Олеся - Сторінка 13

Слідом їй разом з лайкою, сміхом і улюлюканням полетіло каміння. Однак погналися за нею тільки деякі, та й ті зараз же відстали ... Відбігши кроків на п'ятдесят, Олеся зупинилася, повернула до озвірілого натовпу своє бліде, подряпане, закривавлене обличчя і крикнула так голосно, що кожне її слово було чутно на площі:

— Добре ж! .. Ви ще у мене згадайте це! Ви ще все наплачеться досхочу!

Ця загроза, як мені потім передавала та ж очевидиця події, була виголошена з такою жагучою ненавистю, таким рішучим, пророчим тоном, що на мить весь натовп нібито заціпеніла, але тільки на мить, бо одразу ж пролунав новий вибух лайки.

Повторюю, що багато подробиць цієї події я дізнався набагато пізніше. У мене не вистачило сил і терпіння дослухати до кінця розповідь Мищенки. Я раптом згадав, що Ярмола, напевно, не встиг ще розсідлати кінь, і, не сказавши здивованому конторників ні слова, поспішно вийшов на двір. Ярмола дійсно ще водив Таранчіка вздовж паркану. Я швидко загнуздав кінь, затягнув попруги і об'їздом, щоб знову не пробиратися крізь п'яний натовп, поскакав до лісу.

XIII

Неможливо описати того стану, в якому я перебував в продовження моєї скаженої скачки. Хвилинами я зовсім забував, куди і навіщо їжу; залишалося тільки невиразне свідомість, що відбулося щось непоправне, безглузде і жахливе, — свідомість, схоже на важку безпричинну тривогу, опановують іноді в гарячковому кошмарі людиною. І в той же час — як це дивно! — у мене в голові не переставав тремтіти, в такт з кінським тупотом, гугнявий, розбитий голос сліпого лірника:

Ой вийшло військо турецьке,

Як та чорна хмара ...

Добравшись до вузької стежки, що вела прямо до хати Мануйлихи, я зліз з Таранчіка, на якому по краях пітник і в тих місцях, де його шкіра стикалася зі збруєю, білими грудками виступила густа піна, і повів його в приводу. Від сильного денного спека і від швидкої їзди кров шуміла у мене в голові, точно нагнітається якимось величезним, невпинним насосом.

Прив'язавши коня до тину, я зайшов до хати. Спочатку мені здалося, що Олесі немає вдома, і у мене навіть в грудях і в роті похололо від страху, але через хвилину я її побачив, що лежить на ліжку, обличчям до стіни, з головою, захованої в подушки. Вона навіть не обернулася на шум відчиняє двері.

Мануйлиха, що сиділа тут же поруч, на землі, з трудом піднялася на ноги і замахала на мене руками.

— Тихіше! Не шуми ти, окаянний, — з погрозою зашепотіла вона, підходячи до мене впритул. І глянувши мені прямо в очі своїми вицвілими, холодними очима, вона прошипіла злобно: — Що? Догрався, голубчику?

— Послухай, бабка, — заперечив я суворо, — тепер не час вважатися і вимовляти. Що з Олесею?

— Тс-с ... тихіше! Без пам'яті лежить Олеся, ось що з Олесею ... Якби ти не ліз, куди тобі не слід, щоб не базікав би нісенітниці дівчині, нічого б поганого не сталося. І я-то, дурна петая, дивилася, потурала ... Але ж чуло моє серце біду ... Чуло воно недобре з того самого дня, коли ти мало не силою до нас в хату увірвався. Що?Скажеш, це не ти її підбив до церкви потягли? — раптом з викривленим від ненависті обличчям накинулася на мене стара. — Чи не ти, панич проклятий? Та не бреши — і не верти лисячим хвостом-то, безстидник! Навіщо тобі знадобилося її до церкви вабити?

— Чи не вабив я її, баба ... Даю тобі слово в цьому. Сама вона захотіла.

— Ах ти, горе, горе моє! — сплеснула руками Мануйлиха. — Прибігла звідти — особи на ній немає, вся сорочка в шматки роздерта ... Простоволоса ... Розповідає, як що було, а сама — то регоче, то плаче ... Ну, прямо ось як кликушах яка ... Лягла в ліжко ... все плакала, а потім, дивлюся, як ніби-то і задрімала. Я-то, дурна стара, зраділа було: ось, думаю, все сном пройде, перекинеться. Дивлюся, рука у неї вниз звісилась, думаю: треба поправити, затекет рука-то ... Зворушила я її, голубонько, за руку, а вона вся так жаром і пашить ... Значить, огневица з нею почалася ... З годину без угаву говорила, швидко та жалісно так ... Ось тільки-тільки замовкла на хвилиночку. Що ти накоїв? Що ти наробив з нею? — з новим напливом відчаю вигукнула стара.

І раптом її коричневе обличчя зібралося в жахливу, огидну гримасу плачу: губи розтягнулися і опустилися по кутах вниз, все особисті м'язи напружилися і затремтіли, брови піднялися догори, наморщивши лоб глибокими складками, а з очей надзвичайно часто посипалися великі, як горошини, сльози. Обхопивши руками голову і поклавши лікті на стіл, вона почала гойдатися взад і вперед всім тілом і завила співуче напівголосно:

— донечка моя-а-а! Внучечка миленька-а-а! .. Ох, г-о-о-орько мені, то-о-ошно! ..

— Та не реви ти, стара, — грубо перебив я Мануйлихи. — розбудити!

Стара замовкла, але все з тієї ж страшної гримасою на обличчі продовжувала гойдатися взад і вперед, між тим як великі сльози падали на стіл ... Так минуло хвилин з десять. Я сидів поруч з Мануйлихой і з тугою слухав, як, одноманітно і переривчасто дзижчанням б'ється об шибку муха ...

— Бабуся! — пролунав раптом слабкий, ледве чутний голос Олесі. — Бабуся, хто у нас?

Мануйлиха поспішно зашкутильгала до ліжка і негайно ж знову завила:

— Ох, внучечка моя, ро-одная-а-а! Ох, гірко мені, ста-а-рій, нудно мені-е-е-е ...

— Ах, бабуся, та перестань ти! — з жалобною благанням і стражданням в голосі сказала Олеся. — Хто у нас в хаті сидить?

Я обережно, навшпиньках, підійшов до ліжка з тим незграбним, винуватим свідомістю свого здоров'я і своєї брутальності, яке завжди відчуваєш біля хворого.

— Це я, Олеся, — сказав я, знижуючи голос. — Я щойно приїхав верхи з села ... А все ранок я в місті був ... Тобі недобре, Олеся?

Вона, не віднімаючи особи від подушок, простягнула назад оголену руку, точно шукаючи чогось в повітрі. Я зрозумів це рух і взяв її гарячу руку в свої руки. Два величезних синіх плями — одне над пензлем, а інше вище ліктя — різко виділялися на білій ніжній шкірі.

— Голубчик мій, — заговорила Олеся, повільно, насилу відокремлюючи одне слово від іншого. — Хочеться мені ... на тебе подивитися ... та не можу я ... Всю мене ... спотворили ... Пам'ятаєш ... тобі ... моє обличчя так подобалося? .. Правда, адже подобалося, рідний? .. І я так цього завжди раділа ... А тепер тобі огидно буде ... дивитися на мене ... Ну, ось ... я ... і не хочу ...

— Олеся, прости мене, — прошепотів я, нахиляючись до самого її вуха.

Її палаюча рука міцно і довго стискала мою.

— Та що ти! .. Що ти, любий? .. Як тобі не соромно і думати про це? Чим же ти винен тут? Все я одна, дурна ... Ну, чого я полізла ... справді? Ні, сонечко, ти себе не віновать ...

— Олеся, дозволь мені ... Тільки обіцяй спочатку, що дозволиш ...

— Обіцяю, голубчику ... все, що ти хочеш ...

— Дозволь мені, будь ласка, послати по лікаря ... Прошу тебе! Ну, якщо хочеш, ти можеш нічого не зробити з того, що він накаже. Але ти хоч для мене погодься, Олеся.

— Ох, милий ... У яку ти мене пастку зловив! Ні, вже краще ти дозволь мені своєї обіцянки не тримати. Я, якби й справді була хвора, при смерті б лежала, так і то до себе лікарі не підпустила б. А тепер я хіба хвора? Це просто у мене від переляку так зробилося, це пройде до вечора. А ні — так бабуся мені конвалієва настойки дасть або малини в чайнику заварить. Навіщо ж тут доктор? Ти — мій доктор найкращий. Ось ти прийшов, і мені відразу легше стало ... Ах, одне мені тільки недобре: хочу подивитися на тебе хоч одним оком, але боюся ...

Я з ніжним зусиллям відняв її голову від подушки. Особа Олесі палало гарячковим рум'янцем, темні очі блищали неприродно яскраво, сухі губи нервово здригалися. Довгі червоні садна ізборождалі її лоб, щоки і шию. Темні синці були на лобі і під очима.

— Не дивися на мене ... Прошу тебе ... Бридка я тепер, — благально шепотіла Олеся, намагаючись своєю долонею закрити мені очі.

Серце моє переповнилося жалістю. Я припав губами до Олесина руці, нерухомо лежала на ковдрі, і став покривати її довгими, тихими поцілунками. Я і раніше цілував іноді її руки, але вона завжди забирала їх у мене з квапливим, сором'язливим переляком. Тепер же вона не опиралася цій ласці і інший, вільною рукою тихо гладила мене по волоссю.

— Ти все знаєш? — пошепки запитала вона.

Я мовчки нахилив голову. Правда, я не все зрозумів з розповіді Микити Назарич. Мені не хотілося тільки, щоб Олеся хвилювалася, згадуючи про ранкове подію. Але раптом при думці про образу, якому вона піддалася, на мене відразу нахлинула хвиля нестримної люті.

— О! Навіщо мене там не було в цей час! — скрикнув я, випроставшись і стискаючи кулаки. — Я б ... я б ...

— Ну, повно ... повно ... Не сердься, голубчику, — лагідно перервала мене Олеся.

Я не міг більше утримувати сліз, давно давівшіх мені горло і жегшіх очі. Припавши обличчям до плеча Олесі, я беззвучно і гірко заплакав, здригаючись всім тілом.

— Ти плачеш? Ти плачеш? — в голосі її зазвучали здивування, ніжність і співчуття. — Милий мій ... Та перестань же, перестань ... Не муч себе, голубчику. Адже мені так добре біля тебе. Не будемо ж плакати, поки ми разом. Давай хоч останні дні проведемо весело, щоб нам не так важко було розлучатися.

Я з подивом підняв голову. Неясне передчуття раптом повільно стиснуло моє серце.

— Останні дні, Олеся? Чому — останні? Навіщо ж нам розлучатися?

Олеся заплющила очі і кілька секунд мовчала.

— Треба нам попрощатися з тобою, Іванко, — заговорила вона рішуче. — Ось як тільки трохи одужаю, зараз же ми з бабусею і поїдемо звідси. Не можна нам тут залишатися більше ...

— Ти боїшся чогось?

— Ні, мій дорогий, нічого я не боюся, якщо знадобиться. Тільки навіщо ж людей в гріх вводити? Ти, може бути, не знаєш ... Адже я там ... в Перебродах ... погрозив зі зла та від сорому ... А тепер трохи що трапиться, зараз на нас скажуть: худобу чи почне падати, або хата у кого загориться, — все ми будемо винні. Бабуся, — звернулася вона до Мануйлихе, прославляючи голос, — правду адже я говорю?

— Чого ти говорила щось, онучка? Чи не розчула я, зізнатися! — прошамкала стара, підходячи ближче і приставляючи до вуха долоню.

— Я говорю, що тепер, яка б біда в Перебродах ні трапилася, все на нас з тобою звалять.

— Ох, правда, правда, Олеся, — все на нас, бідолашних, звалять ...