Одіссея - Сторінка 10
- Гомер -
Хочу впіймать одного та об'їздить".
Так він сказав, а вони аж жахнулись, бо й гадки ке мали,
Що аж у Пілос поїхать він міг од Неліда, — загаявсь
640] В полі з отарою десь він, або в свинопаса, гадали.
Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:
"Правду повідай, коли він поїхав, які попливли з ним
Хлопці добірні з Ітаки? Чи, може, невільників власних
Та наймитів назбирав? Адже міг би й так він зробити.
645] Ще розкажи мені правду й про те, щоб знав я напевно:
Силою чорний він взяв корабель, проти волі твоєї
Чи добровільно ти дав, коли попросив він гарненько?"
Фроніїв син, Ноемон, у відповідь мовив до нього:
"Сам добровільно я дав, та й хто ж учинив би інакше,
650] Якби людина така, з турботою в серці такою,
Щиро просила? Важко було б їй відмовити в цьому.
Разом із ним попливли найвідважніші в нашім народі
Хлопці, і став на чолі їх громади, як я зауважив,
Ментор чи, може, то й бог якийсь, дуже до нього подібний.
655] Тільки дивуюсь я: вчора ще зранку мені тут зустрівся
Ментор ясний, хоч він з кораблем тоді в Пілос поїхав".
Мовивши це, навпростець він подався до отчого дому.
Та хвилювання обом серця обняло їм відважні:
Сісти звеліли вони женихам, припинивши їх ігри.
660] Саме тоді Антіной, син Евпейтів, до них обізвався
В гніві страшному, — люттю великою сповнилось чорне
Серце його, і очі вогнем запалали жахливим.
"От яке горе нам! Справді щасливо вдалася зухвала
Подорож ця Телемаху! А ми ж були певні, не вдасться!
665] Зовсім дитина ще, він проти волі стількох нас поїхав,
Взявши собі й корабель, і супутців з народу найкращих.
Він і в майбутньому лиха завдасть нам! Хай його силу
Виснажить Зевс, поки міри змужнілості ще не дійшов він.
Дайте-но бистрий мені корабель і супутників двадцять,
670] Щоб влаштувати засаду йому по дорозі, в протоці
Підстерегти його — поміж Ітаки й скелястої Сами, —
Ох, і гірке ж йому буде загиблого батька шукання!"
Так він сказав, і схвалили це всі і дали свою згоду.
Зразу ж вони повставали й у дім подались Одіссеїв.
675] Та Пенелопі недовго лишалося те невідомим,
Що в глибині своїх серць женихи замишляли підступно.
їй про їх змову окличник Медонт розповів, що іззаду
Чув за двором, на якому вони свої задуми ткали.
Всі перейшовши покої, приніс він цю вість Пенелопі.
680] Щойно ступив на поріг він, спитала його Пенелопа:
"З чим, окличнику, від женихів ти прийшов благородних?
Чи не сказать Одіссея божистого вірним служницям
Всю залишити роботу й вечерю для них готувати?
Краще б не сватались більше до мене і тут не збирались,
685] Хай би востаннє вони тут вечеряли в мене сьогодні!
Надто сюди ви вчащаєте, спадщину всю, весь достаток
Нищите ви в Телемаха розумного! Видно, ніколи,
З часу, як дітьми були, від батьків ви своїх не чували,
Як Одіссей богорівний до ваших поставився рідних,
690] Як не вчинив він і навіть не мовив лихого нікому
В цілім народі, хоч це й властиво державцям божистим,
Що одного зненавидять, а другого милують надто.
Він же нікому з людей аніякої кривди не вдіяв.
Ви ж тут і дух свій, і ваші діла недостойні вже ясно
695] Всім показали, — нема за колишнє добро в вас подяки!"
Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:
"О володарко, якби ж тільки це було лихо найбільше!
Гірших, страшніших нещасть багато іще замишляють
Ті женихи, — бодай би цього не дозволив Кроніон!
7оо Гострою міддю гадають вони Телемаха убити
Десь по дорозі додому. Вістей про батька питати
В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний"
Так він сказав, а в неї і серце, й коліна зомліли,
Довго безмовна була вона, очі рясними сльозами
705] Сповнились їй, і голос немов перервався дзвонистий.
Врешті такими вона озвалась до нього словами:
"Де ж мій, окличнику, син? І чого десь було йому їхать
На кораблях бистрохідних, що в морі за коней дорослим
Правлять мужам і по водних блукають просторах безкраїх?
710] Чи не на те, щоб і ймення його між людьми не лишилось?"
Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:
"Я вже не знаю, чи бог то його напоумив, чи сам він
Зваживсь душею до Пілоса їхать, щоб там розпитати —
Вернеться батько додому, чи, може, він зовсім загинув".
715] Мовивши це, пішов він назад через дім Одіссеїв.
Смуток обняв її, серцю нестерпний; їй навіть несила
В кріслі сидіти було, а багато стояло їх в домі.
Сіла вона на порозі затишної спальні своєї
Й гірко заплакала, з нею й служниці усі заквилили,
720] Скільки було їх у домі цілому, старих з молодими.
Ревно голосячи, мовить крізь сльози до них Пенелопа:
"Слухайте, любі! Послав мені горя й журби Олімпієць
Так, як нікому з жінок, що родились зі мною й зростали:
Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,
725] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,
Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.
Нині ж і сина коханого бурі кудись в невідоме
З дому забрали, — я навіть не чула, коли він зібрався.
З вас же ні жодна, жорстокі, і в думку собі не поклала
730] З ліжка збудити мене, хоч знали усі ви напевно
Час, коли з дому на той корабель він пішов крутобокий.
Знала б тоді я, що він у далеку зібрався дорогу,
Дома, проте б, залишивсь, хоч і як би в ту путь поривався,
Чи неживою мене у своїй би покинув оселі.
731 Швидше гукніть-но до мене сюди служника ви старого,
Долія, з тих, що дав батько мені, коли йшла я ще заміж;
Сад він багатодеревний мені стереже, — тож негайно
Десь із Лаертом хай сяде і все хай розкаже докладно, —
Може, той серцем своїм придумає якось нагоду
740] 3 скаргою вийти до люду, мовляв, женихи замишляють
Підступом сина убити в нащадка богів Одіссея".
Лагідно мовить стара годувальниця їй, Евріклея:
"Доню кохана! Хочеш — безжальною вбий мене міддю,
Вижени з дому мене, — не втаю я від тебе ні слова.
745] онала усе я тоді і всього принесла, що звелів він, —
Хліба й напоїв солодких. Та взяв він із мене велику
Клятву — про це не раніш дванадцяти днів розказати,
Як не спитаєш сама чи від інших про це не почуєш,
Щоб не псувала плачем ти прекрасної вроди своєї.
750] Краще умийся і, стан свій у чисте прибравши одіння,
Вийди у верхні покої з своїми служницями разом
І помолися Афіні там, Зевса могутнього доньці, —
Сина твойого від смерті здолає вона врятувати, —
Та не труди вже ти старця тружденного. Бо не гадаю,
755] Щоб у блаженних богів лиш ненависть була до нащадків
Аркесіада, хтось з них залишиться й власником буде
Високоверхого дому й далеких ланів плодоносних".
Мовила — й плач вгамувала, й від сліз їй утримала очі.
Вмилась вона і, стан свій у чисте прибравши одіння,
760] Вийшла у верхні покої з своїми служницями разом,
Всипала в кошик ячменю і стала молитись Афіні:
"Зглянься, незборена Зевса егідодержавного доню!
Як коли-небудь у домі своїм Одіссей велемудрий
Жирні палив тобі стегна биків чи овечок жертовних,
765] То спогадай про це нині й врятуй мого любого сина —
Від женихів захисти, що в підступах так знахабніли".
Мовила й заголосила. Та вчула молитви богиня.
Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях,
Хтось і таке говорив уже з тих юнаків знахабнілих:
770] "Дуже старанно готує свій шлюб багатьом нам жадана
Владарка й гадки не має, що синові вбивство готують".
Хтось говорив це й не знав, що й їм незабаром зготують.
Голос підвищив тоді Антіной і так до них мовив:
"От навіжені! Остерігайтеся високодумних
775] Слів, щоб туди усередину хтось не доніс би їх часом.
Мовчки вставаймо тепер і почнімо тихенько здійсняти
Замір, який нам усім сьогодні припав до вподоби".
Мовивши це, він обрав із них двадцять мужів найсміліших
І до швидкого повів корабля на узмор'я піщане.
780] Зсунули чорний вони корабель свій на воду глибоку,
Потім і щоглу, й вітрила на ньому як слід приладнали,
Стропками весла усі в кочетах закріпили рядами,
Все як належить, і білі вітрила вгорі розпустили;
Зброю також бойову служники принесли їм ретельні;
785] Свій корабель на котві закріпивши, на берег всі вийшли,
Сіли вечеряти й там аж до пізнього вечора ждали.
А Пенелопа розумна у верхніх покоях тим часом
Все без питва та їства, сумна і голодна, лежала
Й думала тільки, чи смерті умкне її син бездоганний,
790] Чи від руки женихів отих високодумних загине,
Наче зацькований лев, що мечеться поміж мисливців,
Бачачи з жахом, як швидко підступне їх вужчає коло,
Так хвилювалась вона, поки сон не прилинув солодкий, —
Тілом ослабла, на ложе схилилась і тихо заснула.
795] Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
Привид створила вона, подобою схожий на жінку —
Мужнього серцем старого Ікарія доньку Іфтіму,
Що за Евмела пішла, який проживає у Ферах.
До Одіссея божистого в дім вона привид послала,
800] Щоб Пенелопі скорботній, яка умлівала сльозами,
Плач припинити невтішний, і сльози, й гіркі вболівання.
В спальню примара ввійшла, не зрушивши засув ремінний,
Стала у голови сплячій і слово таке їй сказала:
"Спиш, Пенелопо, скорботою любе намучивши серце!
805] Вічні боги, що безжурно у небі живуть, не дозволять
Плакать тобі і журитись, — повернеться скоро додому
Любий твій син, нічим-бо не винний він перед богами".
В відповідь мовила так багата умом Пенелопа,
Сном оповита солодким за брамою марень сновидних:
810] "Як ти прийшла сюди, сестро? Адже ти не часто раніше
В мене бувала, бо надто далеко від нас проживаєш.
Як же ти радиш тепер вгамувати ці сльози й ридання
Журні, що тугою серце і душу мені огортають?
Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,
815] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,
Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.
Нині ж улюблений син з кораблем десь поплив крутобоким,
Юний, без досвіду ще, ні до праці він, ні до поради.
Ним іще більше тепер я журюся, аніж чоловіком, —
820] Вся аж тремчу я за нього й боюсь, щоб не сталося лиха
З ним ні між тими людьми, до яких він поїхав, ні в морі.
Має-бо він ворогів, що лихе умишляють на нього
Й хочуть раніше убить, ніж до рідного вернеться краю".
Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:
825] "Більше сміливості, сестро, нічого не бійся душею!
Подорожує усюди супутниця з сином, якої
Кожен бажав би собі чоловік, бо усе вона може,
Діва Паллада Афіна, й твоїй співчуває скорботі.
Отже, й послала мене вона все це тобі розказати".
830] В відповідь мовила знов багата умом Пенелопа:
"О, як богиня ти справді і голос ти чула божистий,
То й про того нещасливого всю мені правду повідай:
Ще він живий і досі десь бачить він сонячне світло,
А чи загинув і в темній домує Аїда оселі?"
"35] Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:
"Ні, я про нього не можу напевне тобі розповісти,
Ще він живий чи умер, а на вітер казать не годиться".
Мовивши це, вона зникла крізь засув на дверях ремінний
Подувом вітру.
Так він сказав, а вони аж жахнулись, бо й гадки ке мали,
Що аж у Пілос поїхать він міг од Неліда, — загаявсь
640] В полі з отарою десь він, або в свинопаса, гадали.
Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:
"Правду повідай, коли він поїхав, які попливли з ним
Хлопці добірні з Ітаки? Чи, може, невільників власних
Та наймитів назбирав? Адже міг би й так він зробити.
645] Ще розкажи мені правду й про те, щоб знав я напевно:
Силою чорний він взяв корабель, проти волі твоєї
Чи добровільно ти дав, коли попросив він гарненько?"
Фроніїв син, Ноемон, у відповідь мовив до нього:
"Сам добровільно я дав, та й хто ж учинив би інакше,
650] Якби людина така, з турботою в серці такою,
Щиро просила? Важко було б їй відмовити в цьому.
Разом із ним попливли найвідважніші в нашім народі
Хлопці, і став на чолі їх громади, як я зауважив,
Ментор чи, може, то й бог якийсь, дуже до нього подібний.
655] Тільки дивуюсь я: вчора ще зранку мені тут зустрівся
Ментор ясний, хоч він з кораблем тоді в Пілос поїхав".
Мовивши це, навпростець він подався до отчого дому.
Та хвилювання обом серця обняло їм відважні:
Сісти звеліли вони женихам, припинивши їх ігри.
660] Саме тоді Антіной, син Евпейтів, до них обізвався
В гніві страшному, — люттю великою сповнилось чорне
Серце його, і очі вогнем запалали жахливим.
"От яке горе нам! Справді щасливо вдалася зухвала
Подорож ця Телемаху! А ми ж були певні, не вдасться!
665] Зовсім дитина ще, він проти волі стількох нас поїхав,
Взявши собі й корабель, і супутців з народу найкращих.
Він і в майбутньому лиха завдасть нам! Хай його силу
Виснажить Зевс, поки міри змужнілості ще не дійшов він.
Дайте-но бистрий мені корабель і супутників двадцять,
670] Щоб влаштувати засаду йому по дорозі, в протоці
Підстерегти його — поміж Ітаки й скелястої Сами, —
Ох, і гірке ж йому буде загиблого батька шукання!"
Так він сказав, і схвалили це всі і дали свою згоду.
Зразу ж вони повставали й у дім подались Одіссеїв.
675] Та Пенелопі недовго лишалося те невідомим,
Що в глибині своїх серць женихи замишляли підступно.
їй про їх змову окличник Медонт розповів, що іззаду
Чув за двором, на якому вони свої задуми ткали.
Всі перейшовши покої, приніс він цю вість Пенелопі.
680] Щойно ступив на поріг він, спитала його Пенелопа:
"З чим, окличнику, від женихів ти прийшов благородних?
Чи не сказать Одіссея божистого вірним служницям
Всю залишити роботу й вечерю для них готувати?
Краще б не сватались більше до мене і тут не збирались,
685] Хай би востаннє вони тут вечеряли в мене сьогодні!
Надто сюди ви вчащаєте, спадщину всю, весь достаток
Нищите ви в Телемаха розумного! Видно, ніколи,
З часу, як дітьми були, від батьків ви своїх не чували,
Як Одіссей богорівний до ваших поставився рідних,
690] Як не вчинив він і навіть не мовив лихого нікому
В цілім народі, хоч це й властиво державцям божистим,
Що одного зненавидять, а другого милують надто.
Він же нікому з людей аніякої кривди не вдіяв.
Ви ж тут і дух свій, і ваші діла недостойні вже ясно
695] Всім показали, — нема за колишнє добро в вас подяки!"
Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:
"О володарко, якби ж тільки це було лихо найбільше!
Гірших, страшніших нещасть багато іще замишляють
Ті женихи, — бодай би цього не дозволив Кроніон!
7оо Гострою міддю гадають вони Телемаха убити
Десь по дорозі додому. Вістей про батька питати
В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний"
Так він сказав, а в неї і серце, й коліна зомліли,
Довго безмовна була вона, очі рясними сльозами
705] Сповнились їй, і голос немов перервався дзвонистий.
Врешті такими вона озвалась до нього словами:
"Де ж мій, окличнику, син? І чого десь було йому їхать
На кораблях бистрохідних, що в морі за коней дорослим
Правлять мужам і по водних блукають просторах безкраїх?
710] Чи не на те, щоб і ймення його між людьми не лишилось?"
Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:
"Я вже не знаю, чи бог то його напоумив, чи сам він
Зваживсь душею до Пілоса їхать, щоб там розпитати —
Вернеться батько додому, чи, може, він зовсім загинув".
715] Мовивши це, пішов він назад через дім Одіссеїв.
Смуток обняв її, серцю нестерпний; їй навіть несила
В кріслі сидіти було, а багато стояло їх в домі.
Сіла вона на порозі затишної спальні своєї
Й гірко заплакала, з нею й служниці усі заквилили,
720] Скільки було їх у домі цілому, старих з молодими.
Ревно голосячи, мовить крізь сльози до них Пенелопа:
"Слухайте, любі! Послав мені горя й журби Олімпієць
Так, як нікому з жінок, що родились зі мною й зростали:
Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,
725] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,
Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.
Нині ж і сина коханого бурі кудись в невідоме
З дому забрали, — я навіть не чула, коли він зібрався.
З вас же ні жодна, жорстокі, і в думку собі не поклала
730] З ліжка збудити мене, хоч знали усі ви напевно
Час, коли з дому на той корабель він пішов крутобокий.
Знала б тоді я, що він у далеку зібрався дорогу,
Дома, проте б, залишивсь, хоч і як би в ту путь поривався,
Чи неживою мене у своїй би покинув оселі.
731 Швидше гукніть-но до мене сюди служника ви старого,
Долія, з тих, що дав батько мені, коли йшла я ще заміж;
Сад він багатодеревний мені стереже, — тож негайно
Десь із Лаертом хай сяде і все хай розкаже докладно, —
Може, той серцем своїм придумає якось нагоду
740] 3 скаргою вийти до люду, мовляв, женихи замишляють
Підступом сина убити в нащадка богів Одіссея".
Лагідно мовить стара годувальниця їй, Евріклея:
"Доню кохана! Хочеш — безжальною вбий мене міддю,
Вижени з дому мене, — не втаю я від тебе ні слова.
745] онала усе я тоді і всього принесла, що звелів він, —
Хліба й напоїв солодких. Та взяв він із мене велику
Клятву — про це не раніш дванадцяти днів розказати,
Як не спитаєш сама чи від інших про це не почуєш,
Щоб не псувала плачем ти прекрасної вроди своєї.
750] Краще умийся і, стан свій у чисте прибравши одіння,
Вийди у верхні покої з своїми служницями разом
І помолися Афіні там, Зевса могутнього доньці, —
Сина твойого від смерті здолає вона врятувати, —
Та не труди вже ти старця тружденного. Бо не гадаю,
755] Щоб у блаженних богів лиш ненависть була до нащадків
Аркесіада, хтось з них залишиться й власником буде
Високоверхого дому й далеких ланів плодоносних".
Мовила — й плач вгамувала, й від сліз їй утримала очі.
Вмилась вона і, стан свій у чисте прибравши одіння,
760] Вийшла у верхні покої з своїми служницями разом,
Всипала в кошик ячменю і стала молитись Афіні:
"Зглянься, незборена Зевса егідодержавного доню!
Як коли-небудь у домі своїм Одіссей велемудрий
Жирні палив тобі стегна биків чи овечок жертовних,
765] То спогадай про це нині й врятуй мого любого сина —
Від женихів захисти, що в підступах так знахабніли".
Мовила й заголосила. Та вчула молитви богиня.
Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях,
Хтось і таке говорив уже з тих юнаків знахабнілих:
770] "Дуже старанно готує свій шлюб багатьом нам жадана
Владарка й гадки не має, що синові вбивство готують".
Хтось говорив це й не знав, що й їм незабаром зготують.
Голос підвищив тоді Антіной і так до них мовив:
"От навіжені! Остерігайтеся високодумних
775] Слів, щоб туди усередину хтось не доніс би їх часом.
Мовчки вставаймо тепер і почнімо тихенько здійсняти
Замір, який нам усім сьогодні припав до вподоби".
Мовивши це, він обрав із них двадцять мужів найсміліших
І до швидкого повів корабля на узмор'я піщане.
780] Зсунули чорний вони корабель свій на воду глибоку,
Потім і щоглу, й вітрила на ньому як слід приладнали,
Стропками весла усі в кочетах закріпили рядами,
Все як належить, і білі вітрила вгорі розпустили;
Зброю також бойову служники принесли їм ретельні;
785] Свій корабель на котві закріпивши, на берег всі вийшли,
Сіли вечеряти й там аж до пізнього вечора ждали.
А Пенелопа розумна у верхніх покоях тим часом
Все без питва та їства, сумна і голодна, лежала
Й думала тільки, чи смерті умкне її син бездоганний,
790] Чи від руки женихів отих високодумних загине,
Наче зацькований лев, що мечеться поміж мисливців,
Бачачи з жахом, як швидко підступне їх вужчає коло,
Так хвилювалась вона, поки сон не прилинув солодкий, —
Тілом ослабла, на ложе схилилась і тихо заснула.
795] Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
Привид створила вона, подобою схожий на жінку —
Мужнього серцем старого Ікарія доньку Іфтіму,
Що за Евмела пішла, який проживає у Ферах.
До Одіссея божистого в дім вона привид послала,
800] Щоб Пенелопі скорботній, яка умлівала сльозами,
Плач припинити невтішний, і сльози, й гіркі вболівання.
В спальню примара ввійшла, не зрушивши засув ремінний,
Стала у голови сплячій і слово таке їй сказала:
"Спиш, Пенелопо, скорботою любе намучивши серце!
805] Вічні боги, що безжурно у небі живуть, не дозволять
Плакать тобі і журитись, — повернеться скоро додому
Любий твій син, нічим-бо не винний він перед богами".
В відповідь мовила так багата умом Пенелопа,
Сном оповита солодким за брамою марень сновидних:
810] "Як ти прийшла сюди, сестро? Адже ти не часто раніше
В мене бувала, бо надто далеко від нас проживаєш.
Як же ти радиш тепер вгамувати ці сльози й ридання
Журні, що тугою серце і душу мені огортають?
Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,
815] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,
Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.
Нині ж улюблений син з кораблем десь поплив крутобоким,
Юний, без досвіду ще, ні до праці він, ні до поради.
Ним іще більше тепер я журюся, аніж чоловіком, —
820] Вся аж тремчу я за нього й боюсь, щоб не сталося лиха
З ним ні між тими людьми, до яких він поїхав, ні в морі.
Має-бо він ворогів, що лихе умишляють на нього
Й хочуть раніше убить, ніж до рідного вернеться краю".
Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:
825] "Більше сміливості, сестро, нічого не бійся душею!
Подорожує усюди супутниця з сином, якої
Кожен бажав би собі чоловік, бо усе вона може,
Діва Паллада Афіна, й твоїй співчуває скорботі.
Отже, й послала мене вона все це тобі розказати".
830] В відповідь мовила знов багата умом Пенелопа:
"О, як богиня ти справді і голос ти чула божистий,
То й про того нещасливого всю мені правду повідай:
Ще він живий і досі десь бачить він сонячне світло,
А чи загинув і в темній домує Аїда оселі?"
"35] Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:
"Ні, я про нього не можу напевне тобі розповісти,
Ще він живий чи умер, а на вітер казать не годиться".
Мовивши це, вона зникла крізь засув на дверях ремінний
Подувом вітру.