, що просять, для тих, що крадуть!"

Край лісу, що спустився з гір і зацікавлено витріщався через заднє прясло, темніла й кучерявилася батогами трудівниця картопля. Вона також цвіла, добре цвіла бузково й біло, в бростях квітів, схожих на герані, яріли руденькі тичинки, і город був у піні квітів цілих два тижні. Але ніхто чомусь не помітив, як цвіла картопля, лиш бабця зібрала решето картопляного цвіту для настою од грижі. Люди ждуть не чим вона подивує, а що вона вродить. Так у житті заведено — від трудівника не святкового вбрання і веселощів вимагають, а справ і добра. Його не славословлять, не підносять^ але коли звалюється біда — на нього покладають надію, йому кланяються і молять про спасіння.

Ох, картопля, картопля! Ну хіба можна пройти мимо, не зупинитись, не спогадати?

Моєму хлопчику не довелося помирати від виснаження в Ленінграді, навіть голодати подовгу не приходилось, але про городи обложеного міста, що розташовані на вулицях, у парках, біля трамвайних ліній і навіть на балконах, чув і читав. Та і в своїх краях бачив городи воєнної пори, скопані поспіхом часто невмілими, до земляної роботи не здатними руками. Не одні ленінградці влітку сорок другого року молитовно кланялись кущу картоплі, дихали останнім грудним теплом на кожну стеблинку, що сходила з землі.

* * *

Першої воєнної весни мій хлопчик, який став підлітком, учився в місті і разом з фезеушною ордою бродив з саками по холодній гірській річці, викидаючи на берег слизьких вусачів, пічкурів, траплялося, й харіус або линок попадався. Рибалки робили своє діло, грабіжники своє. Вони лазили по скопаних заступами косогорах і з ямок видовбували картоплю на юшку, найчастіше половинки картоплин або четвертинки. Влітку, коли всюди, навіть у дачному сосновому бору, між деревами зійшла картопля, приречено голосили і рвали на собі коси посивілі од війни евакуйовані жінки, не знайшовши на своїх ділянках сходів. Багато хто з них на сім'яну картоплю проміняли останні манатки, навіть дитячі взувачки та платтячка.

І не ставала ж поперек горла та, облита сльозами, картопля!

Забути про ту чорну справу, зняти з душі капосний тягар! Та хіба можна наодинці з собою брехати?

Якщо вже по розуму та по совісті й честі — рятівник наш — город! Тут і голову ламати нічого. На городі ж тім найголовніший рятівник — скромне, багатотерпеливе створіння, таланом-долею подібне з російською жінкою,— картопля!

На честь картоплі треба було б поставити пам'ятник у Росії. Поставлено ж пам'ятники гусям, які врятували Рим. В Австралії начебто є пам'ятник вівці. Останньому вовкові Європи скульптуру виліпили! Ну, якщо вже картоплі монумент незручно, неетично споруджувати — плід все-таки, овоч, тоді тому, хто знайшов цей плід у заморських землях, виділив його серед інших диких рослин, у Росію завіз і, ризикуючи головою, запроваджував на російській землі. Був же в старі, темні часи і картопляний бунт!

В горах і під горами, в болотах і піщаниках, на глині і на кам'янцюватій землі, між деревами і на цілині, на вигоні, на відвалах, на вирубках, на згарищі, на всякому кинутому грунті сама по собі вилазить на світ і живе рослина, яка майже не вимагає догляду і турбот — прополи, огорни, і все діло. Є місця, де, задушена димом і сажею, ніяка твар не виживе, ніщо не росте, навіть кропива і всяка жалюча травиця не втрималась, картопля, набравши цвіт, тут-таки його, почорнілий, ганчіркуватий, ронить, і все одно плід у землі наливається й годує людей! Що є, скажіть, краще за цю рослину? Хліб? Так! Одначе хліб як ушановано! Стільки про ного проспівано! Так чому ж, чому ми, російські люди, не раз, не два врятовані картоплею од голоду й мору, забули про неї? До слова сказати, воїн наш, російський, багато чим зобов'язаний їй, рідній картоплі! Де завгодно готовий це стверджувати.

Фронтові дороги довгі, розхлябані. Гармата їде, або тягнуть її; танк їде, машина йде, кінь кульгає; солдат бреде вперед на захід, згадуючи, до речі, кого треба і не треба. А кухня відстала! Все вона відстає, клята, у всі часи і війни відстає. Та їсти солдатові треба хоч раз на добу! Якщо тричі, так воно теж нічого, добре тричі, як годиться, а один раз просто до зарізу необхідно.

Глянув солдат ліворуч — картопля росте! Глянув праворуч— картопля росте! Лопата при собі. Взяв за запилені патли матінку-годувальницю, лопатою підважив, потягнув з натугою — і ось полюбуйся: рожеві або блідо-сині, жовті або білі, мов нареченої тіло, картоплини з землі виникли, розсипались, лежать, готові на підтримку тіла й душі.

Дров немає, соломи навіть немає?! Не біда! Бур'ян скрізь і всюди на російській землі знайдеться. Трощи, ламай через коліно, пали його!

І ось забулькала, забурмотіла картопля в казанку. Про рідне ж і бурмоче, клята! Про дім, про поле, про город, про застолля сімейне. Як діти з долоньки в долоньку репнуту картоплину перекидають, дмуть на неї, а потім у сіль її, в сіль і —в рота, задихавшись гарячою ситою парою.

І немає вже ніякої безнадійності в душі солдата, ніякого ниття. Замокріло лиш трохи в очу, та око, як відомо, про-кліпається!

Поїв картоплі солдат, без хліба поїв, іншого разу й без солі, та все одно готовий і може вперед рухатися, ворогові збитку завдавати.

Траплялося, води немає. У вогнище тоді картоплю, в золу, під вугілля. Та затяжне це діло, і стежити весь час потрібно, щоб не обвуглився овоч. А коли стежити? В животі ниє, очі на світ білий не дивляться від утоми. Значить, кмітливість проявляй — у відро картоплин накидай, засип пісочком чи землею, щоб не свистіло повітря, і через якісь там хвилини їжте на здоров'я продукт першої важливості, у власній парі! А то ще простіше простого спосіб є: насипай повну артилерійську гільзу картоплин, перекидай її рилом у землю, пістоном угору, розводь на гільзі вогонь, а сам спокійно спочивай.