Олеся - Сторінка 12

Трійці, який випав в цьому році на день великомученика Тимофія, коли, за народними переказами, бувають знамення перед неврожаєм. Село Переброди в церковному відношенні вважалося приписним, тобто в ньому хоча і була своя церква, але окремого священика при ній не було, а наїжджав зрідка, постом і по великих святах, священик села Вовчого.

Мені в цей день необхідно було з'їздити у службових справах до сусіднього містечко, і я відправився туди годині о восьмій ранку, ще по холодку, верхом. Для роз'їздів я давно вже купив собі невеликого жеребчика років шести-семи, що походив із місцевої непоказною породи, але дуже любовно і ретельно випещені колишнім власником, повітовим землеміром. Кінь звали Таранчіком. Я сильно прив'язався до цього милого тварині, з міцними, тоненькими, точеними ніжками, з кудлатою чубчиком, з-під якої сердито і недовірливо визирали вогняні очі, з міцними, енергійно стислими губами. Масті він був досить рідкісною і смішний: весь сірий, Мишастий, і тільки по крупу у нього йшли строкаті, білі і чорні плями.

Мені довелося проїжджати через все село. Велика зелена площа, що йде від церкви до шинку, була суцільно зайнята довгими рядами возів, в яких з дружинами і дітьми приїхали на свято селяни навколишніх сіл: ВОЛОШ, Зульня і Печаловкі. Між возами снували люди. Незважаючи на ранню годину і суворі постанови, між ними вже намічалися п'яні (горілкою у свята і в нічний час торгував потихеньку колишній шинкар Сруль). Ранок був безвітряний, задушливе. В повітрі парило, і день обіцяв бути нестерпно спекотним. На розпеченому і точно затягнутому сріблястою пилом небі не показалося жодної хмарини.

Справивши все, що мені потрібно було в містечку, я перекусив на швидку руку в заїжджому домі фаршированої єврейської щукою, запив її препогано, каламутним пивом і відправився додому. Але, проїжджаючи повз кузні, я згадав, що у Таранчіка давно вже хлябает підкова на лівій передній, і зупинився, щоб перекувати коня. Це зайняло у мене ще години півтори часу, так що, коли я під'їжджав до перебродских околиці, було вже між чотирма і п'ятьма годинами після полудня.

Вся площа аж кишіла п'яним, галдящіх народом. Огорожу і ганок шинку буквально загатили, штовхаючи і давлячи один одного, покупці; перебродских селяни перемішалися з приїжджими, розсівшись на траві, в тіні возів. Всюди виднілися закинутою назад голови і підняті вгору пляшки. Тверезих вже не було жодної людини. Загальна сп'яніння дійшло до тієї межі, коли мужик починає бурхливо і хвалькувато перебільшувати свій хміль, коли всі рухи його набувають розслаблену і важку розмашистість, коли замість того, наприклад, щоб ствердно кивнути головою, він осідає вниз всім тулубом, згинає коліна і, раптом втративши стійкість, безпорадно задкує. Дітлахи возилися і верещали тут же, під ногами коней, байдуже жували сіно. В іншому місці баба, сама ледве тримаючись на ногах,з плачем і лайкою тягла додому за рукав упирався, потворно п'яного чоловіка ... У тіні забору густа купка, чоловік в двадцять мужиків і баб, тісно обсіли сліпого лірника, і його тремтячий, гугнявий тенор, супроводжуваний дзвінким монотонним дзижчанням інструменту, різко виділявся з суцільного гулу натовпу. Ще здалеку почув я знайомі слова "думки":

Ой зійшла зоря, тай вечірняя

Над Почаєвом стала.

Ой вийшло військо турецьке,

Як та чорна хмара ...

Далі в цій Думці розповідається про те, як турки, які не осилив Почаївської лаври приступом, порішили взяти її хитрістю. З цією метою вони послали, як ніби-то в дарунок монастирю, величезну свічку, начинену порохом. Привезли цю свічку на дванадцяти парах волів, і зраділі монахи вже хотіли запалити її перед іконою Почаївської Божої Матері, але бог не допустив здійснитися лиходійським задумом.

А приснилося старшому читця:

Тієї свічі не брати.

Вивезти єї в чисте поле,

Сокира зрубаті.

І ось ченці:

Вивезли єї в чисте поле,

Стало єї рубати,

Кулі та патрони на вси боку

Сталь — геть! — роскідаті ...

Нестерпно жарке повітря, здавалося, весь був насичений огидним змішаним запахом перегоріли горілки, цибулі, овчинних кожухів, міцної махорки-Бакуна і випарів брудних людських тіл. Пробираючись обережно між людьми і з працею утримуючи мотати головою Таранчіка, я не міг не помітити, що з усіх боків мене проводжали безцеремонні, цікаві і ворожі погляди. Проти звичаю, жодна людина не зняв шапки, але шум нібито вщух при моїй появі. Раптом десь в самій середині натовпу пролунав п'яний, хрипкий вигук, який я, однак, ясно не розчув, але у відповідь на нього пролунав стриманий сміх. Якийсь жіночий голос став злякано урезонювати горлана:

— Тиші ти, дурню ... Чого кричиш! Чи почує ...

— А що мені, що почує? — продовжував завзято мужик. — Що ж він мені, начальство, чи що? Він тільки в лісі у своїй ...

Огидна, довга, жахлива фраза повисла в повітрі разом з вибухом шаленого реготу. Я швидко повернув назад коня і судорожно стиснув рукоятку нагайки, охоплений тією шаленою люттю, яка нічого не бачить, ні про що не думає і нічого не боїться. І раптом дивна, болісна, тужлива думка промайнула у мене в голові: "Все це вже відбувалося колись, багато, багато років тому в моєму житті ... Так само гаряче палило сонце ... Так само була залита шумливим, порушених народом величезна площа ... так само обернувся я назад в припадку скаженого гніву ... Але де це було? Коли? Коли? .. "Я опустив нагайку і галопом поскакав до дому.

Ярмола, повільно вийшов з кухні, прийняв у мене кінь і сказав грубо:

— Там, панич, у вас в кімнаті сидить з Мариновський економії прикажчик.

Мені здалося, що він хоче ще щось додати, дуже важливе для мене і неприємне, мені здалося навіть, що по обличчю його ковзнула побіжне вираз злий глузування. Я навмисне затримався в дверях і з викликом озирнувся на Ярмолу. Але він вже, що не дивлячись на мене, тягнув за вуздечку коня, яка витягувала вперед шию і обережно переступала ногами.

У моїй кімнаті я застав конторщика сусіднього маєтку — Микиту Назарич Міщенко. Він був у сірому піджачку з величезними рудими клітинами, в вузьких штанцях василькового кольору і в вогненно-червоній краватці, з пріпомаженним проділом посередині голови, весь запашний перської бузком. Побачивши мене, він схопився зі стільця і ​​почав розшаркуватися, що не кланяючись, а як-то ламаючись в попереку, з посмішкою, оголює бліді ясна обох щелеп.

— Маю честь кланятися, — люб'язно торохтів Микита Назарич. — Дуже приємно побачитися ... А я вже тут чекаю вас з самої Служби Божої. Давно я вас бачив, навіть скучив за вами. Що це ви до нас ніколи не заглянете? Наші степаньскіе панянки навіть сміються з вас.

І раптом, підхоплений раптовим спогадом, він вибухнув нестримним сміхом.

— Ось, я вам скажу, потіха-то була сьогодні! — вигукнув він, давлячись і пирскаючи. — Ха-ха-ха-ха ... Я навіть боки рвав зо сміху! ..

— Що таке?Що за потіха? — грубо запитав я, не приховуючи свого невдоволення.

— Після Служби Божої скандал тут стався, — продовжував Микита Назарич, перериваючи свою мову залпами реготу. — перебродских дівчата ... Ні, їй-богу, не витримаю ... перебродских дівчата зловили тут на площі відьму ... Тобто, звичайно, вони її відьмою вважають за своєю мужицькою неосвіченості ... Ну, і задали ж вони їй струс! .. Хотіли дьогтем вимазати, да вона вивернулася якось, витекла ...

Страшна здогадка блиснула у мене в голові. Я кинувся до конторників і, не пам'ятаючи себе від хвилювання, міцно вчепився рукою в його плече.

— Що ви говорите! — закричав я несамовитим голосом. — Так перестаньте ж іржати, чорт вас забирай! Про яку відьму ви говорите?

Він раптом відразу перестав сміятися і витріщив на мене круглі, перелякані очі.

— Я ... я ... право, не знаю-з, — розгублено залепетав він. — Здається, якась Самуйліха ... Мануйлиха ... або. Дозвольте ... Дочка якийсь Мануйлихи? .. Тут щось таке базікали мужики, але я, зізнатися, не запам'ятав.

Я змусив його розповісти мені по порядку все, що він бачив і чув. Він говорив безглуздо, недоладно, плутаючись в подробицях, і я кожну хвилину перебивав його нетерплячими розпитуваннями і вигуками, майже лайкою. З його розповіді я зрозумів дуже мало і тільки місяці два тому відновив всю послідовність цього проклятого події зі слів його очевидиці, дружини казенного лісничого, яка в той день також була у обідні.

Моє передчуття не підвело мене. Олеся переламала свою боязнь і прийшла до церкви; хоча вона встигла тільки до середини служби і стала в церковних сінях, але її прихід був негайно ж помічений усіма розташованими в церкви селянами. Всю службу жінки перешіптувалися і озиралися назад.

Однак Олеся знайшла в собі достатньо сили, щоб достояти до кінця обідню. Може бути, вона не зрозуміла справжнього значення цих ворожих поглядів, може бути, з гордості знехтувала ними. Але коли вона вийшла з церкви, то біля самої огорожі її з усіх боків обступила купка баб, ставала з кожною хвилиною все більше і більше і все тісніше зрушується навколо Олесі. Спочатку вони тільки мовчки і безцеремонно розглядали безпорадну, лякливо озирався на всі боки дівчину. Потім посипалися грубі насмішки, міцні слова, лайки, супроводжувані реготом, потім окремі вигуки злилися в загальний пронизливий жіночий лемент, в якому нічого не можна було розібрати і який ще більше роздували нерви витрати натовпу. Кілька разів Олеся намагалася пройти крізь це живе жахливе кільце, але її постійно відштовхували знову на середину.Раптом верескливий баб'ячий голос закричав десь позаду натовпу: "Дьогтем її вимазати, стерво!" (Відомо, що в Малоросії мазання дьогтем навіть воріт того будинку, де живе дівчина, пов'язане для неї з найбільшим незмивною ганьбою.) Майже в ту ж хвилину над головами беснующихся баб з'явилася мазниця з дьогтем і пензлем, що передається з рук в руки.

Тоді Олеся в припадку злості, страху і відчаю кинулася на першу-ліпшу зі своїх мучительок так стрімко, що збила її з ніг. Негайно ж на землі закипіла звалище, і десятки тіл змішалися в одну загальну кричущу масу. Але Олесеві прямо якимось дивом вдалося вислизнути з цього клубка, і вона прожогом побігла по дорозі — без хустки, з розтерзаної в лахміття одягом, з-під якої у багатьох місцях було видно голе тіло.