Один день Івана Денисовича - Сторінка 8

Змайстрував Шухов дві дошки, ніби драбинку, послав по ній Гопчика руру причепити. Гопчик, як білка, легкий — поперечками здряпався, забив цвях, дріт накинув і під руру підпустив. Не полінувався Шухов, самий випуск рури ще з одним коліном угору зробив. Сьогодні нема вітру, а завтра буде — так щоб диму не задувало. Треба розуміти, піч ця — для себе.

А Сенька Клевшін уже планок довгих наколов. Гопчикагхлоп— чика і прибивати поставили. Лазить, чортеня, кричить зверху.

Сонце вище підтяглося, імлу розігнало, і стовпи зникли — і червоним заграло всередині. Тут і піч запалили дровами краденими. Геть радісніше!

— У січні сонечко корівці бік нагріло, — оголосив Шухов.

Кільґас скриньку для розчину збивати, скінчив, ще сокирою пристукнув., закричав:

— Чуєш, Павле, за цю роботу з бриґадира сто карбованців, менше не візьму!

Сміється Павло:

— Сто грамів одержиш.

— Прокурор додасть! — кричить Гопчик зверху.

— Не чіпайте, не чіпайте! — закричав Шухов (толь не так різати почали).

Показав як.

До печі бляшаної народу налізло, розігнав їх Павло. Кільґасу допомогу дав і наказав коритця для розчину робити — нагору розчин носити. На підноску піску ще пару людей додав. Наверх послав — чистити від снігу підмостки і саму кладку. І тут ще одного — пісок розігрітий з плити в скриньку для розчину кидати.

А надворі мотор запирхав — шлякобльоки возити почали, машина пробивається. Вибіг Павло руками махати — показувати, куди шлякобльоки скидати.

Одну смугу толю нашили, другу. Від толю — яке прикриття? Паг пір — він папір і є. А все ж ніби стіна суцільною стала. І — темніше в середині. Від того піч яскравіша.

Альошка вугілля приніс. Одні кричать йому: сип! Другі: не сип! Хоч при дровах погріємося! Став, не знає, кого слухати.

Фетюков до печі приладнався і суне ж, дурень, повстяники до самого вогню. Кавторанґ за карк його підніс і до носилок пхає:

— Іди пісок носити, падлюко!

Кавторанґ — він і на таборову роботу як на морську службу дивиться: сказано робити — значить, роби! Схуд дуже кавторанґ за останній місяць, а шлейку тягне.

Довго там чи ні — от і всі вікна толем зашили. Тільки від дверей тепер і світла. І холоду від них же. Звелів Павло верхню частину дверей забити, а нижню лишити — так, щоб, голову нагнувши, людина увійти могла. Забили.

Тим часом шлякобльоків три самоскиди привезли і скинули. Задача тепер — підіймати їх як без підоймника?

— Мулярі! Ходім, подивимося! — запросив Павло.

Це — справа почесна. Пішли Шухов і Кільґае з Павлом нагору. Трап і без того вузький був, та ще тепер Сенька поруччя збив — тиснись до стіни, щоб униз не перекинутися. Ще те погано — до перекладин трапа сніг примерз, закруглив їх, нозі опору нема — як розчин носити будуть?

Подивилися, де стіни класти, уже з них лопатами сніг знімають. Ось тут. Треба буде з старої кладки сокиркою лід сколоти та віничком промести.

Прикинули, звідки шлякобльоки подавати. Униз поглянули. Так і вирішили: тут по трапу тягати, чотирьох зниву поставити кидати шлякобльоки он на той поміст, перекидати, а по другому поверху ще двох, підносити, — і все ж скоріше буде.

Зверху вітерець не сильний, але тягне. Продме, як класти будемо. А за почату кладку зайдеш, закриєшся — нічого, тепліше багато.

Шухов підняв голову на небо й ахнув: небо чисте, а сонечко майже під обід підійшло. Диво дивне: от час за роботою біжить! Скільки разів Шухов помічав: дні в таборі котяться — не зглянешся. А строк сам — ніяк не йде, не зменшується його зовсім.

Зійшли вниз, а там уже всі при печі обсілися, тільки кавторанґ з Фетюковим пісок носять. Розгнівався Павло, вісім чоловіка зразу вигнав на шлякобльоки, двом велів цемент у скриньки насипати і з піском насухо розмішувати, того — по воду, того — за вугіллям. А Кільґас — своїй команді:

— Ну, малеча, треба носилки кінчати.

— Бува, й я допоможу? — Шухов сам у Павла роботи просить.

— Поможіть, — Павло киває.

Тут бак принесли, сніг топити для розчину. Чули від когось, ніби дванадцята година вже.

— Не інакше, як дванадцята, — оголосив і Шухов. — Сонечко на перевалі вже.

— Коли на перевалі, — обізвався кавторанґ, — так значить не дванадцята, а перша.

— А це чому? — здивуввся Шухов. — Всім дідам відомо: найвище сонце в обід стоїть.

— То — дідам! — відрубав кавторанґ. — Аз того часу декрет був, і сонце найвище о першій стоїть.

— Чий же то декрет?

— Радянської влади!

Вийшов кавторанґ з носилками, та Шухов і сперечатися б не став. Невже й сонце їхнім декретам підлягає?

Побили ще, постукали, чотири коритечка збили.

— Гаразд, посидимо, погріємося, — двоїм мулярам сказав Павло. — І ви, Сенько, після обіду теж будете класти. Сідайте!

І — сіли до* печі законно. Однак до обіду вже кладки не почнеш, а розчин розводити не до речі, замерзне.

Вугілля розпеклося помалу, тепер тривалий жар дає. Тільки коло печі його й чуєш, а по всій залі — холод, як був.

Рукавиці зняли, руками близь печі водять усі четверо.

А ноги близько до вогню ніколи у взутті не ставляй, це розуміти треба. Як черевики, то в них шкіра потріскається;, а як повстяники — відсиріють, пара піде, зовсім тобі тепліше не стайе. А ще ближче до вогню посунеш — спалиш. Так з дірою до весни й протопаєш, других не чекай.

— Та Шухову що? — Кільґас натягує. — Шухов, браття, однією ногою майже дома.

— Он той, босий, — докинув хтось. Засміялися. (Шухов лівий горілий повстяник зняв і онуЧу гріє).

— Шухов строк кінчає.

Самому ж Кільґасу двадцять п'ять дали. Це смуга раніше була така щаслива: всім під одну мірку десять давали. А з. сорок дев'ятого така смуга пішла —— всім по двадцять п'ять дають, не оглядаючись. Десять то ще можна прожити, не давши дуба, — а ну, двадцять п'ять проживи?!

Шухову і приємно, що так на нього всі пальцями показують: от він, мовляв, строк кінчає, — але сам він у це не дуже вірить. Он, у кого у війну строк кінчався, всіх до окремого розпорядження тримали, до сорок шостого року. У кого й основного строку три роки було, так п'ять років зайвих вийшло. Закон — він кручений. Скінчиться десятка — скажуть, на тобі ще одну. Або на заслання.

А іноді подумаєш — дух захопить: строк все ж таки кінчається, клубок до кінця розмотується. .. Господи! Своїми ногами — та на волю, га?

Тільки вголос про це висловлюватися старому таборовику непристойно. І Шухов Кільґасу:

— Двадцять п'ять ти своїх не рахуй. Двадцять п'ять чи сидіти, чи не сидіти, це ще вилами по воді. А що я відсидів вісім повних, так це точно.

Так от живеш об землю мордою, і часу не буває подумати: як сів? та як вийдеш?

Вважається за справою, що Шухов за зраду батьківщини сів. І свідчення він дав, що таки так, він здався в полон,, бажаючи зрадити батьківщину, а вернувся з полону тому, що виконував завдання німецької розвідки. Яке ж завдання — ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і лишили просто — завдання.

Розрахунок у Шухова був простий: не підпишеш — бушлат дерев'яний, підпишеш — хоч поживеш іще трохи. Підписав.

А було он як: у лютому сорок другого року на Північно-Захід— ньому оточили їх армію всю, і з літаків їм нічого жерти не кидали, а й літаків тих не було. Дійшли до того, що стругали копити з коней дохлих, розмочували ту роговицю в воді і їли. І стріляти було нічим. І так їх помалу німці по лісах ловили і брали. І от у групі такій одній Шухов у полоні побував пару днів, там же, в лісах, — і втекли вони уп'ятьох. І ще по лісах, по1 болотах прокралися — чудом до своїх потрапили. Тільки двох автоматник на місці поклав,, третій від ран помер, — двоє їх і дійшло. Були б розумніші — сказали б, що лісами блукали, і нічого б їм. А вони призналися: мовляв, з полону німецького. З полону? Мать вашу так! Було б їх п'ятеро, може, співставили б зізнання, повірили б, а двом ніяк: змовилися, мовляв, гади щодо втечі.

Сенька Клевшін почув через глухоту свою, що про втечу з полону говорять, і сказав голосно:

— Яз полону три рази тікав. І три рази ловили.

Сенька, терпляка, усе тільки мовчить: людей не чує і в розмову не втручається. Так про нього і знають мало, тільки те, що він у Бухенвальді сидів і там у підпільній організації був, зброю в зону носив для повстання. І як його німці за руки за спиною підвішували й палицями били.

— Ти, Ваню, вісім сидів — у яких таборах? — Кільґас сперечається. — Ти в побутових сидів, ви там з бабами жили. Ви ну— мерів не носили. А от у каторжному вісім років посидь! Ще ніхто не просидів.

— З бабами!.. З б а ланами, а не з бабами ...

З колодами, значить.

У вогонь у піч Шухов уставився, і пригадалися йому сім літ йото на півночі. І як він на тяганні колод три роки качав тарні кряжі та шпаловики. І ватри отакий же вогонь змінний — на валенні лісу, та не денному, а нічному. Закон був у начальника такий: бриґада, що не виконала денного завдання, лишається на ніч у лісі.

Уже за; північ до табору дотягнуться, ранком знову в ліс.

— Ні-і, браття... тут спокійніше, либонь, — прошелявів він. — Тут з'їм — закон. Виконав, не виконав — котись у зону. І ґарантій— ка тут на сто грамів вища. Тут — жити можна. Окремий — і хай він окремий, нумери тобі заважають чи що? Вони ваги не мають, нум ери.

— Спокійніше! — Фетюков сичить (діло до перерви, і всі до печі підсунулися). — Людей у ліжках ріжуть! Спокійніше!..

— Не людей, а стукачів! — Павло палець підніс, свариться на Фетюкова.

І правда, щось нове в таборах почалося. Двох стукачів відомих просто на вагонці зарізали, після підйому. І потім ще роботягу невинного — місце чи що переплутали. І один стукач сам до начальства в БУР утік, там його, у в'язниці кам'яній і сховали. Дивно... Такого в побутових не було. Та й тут то не було...

Раптом прогув гудок з енергопоїзда. Він не зразу на всю силу загув, а спочатку хрипкувато так, ніби горло прочищував.

Півдня — геть! На обід перерва!

ОДИН ДЕНЬ ІВАНА ДЕНИСОВИЧА

(Закінчення)

На ТЕЦ прийшовши, перш усього він знайшов захований майстерок і засунув його за свою мотузяну підперезачку. Потім уже пірнув у розчинну.

Там після сонця зовсім темно йому здалося і не тепліше, ніж надворі. Сиріше якось.

Збилися всі коло круглої пічечки, поставленої Шуховим;, і коло тієї, де пісок гріється, пускаючи з себе димок. Кому місця забракло — сидять на ребрі скриньки розчинної. Бригадир біль самої пічки сидить, кашу доїдає.